Репортажі про строкатий регіон між Європою та Азією.
Країни Кавказу приваблюють репортерів неоднорідністю, строкатою історією і траєкторіями, які вони обрали після розпаду Радянського Союзу. Щоб побачити, як живуть люди на прикордонні цивілізацій — європейської та азійської, — можна помандрувати туди самотужки, спробувати щось відчути і, можливо, зрозуміти. Але перед тим, поруч із тим або і замість того радимо поринути у репортажі про кавказький регіон. Вони допоможуть не заблукати у незнайомій культурі і скласти про неї бодай первинне уявлення. Які книжки для цього пасують — гортайте у добірці.
Роберт Давід Каплан — «На схід, до Тартарії. Подорожі Балканами, Близьким Сходом і Кавказом». Це книга про авторову мандрівку Угорщиною, Румунією, Туреччиною, Кавказом і Близьким Сходом аж до Центральної Азії. Грузія, на думку Каплана, — це Близький Схід із виразними західними акцентами. Перетнувши кордон Туреччини і Грузії, він зауважує, що, на відміну від провінційних містечок турецької Анатолії, де чоловіки й жінки вбрані в хустки, у Грузії трапляються дівчата і жінки у коротких спідницях та дешевих копіях європейського дизайнерського одягу. Натомість в одному з епізодів автор переповідає легенду про історичний момент у квітні 1941 року: Сталін підписав пакт про ненапад із Японією, дозволяючи тим самим японцям напасти на Перл Гарбор. Тоді міністр закордонних справ Японії підняв келих за успіх цього договору і, маючи на увазі харакірі, сказав, що віддасть своє життя, якщо угода буде порушена, тому що він — азіат. На це Сталін буцімто відповів, що обоє вони азіати.
Войцех Ґурецький — «Тост за предків», «Абхазія», «Планета Кавказ». Автор цих репортажів — польський історик, репортер і аналітик. Зацікавився Кавказом спершу як журналіст, потім як дослідник — писав дисертацію про невизнані республіки Південного Кавказу, а потім як дипломат — у 2002–2007 роках мешкав у Баку і працював заступником посла Польщі. Уперше приїхавши до Баку з Тегерана, Войцех каже, що там — Європа, а вдруге з Варшави — що все-таки Азія. У «Тості за предків» репортер зустрічає курда, який довго жив у Німеччині та Англії, а потім переїхав до Тбілісі і відкрив там ресторан. Для нього Грузія — одночасно інвестиційно привабливий Захід і толерантний до нього як до курда Схід — у Європі відчував до себе «особливе ставлення». На Сході, каже він, немає дитячих будинків і будинків для літніх людей, бо сиротами і старими опікуються родичі, а якщо їх немає — сусіди. «Ви багатші, але чи щасливіші?» — розмірковує курд про людей із Заходу.
Войцех Яґельський — «Добре місце для помирання». Це книга про політичні трансформації у Грузії в 90-х. На думку автора, грузинам притаманний своєрідний «ідеологічний дальтонізм». Два популярні терміни — диктатуру і демократію — вони асоціюють із абсолютним злом і абсолютним добром відповідно. «Вежі з каменю» — книга про Північний Кавказ, який увіходить до складу Російської Федерації, проте назвати його російським можна тільки умовно. Росія перетворила колись величні і культурні столиці маленьких кавказьких держав на глибоку провінцію, але не змогла їх асимілювати. Фрустровані горяни вже не почуваються володарями на своїх землях, але водночас не почуваються слов’янами.
Вітольд Гапік «П’яний мертвим грузином». Цієї книги немає в українському перекладі, тому читати її — ще й хороша нагода потренувати розуміння польської. У книзі автор розповідає про таксиста, який, дізнавшись, що везе поляка, завів розмову про історію Польщі. З’ясувалося, що таксист знає про Конецпольських, Потоцьких, Вишневецьких, Сапег, Пілсудського і уряд санації, про різню в Катині і трактат Сікорського з радянською Росією. На запитання Вітольда, звідки чоловік про це все довідався, той відповів: «Із найкращого університету — в’язниці КҐБ». Сам автор зауважує, що слово «Євразія» набуває у Грузії нового значення: звідси однаково далеко як до середньоморської батьківщини еллінізму, так і до азійських кишлаків.
Писала про Північний Кавказ і Кристина Курчаб-Рейдліх, яку свого часу висували на премію миру за висвітлення чеченських воєн. У своїх найвідоміших книжках «Пандрьошка» та «Бийся головою в мур Кремля» авторка намагається зрозуміти і описати Чечню і чеченців. Її уважний погляд фіксує деталі побуту, які розкривають образ регіону не гірше, ніж розмови з героями. Так, вона зауважує ідеально білі і випрасувані скатертини у домівках чеченських жінок. Вони розповідають авторці різне: від того, що їх спосіб життя цілком світський і ніхто не забороняє носити короткі спідниці і відкрите волосся, до історій воістину страшних. Наприклад, про звичай викрадати наречених. На запитання, чи знає він, де розташована Варшава, один із героїв книжки запитує: «А що таке Варшава?».
Кавказ — це про чоловіків у найкращому і найгіршому сенсі цього слова, пише Олексій Бобровников у своїй книжці «Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків». Автор — український журналіст-розслідувач, подорожує Грузією на велосипеді, присвячує «країні вовків» три роки життя, спілкуючись із людьми, вивчаючи історію, стає свідком початку війни 2008 року. Олексій Бобровников також відповідає собі на питання про те, чи Грузія — це Схід чи Захід. Відповідь несподівано знаходить у монастирі, спостерігаючи за ченцями. Зауважує: християнська віра тут ірраціональніша й сильніша, ніж будь-де; тут вона гостра, мов фундаментальний іслам, хрипка з придихом грузинська мова під час молитви нагадує мову ісламських сур, перебираючи чотки, священики стискають їх між пальців, ніби останній патрон. «Тут Схід», — констатує журналіст.
Головне зображення Людмили Смоляр
