«Людина — це хвора, хижа тварина» 

Як Дмитро Фіонік зробив цикл «Маніяк поміж нами». 

Тетралогія «Маніяк поміж нами» (1, 2, 3, 4) — певно, наймонументальніший художній репортаж, написаний в Україні.  За обсягом тексту цикл міг би бути невеликою книжкою, а за кількістю докладених зусиль та глибиною проникнення в тему — роботою цілої редакції. Цю роботу Дмитро Фіонік зробив сам (дещо — за допомогою журналістки Анни Синящик) приблизно за півроку. Оплатити й опублікувати цей унікальний для української журналістики експеримент наважилось онлайн-видання «Заборона». 

Дмитро Фіонік — ліричний, старомодний, вразливий, іноді закритий, а іноді навдивовижу прямолінійний — так вирізняється на тлі української журналістики, що здається інопланетянином, закинутим сюди з якоїсь кращої версії реальності. Тієї, де автори перевіряють факти й горять темою, а редактори готові до того, що репортер повернеться з поїздки без тексту. Марія Педоренко розпитала Дмитра про те, як він прийшов до писання великих текстів, звідки взялась ідея «Маніяків» і як він почувався, коли його opus magnum був завершений. 

Я прийшов у журналістику восени 1997 року. Мені було двадцять чотири, я був студентом — вивчав соціологію і психологію в Київському національному університеті. Журналістика була способом заробітку: я пропонував матеріали різним редакціям і обирав ті, де найбільше платили. Так я врешті опинився у відділі «Практика підприємництва» газети «Бизнес». Потім писав про кримінал. У нас була чудова рубрика «Беспредел» — про розмаїті маскі-шоу, яких тоді було багато. За тих часів кожен підприємець був вимушений конфліктувати з законом, якщо робив бодай щось. Єдиного податку ще не було, й кожен задрипаний кіоск мусив здавати звітність такого обсягу, як завод «Азовсталь». Я знав про це багато, бо раніше заробляв розвезенням документів по інстанціях. На момент, коли я прийшов до «Бизнеса», я глибоко ненавидів бюрократію й розумів, що ми живемо в неправильній державі. 

Ми писали сухо, коли йшлося про документи, але дозволяли собі фокусуватись на деталях, коли описували драматичні ситуації. Наприклад, можна було поїхати в податкову інспекцію в день здавання звітності та подивитись, чи працює там туалет — і показати через окрему частину загальної картини всю абсурдність системи. Але великих художніх текстів у «Бизнесе» не було. Там узагалі була специфічна журналістика, бо в редакції працювали не тільки журналісти, а й колишні підприємці. Втім усвідомлення, що журналістика може дотикатись до літератури, в мене було вже тоді. 

На майстер-класі «Репортаж як мистецтво» Дмитро Фіонік пояснював побудову структури та інші підходи до журналістського тексту на прикладах художніх творів, наприклад, пісень. 

Я вважаю, що частина журналістики є літературою — літературою факту. Цю позицію поділяють не всі представники нашого фаху, але я вважаю саме так. Я завжди це знав. В Україні, на жаль, слабенька школа, але в журналістиці завжди було трохи літератури. 

А якщо журналістика — це література, то в ній можна й потрібно використовувати літературні прийоми. Мистецтво композиції, система образів, репліки з різними функціями… Коли людина читає репортаж, їй видається, що автор просто взяв і відобразив усе як є. Насправді це, звісно, не так: журналіст у художньому репортажі не відображає реальність, а відтворює її. Це не значить, що він бреше. Він говорить правду й посилює її, аби її було легше засвоїти. 

До 2003 року я працював у «Бизнесе», потім приблизно стільки ж — у «Контрактах»: спершу редактором відділу, потім заступником головреда. Потім працював у «ЛІГАбізнесінформ», у «Фокусі», куди повертався три рази, а в перервах — у «Текстах» і «Забороні». Напевно, перелічувати всі місця моєї роботи не варто, але три повернення до «Фокуса» — цікавий факт. 

У серпні 2019 року стало відомо, що Дмитро Фіонік знов повертається до «Фокусу» у складі нової команди, яку очолив екс-головред українського Forbes Володимир Федорін. Він зосередиться, як і раніше, на великих текстах. 

Як я прийшов до великих текстів? У житті журналіста настає момент, коли його починає піднуджувати. Від новин, від розширених кореспонденцій, словом — від гівножурналістики. Або, якщо культурніше висловлюватись, від квазіжурналістики. Наші сучасні медіа — це на дев’яносто відсотків саме вона. Головний критерій гівняності — вторинність: 90% новин, які виходять в усіх медіях України, вторинні. Як з’являється новина? Якийсь дядько орендував залу в якійсь інформагенції, дав прес-конференцію, заплатив агенції, щоб вона дала дві новини. І пішло-поїхало: одні написали, інші переписали, треті додали свій бекґраунд. А до чого тут журналістика? 

Якби можна було провести експеримент: людина вранці виходить із дому, аби їхати у свій проклятий ненависний офіс, а на сходах у нього лежить труп. Думаю, 90% журналістів просто переступили б через тіло й пішли на роботу, не звернувши увагу. Їм навіть на думку не спаде, що це якось стосується їхньої роботи. Реальності для них не існує, є лише певне коло коментаторів — одних і тих самих людей, що коментують одне й те саме. 

А як шукають теми? Люди збираються на планірку й питають одне одного: про що говорять? Тобто не вони створюють новину, вони живляться інформаційними хвилями, які хтось запустив. Тому це — гівножурналістика: те, що хтось уже їв багато разів. 

2014 року я працював редактором відділу економіки журналу «Фокус». Мав намір перейти до журналу «Вести.Репортёр», але не склалося. Тоді головна редакторка «Фокуса» Яна Мойсеєнкова сказала мені: «Фіонік, роби, що хочеш!» І я вирішив, що писатиму кілометрові тексти, що відповідатимуть стандартам високої журналістики й дотикатимуться до літератури. Коли я взявся за першу тему, вперше і, напевно, востаннє відчув страх, що в мене нічого не вийде. В усіх інших випадках я розумів: якщо не вийде, то й хрін з ним — життя триває. Все одно більше половини лонгрідів — невдалі. Вони або йдуть до смітника, або переробляються, або доробляються. Замовлення великого тексту, на який підуть тижні чи місяці роботи — завжди великий ризик для редактора. Він платить авторові гроші, але може нічого не отримати в результаті. Крім того, більшість головних редакторів неспроможні самі написати лонгрід і не можуть оцінити те, що читають — чи спрацює текст, чи матиме відгук у читача.  Тому картбланш від редактора на таку роботу — рідкість. 

Ідея «Маніяків» народилась і еволюціонувала, коли я працював на theБабелі. Ми працювали з темою злочинності, хотіли зробити… Як це називається? Фіш… Фічер! Про злочинність, криміналістику, щось таке, що лоскоче нерви. Я вже мав досвід роботи з кримінальною темою — наприклад, написав для «Фокуса» лонгрід «Убивство по-київськи». 

Спершу ми думали написати про «українські гарлеми», але нічого не вийшло, бо в Україні немає «гарлемів». Навіть у Гарлемі нема «гарлемів» — там зараз нормальний район. 

Шукаючи тему для історії, ми обійшли разом із Анною Синящик чимало експертів. Тоді я й познайомився з Русланом Сушком. 

Сушка порадив психолог Юрій Ірхін. Аня Синящик приїхала до нього й попросила порекомендувати найкрутішого слідчого в країні. «Їдь до Руслана Миколайовича», — відповів Ірхін. Зараз Сушко працює адвокатом. За його словами, головна проблема в тому, що після реформи з поліції розійшлися слідчі високого класу, яких і так було мало.  

У мене була гіпотеза, що із слідством у нас повна дупа. Я почав чіплятись із запитаннями до Сушка, й він розповів мені, що із слідством дупа повна. Я запитав: а довести можете? «Можу». Потім у нас було кілька зустрічей, на яких він намагався говорити як юрист, пояснював мені нюанси законодавства — було дуже нудно. Аж поки ми не дійшли до прикладів. 

Тоді я зрозумів, що над «Маніяками» треба працювати довго. Й навряд чи такий матеріал можливий на theБабелі. Головний редактор theБабеля Гліб Гусєв — дуже талановитий письменник і колумніст, але в журналістиці ми з ним схожі, як слон і ворона — занадто різні. 

Мені потрібен був картбланш на тривалу роботу. І тетралогія про маніяків з’явилась значною мірою завдяки тому, що я знайшов редакторку, яка дала цей картбланш — Катю Сергацкову. Літо 2018 року було для неї стресовим періодом: «Заборона» мала проблеми з фінансуванням. Але вона знайшла в собі просту людську сміливість, аби прийняти мою пропозицію. Робота над «Маніяками» тривала близько півроку: перший текст вийшов у вересні, останній — у лютому.  

Ще один чинник, який уможливив цей цикл — те, що існують такі люди, як Сушко. Їх небагато таких. І те, що він погодився говорити, зміг довіритись мені, повірив, що я нічого не спотворю. Це було не просто інтерв’ю — ми спілкувались багато місяців, зустрічались разів двадцять, не менше. Познайомились, фактично здружилися.

Ні, дружба з героєм не заважає. Я все одно перевіряв усе, що говорили мені Сушко, Ірхін та інші персонажі, в інших експертів. У своїй роботі я ніколи не спираюсь лише на свою думку. Але, якщо ми будемо писати цілком неупереджено, в нас не вийде історії. Будь-яка історія — це розставляння акцентів. Якщо ми неупереджені, в нас буде лайно, а не репортаж. Треба внутрішньо горіти чимось, хотіти, аби добро перемогло зло, відрізняти добро від зла. Умовна ж «об’єктивність» у цьому випадку полягає в перевірці фактів. Перевіряти треба все, сумніватися треба в усьому. Якщо інформація вже перевірена, далі можна дозволити собі власну думку — не бути неупередженим. 

У мене була величезна кількість робочих матеріалів. На кожного маніяка — товста папка з документами, вирізками з регіональних видань і тому подібним. Я ходив до бібліотеки, піднімав архіви доінтернетних часів. Кожен експерт розповідав мені не лише про «Елвіса», історію якого я в той час описував, а й, наприклад, про севастопольського педофіла або харцизького маніяка. У диктофонних записах була повна каша, і всі ці десятки годин потрібно було розшифрувати. Це можна порівняти з тим, що в тебе є величезна каменюка, і треба зробити з неї вишукану статую. 

Я креслив план роботи. Кружечки, стрілочки, схеми — схоже на мапу островів із книжки Урсули Ле Ґуїн. Таких схем було дуже багато, поки я шліфував історію, відкидаючи все зайве. Із того, що я відсікав, міг би вийти щонайменше ще один текст. Це дуже важка праця, якої не бачить редактор. Особливо тупий редактор не бачить — вважає, що коли вже ти розшифрував, то давай, пиши. Й не розуміє, що з розшифрованого за півдня ти візьмеш, можливо, маленький шматочок. 

Спочатку я думав, що це буде один дуже великий текст. Але матеріалу назбирувалося дедалі більше. Я почав із історії «Елвіса» та зародження криміналістичної школи, а дійти хотів до наших днів. Згодом стало зрозуміло, що історія виникнення школи — це вже цікавезний лонгрід на сорок тисяч знаків. А останні два тексти з циклу — насправді один 80-тисячний матеріал, який ми рубанули навпіл. Останню частину я доробляв, бо вона мені не подобалась. 

У кінці я спробував розібратися: чому такі люди взагалі можливі? Як людина стає «бісом»? Ми обговорювали це з Катею. Я запитав: «Чи будемо писати про Достоєвського?» Катя відповіла: не треба, це все-таки дев’ятнадцяте століття. Але я все-таки написав, бо мені самому було цікаво, чи слушна теорія Достоєвського. Виявилося, що слушна — те, до чого додумався письменник, актуальне дотепер. 

«Дівчат, які закохуються у маніяків під час судових процесів, значно більше, ніж самих маніяків», — «Маніяк поміж нами», частина четверта. 

Зустрітись із маніяком реально, але я не хотів робити на цьому акцент. Хоч як дико це звучить, практично кожен «розкручений» маніяк має фан-клуб. Їм пишуть вірші, про них вигадують якісь твори, словом, включають їх у культурний контекст, роблять із них героїв. Я ж робити з маніяка героя не хотів. Вони — не герої, а люди з соціальною або клінічною патологією. Людей збуджує такий відвертий, неймовірний прояв зла. Зло взагалі завжди заворожує — і спокушає. 

З жертвами, які вижили, я теж не бачився. Це було теоретично можливо, але я не хотів. Відтворював їх за спогадами криміналістів. Аби знайти Асю, потрібно було їхати в Донецьку область, а я не мав ні часу, ні грошей. Дівчину з поїзда, яка захопилась маніяком і сама його потім намагалася знайти, я не шукав принципово. Це віктимна поведінка — тема окремого соціального репортажу, зовсім інша проблематика.  А тим, хто мене за це критикує, я пропоную піти і зробити про це матеріал власноруч. 

«Реформатори хотіли, аби вік слідчого був 35 років. А я не молодий. У мене багато травм. Професійних. Я подумав: навіщо мені це все? Навіщо? Та мене, старого пса, вигнали б…», — «Маніяк поміж нами», третя частина. 

Мене вражає, звісно, такий рівень зла. Але страшно за себе мені не було. Досліджуючи маніяків, я з’ясував, що ймовірність стати їхньою жертвою статистично дуже невелика. На щастя, це дуже рідкісний тип злочинів: маніяків дуже мало. В Україні зараз є декілька, й у тих районах, де вони діють, імовірність зростає. В Одеській області, наприклад. 

Тема маніяків страшна тим, що ілюструє, як погано працює сьогодні в Україні слідство. Їх не ловлять. Зокрема й через те, що такі люди, як Сушко, не в системі. Що цією темою більше не займаються вчені-криміналісти, психологи та інші теоретики. А насправді слідство потрібне щодня. Бо щодня відбуваються крадіжки, насильство, хуліганство — події, які потребують якісного розслідування. 

«…ніколи – ні за якої “злочинної влади” рівень слідства до такого рівня не деградував. Та за будь-якого міністра в Одеській області давно би вже висадився десант із Києва і влаштував би перевірку: кого у в’язницю, кого на дибу, кого на килим, кого, вибачте, на дефлорацію!» — «Маніяк поміж нами», третя частина.

Дописавши «Маніяків», я почувався водночас задоволеним і спустошеним. До самого циклу це, напевно, стосунку не має. Але, зробивши роботу, ти не знаєш, як вона відгукнеться, чи прийме її читач, як оцінить. Пишучи лонгрід, ти завжди живеш на певній хвилі. Живеш у режимі гіпотези, в режимі сумніву. Не страху, а сумніву — хоча, може, для когось це й страх. Тривожність. І ось нарешті ти проминув цей етап. Далі треба вирішити для себе, що це було. Тоді втома, задоволення й очікування фідбеку складаються в це дивне почуття. І так — після кожного тексту. Коли випускаєш лонгрід, ти вже трошечки інша людина. 

Свою цікавість до цієї теми я задовільнив. Звісно, про маніяків можна було б написати набагато більше, але для цього треба було би присвятити їм усе своє життя. Як на мене, вони цього не варті.

«Ніщо в упиреві не видає упиря. Це чоловік середніх літ, середньої тілобудови, без особливих ознак. Освіта також, звісно, середня. Одружений або розлучений. Випиває в міру. Не має близьких друзів. Провадить підкреслено традиційний спосіб життя. Про нього позитивно відгукуються на роботі. Це портрет абстрактного сексуального маніяка – серійного вбивці», — «Маніяк поміж нами», частина перша. 

«Упирі» в моєму тексті не подобались Каті. А мені подобались. Я мислив такими словами — робочі папки на моєму комп’ютері називались «упир-1», «упир-2», «упир-3» і так далі. Це слово з міфології слов’янських племен. Спершу я намацував стилістику, відчуваючи, що тема потребує якоїсь естетизації, ритуалізації, якоїсь казковості. Тому — упирі. Це слово використовували й учасники слідчої групи: в них була операція «Упир». Коли людина стикається зі злом такого рівня, він якось символічно захищає себе, грубо кажучи, від людського м’яса. Інакше це важко витримати. 

Мені здається, що «Заборона» — це унікальний, дуже живий проєкт, який показує, в наскільки людожерському суспільстві ми живемо. Канібали, до речі, в Україні теж бувають, це не лише алегорія, на жаль. Бо людина за природою своєю — хвора, хижа тварина. Примат. Шимпанзе полюють на мавпочок і їдять їх. 

Людство створило таке суспільство, в якому люди пожирають одне одного на символічному рівні. Й мені видається перевагою «Заборони» те, що ми показували, показуємо й будемо показувати (бо «Заборона» не вмерла, а перебуває в режимі напівсну) це людожерство. 

У травні 2019 року редакція «Заборони» оголосила, що ставить проєкт на паузу. 

Зараз видання знекровлене. Все, що можна робити без грошей, ми будемо робити. Я готовий писати для «Заборони» без грошей. Наскільки я знаю, така готовність є і в Каті. Навіть якщо найближчим часом гроші не з’являться, матеріали будуть, і ми будемо жити. 

Головне зображення Vidar Nordli