Гліб Гусєв про гроші Коломойського, українську «Медузу», псів Авакова та нелюбов до популізму.

Спочатку медіаспільнота довго чекала на запуск цього видання. Потім, коли 17 вересня воно таки стартувало, порівнювала його дизайн із «Медузою», обговорювала зв’язки з Ігорем Коломойським, обзивала «псами Авакова» та робила припущення, чому, власне, «TheБабель». Шеф-редакторка нового проекту Катерина Коберник суміщає цю роботу з керуванням ТСН.ua, проте TheБабель — не частина «1+1 медіа». Головний редактор видання Гліб Гусєв, який раніше працював в українському Esquire та робив для «Плюсів» «Музей новин», відповів на всі запитання MediaLab. Зокрема й пояснив, чому TheБабель.

Глібе, одним із перших про ваш старт написало видання Vector. Окрім уже відомої інформації про те, що вашим інвестором став Ігор Валерійович Коломойський, Vector писав, що TheБабель — це його окремий проект, що не входить до складу «1+1 media». Тобто ідея TheБабель належала Коломойському?

Ні. Попри те, що він наш інвестор, ми насправді поза його полем зору. Коли я шукав людей, у багатьох було уявлення, наче Ігор Валерійович щодня з нами на конференц-зв’язку і роздає вказівки, як писати. Я навіть не знаю, як це заперечувати, бо це трохи смішно. Ні, TheБабель не його ідея. Про те, щоб створити онлайн-медіа, яке не було б таблоїдом, говорили вже давно.

2014 року розпалися кілька редакцій. Закрився мій журнал Esquire. Сергій Курченко купив Forbes, після чого звідти пішли кільканадцять людей. Серед них Катя Коберник, наша шеф-редакторка. Це були найбільш кваліфіковані журналісти країни. Всі вони розбіглися – хто в держоргани, хто в медіа. А я взявся за фрилансерські проекти: робив журнал Father, потім «Музей новин», працював у Bird in Flight. Вже тоді я чув розмови про те, що треба робити нове видання. Всі, хто пішов із Forbes, спілкувалися один з одним і обговорювали, як це могло б виглядати, якою буде бізнес-модель. Навіть розроблялися бюджети, наскільки я знаю. Зрештою, Катя, яка працювала і працює в холдингу «1+1 media» на посаді шеф-редакторки ТСН.ua (не плутати з ТСН), отримала ресурси від Коломойського. Ідея була її.

Коли в цьому проекті з’явився ти?

Торік я був редактором «Музею новин». Це проект ТСН, і я доволі довго тусив у них, часто саме у Каті. «Музей новин» був непоганим проектом, і, думаю, він справив на неї враження. Десь в листопаді 2017 року Катя сказала мені, що запускає проект, і запропонувала посаду головного редактора. Я погодився. Проект довго стояв на паузі. Десь три місяці Катя формувала бюджет, потім обговорювала його та вирішувала, як із юридичної точки зору буде влаштована структура цього медіа.

А з ким обговорювала?

Не з Коломойським, бо йому це не цікаво, а з керівництвом холдингу «1+1 media». Зрештою всі погодилися, що ми не входимо до складу холдингу, а живемо окремо.

Якщо взяти за старт початок 2017 року, коли ми його замислили, то до запуску минуло півтора року. Сподіваюся, це буде аргументом, що ми не під вибори. Тоді ще ніхто про вибори навіть не замислювався. Ми розраховували запуститися набагато раніше. Катя думала, що медіа запрацює ще 2017-го, але ні.

Чому ти на це погодився? Гроші? Ідея?

Гроші точно ні. Тут нема космічних грошей.

Але ваші гонорари для журналістів суттєво вищі за середні на ринку.

Я би не сказав.

Яка в тебе зарплата?

Звісно, я не скажу, яка в мене зарплата. Але ми не платимо людям більше їх ринкової вартості. Кожен редактор сьогодні конкурує не з іншими виданнями, а з інвестиційними банками, неурядовими організаціями, комерційними компаніями, з UNIT.City чи Ciklum. Талановиті журналісти легко можуть піти до IT-компанії та заробляти гроші, які в медіа отримують головреди. Ми конкуруємо за цих людей. Тож я би не став говорити, що в нас космічні зарплати. Навіть за мірками медіаринку.

Так чому ти в цьому проекті?

Однозначно не через гроші. Це амбітна мета. Протягом усього часу нашої роботи не було зрозуміло, що в нас вийде. Це може збоку так здаватися: зібралися, попрацювали, запустилися. Але в житті, коли ти починаєш щось із нуля, все влаштовано інакше. Особливо новинне онлайн-видання двома мовами в Україні. Твої плани можуть піти прахом у будь-який момент.

Плюс це складно з технологічного боку. Для мене це великий виклик, бо я все життя працював в друкованих виданнях. Моя остання серйозна офісна робота Esquire. Він виходив на папері раз на місяць. Тут ми виходимо в онлайні щосекунди. Це для мене великий крок уперед. Я відчував, що він необхідний мені. Тож я погодився.

Плюс, звісно, виклик зробити, вибачте, «українську Медузу». Ми не зробили «українську Медузу». Якби ми навіть її скопіювали піксель у піксель, TheБабель все одно не став би «українською Медузою». До того, як ми станемо хоча б кимось, нам ще багато працювати.

Ти можеш пояснити для людей, які не читають російські медіа, в чому переваги «Медузи»? Чому бути «українською Медузою» круто?

Вони прекрасні в усьому. Вони абсолютно шалені інноватори та фантастичні дистриб’ютори. Найбільша проблема медіа сьогодні не лише в контенті. Ти можеш бути автором феєричних репортажів, але, якщо в тебе не побудована машина дистрибуції того, що ти написав, в усі можливі канали, твій репортаж ніхто не прочитає. А каналів цих три десятки, і всі вони різні та змінюються щодня. Побудувати цю машину неймовірна задача. «Медузі» вже кілька років вдається це робити, а ще й розвиватися, експериментувати та оперативно підхоплювати зміни.

Вони круті з точки зору продукту. І в «Медузі» феєричний пул журналістів. Хтось порахував, що там дев’ять колишніх головних редакторів, і це впливає на якість текстів, що вони видають. Плюс вони доволі зухвалі я не бачив, аби хтось ще робив те, що їм удається. Наприклад, взяти інформаційний привід і зробити з нього не новину, а гру. Рівень складності цього може оцінити той, хто намагався це зробити.

Тобто ваша мета — бути такими ж зухвалими та досягти високого рівня в контенті та дистрибуції?

Так. Але це не той результат, якого можна досягти швидко.

Ти згадав про двомовність. Чому ви вирішили робити TheБабель двома мовами?

Тому що Україна двомовна. Наша аудиторія двомовна.

Чи є ймовірність, що одного дня ви зупинитеся на чомусь одному?

Якщо наша аудиторія перейде на одну мову.

У журналістській спільноті можна почути думку, що україномовні матеріали читають погано. Як у вас?

В нас однозначно краще читають україномовну версію. Ми приділяємо їй більше уваги та сил. Думаю, що українську версію читатимуть краще. Але [в медіа] залишатимуться й російські версії. Їх читатимуть.

Повернімося до витоків TheБабель. Ви не приховуєте Коломойського, але ніде не афішуєте інших інвесторів.

А в нас немає інших інвесторів. Тільки Коломойський.

А що з акціонерами?

Акціонери це інше. В нас чотири акціонери. Всі вони відомі. Я, Катя Коберник… Ні, не в такому порядку. Я найбільш нецікавий акціонер. Але важливий момент 25% мені дали для того, щоб я розподілив їх у редакції, а не для того, щоб я сидів на них.

Тобто фактично гроші на запуск вам дав Ігор Валерійович і все? Більше ніхто?

(киває) Хоча ні, пардон. Я не можу достовірно стверджувати. Це не ті деталі, в які я занурююся. Мені це не потрібно для роботи.

З приводу акціонерів. Три людини з чотирьох — з «1+1 media»: гендиректор холдингу Олександр Ткаченко, виконавчий директор холдингу Ярослав Пахольчук і шеф-редакторка ТСН.ua Катерина Коберник. Яка їхня фактична роль в роботі TheБабель?

Катя наша шеф-редакторка. Пахольчук представляє інтереси інвестора. Роль Ткаченка я не можу прокоментувати.

Не уповноважений? Не знаєш?

Це буде некоректно. Я не в тій позиції, щоб коментувати його роль.

Ви з ним зустрічалися?

Так, звісно. На початку. Розмовляли, обговорювали концепцію. Є «1+1 media», а є ми. Різні структури, різні видання. Нас об’єднує фігура Каті, яка працює шеф-редакторкою і там, і там. Я жодним чином не беру участі в житті «1+1 media».

TheБабель і ТСН.ua — максимально різні проекти. На твій погляд, як одній шеф-редакторці можливо поєднувати роботу і там, і там?

А чому ні?

Ти «1+1» дивишся?

Коли я робив «Музей новин», я дивився випуски ТСН. Є програма ТСН, що йде по телевізору, а є сайт ТСН.ua це різні речі. Катя шеф-редакторка ТСН.ua, а не ТСН. Тому я можу насолодитися сюжетами ТСН в YouTube і подумати: «Я не маю до цього жодного стосунку». Я з ними працював, і я розумію, для кого вони все це роблять. Вони працюють на свою аудиторію. Я працюю на іншу. Все.

Як би ти охарактеризував цільову аудиторію TheБабель?

В нас є певний портрет читача. Але ми собі зазначили головний критерій. Наш це коли людина не любить популістів. Ця нелюбов означає певний рівень освіти, грамотності та рівня мислення.

Катерина Коберник писала, що у випадку з ТСН.ua між ними та Коломойським був договір про невтручання. Чи є такий договір в ситуації із TheБабель?

Про такий договір у випадку з ТСН.ua я знаю з її слів. Про TheБабель теж треба запитувати в неї. Я не буду цього коментувати, вибачте.

На твій погляд, навіщо Коломойському такий проект?

В мене є свої міркування з цього приводу, але я не хочу їх озвучувати, бо це все ж таки домисли. Я впевнений в тому, що мої уявлення про це слушні, але я хотів би сказати тільки те, що я точно знаю.

Зі слів Коберник, Коломойський говорив: «скажіть — філантропія»…

(сміється) Це чудовий коментар. Мені подобається.

Також Катерина писала, що вплив вашого інвестора можна буде зрозуміти з опублікованих матеріалів. На твій погляд, читач, якого ти описав, зрозуміє?

Звісно, зрозуміє. Якщо людина розумна та освічена, а в нас у топовій позиції з’явиться підлабузницьке інтерв’ю з бізнес-партнером Коломойського, в якому питання сформульовані на кшталт: «Як вам вдається бути не лише таким красивим, а ще й таким успішним і розумним?»; якщо на кожен чих Порошенка ми писатимемо звинувачувальні філіпіки, а кожну заяву Нацбанку називатимемо «зрадою», то, напевно, розумна людина здогадається, що ми виконуємо замовлення.

Тобто ти не виключаєш таку можливість?

Я повністю виключаю таку можливість! Такого не може бути і не буде ніколи. Головний редактор гарант редакційної політики. І я своїм ім’ям гарантую, що цього не буде. Я для цього написав редакційну політику. Щодо деяких пунктів ми сперечалися.

Наприклад?

Не з приводу того, чи можна сварити Коломойського. В нас була жвава суперечка про те, як ми маємо поводитись у соцмережах. Я, наприклад, вважаю, що журналіст якісного видання не має права написати про мера Кличка «Віталька». Тому що це демонструє його упереджене ставлення до мера. Навіть якщо він пише це на своїй особистій сторінці та декларує, що це його особиста думка, все одно це впливає на сприйняття його медіа.

Що буде з журналістом TheБабель, якщо він назве мера «Віталькою»?

Я буду гучно сваритися. Потім я винесу попередження. Потім я його оштрафую. Думаю, в цей момент він вже не захоче тут працювати.

Тобто це природний добір?

Будь-яка редакція природний добір. Якщо редакція нормально функціонує, то це завжди група людей, у яких спільні зацікавлення та погляди на етику. Якщо люди не збігаються, вони зазвичай ідуть самі жодних дисциплінарних заходів не треба.

Через це з проекту пішов Дмитро Фіонік?

Ні, зовсім не через це. В нього є своє розуміння того, як треба робити, в мене своє. Ми не зійшлися. Коли ти вважаєш, що текст має бути структурований і написаний певним чином, а твій редактор вважає, що інакшим, працювати неможливо. Це не значить, що в одного правильно, а в іншого ні. Просто по-різному.

Яку посаду він мав до цього?

Дмитро був редактором відділу «Суспільство».

На його місце хтось прийшов?

Ні. Дмитро професійний, крутий і унікальний. Ким його замінити, я не знаю. Шукаю.

Чула, що перед запуском ви намагалися залучити до роботи колишнього головреда «Фокусу» Михайла Кригеля.

З Михайлом ми разом працювали у відділі культури «Газети 24», що вмерла 2009 року. Він був одним із перших, кого ми запросили. Він прийшов і навіть почав працювати редактором відділу «Суспільство». Але, наскільки я розумію, Михайло вирішив піти в іншу сферу, якусь суміжну. В нас не було принципових розходжень.

Гліб Гусєв. Фото Юлії Вебер

Від моменту вашого фактичного запуску пройшло кілька тижнів. У вас були якісь очікування? Чи вони виправдалися?

Деякі виправдалися. По-перше, я очікував, що після запуску працювати стане легше, бо останні місяці були справжнім пеклом. Роботи менше не стало, але психологічно легше. Крім того, ми очікували, що нашу роботу почнуть несхвально коментувати. Це очікування виправдалося. З іншого боку, я розумію, що люди, які схвалюють, мовчать, а чути лише тих, хто ллє негатив. Але все одно, коли ти бачиш цей негатив, одразу думаєш: «блін, ну як так?!».

А як у ситуації, коли майже кожне медіа в країні «під кимось», людям не готуватися до підступу?

Так, звісно, я розумію. В Україні ніхто нікому не довіряє це велика проблема. Через це тут так складно, наприклад, вести бізнес і робити медіа. Тобі апріорі не довіряють, в усьому бачать продажність, маніпуляцію, джинсу. Взяти наш «День з Аваковим». Маша Жартовська зробила більше десяти матеріалів «День з…» для «Української правди»: з Гройсманом, Черняком, Луценком. Зробила для TheБабель «День з Аваковим» «джинса», «промо Авакова». Ми просто зробили його давно, він був одним із перших, тому і стартували з нього. Ну і він дійсно цікавий. Герой добре зображений. Фото Олександра Чекменьова чудові.

Чого, на твою думку, не вистачає українській журналістиці сьогодні?

Як читачу ще до того, як я сюди прийшов, мені не вистачало відчуття нормальності. Те, що відбувається в Україні, цілком ненормально, і писати про це в тоні нормальності — великий виклик. Безліч видань працюють в режимі істерики. Журналісти вже протягом багатьох років живуть спочатку на революції, а потім на війні. Це не добре і не погано, але це впливає на інтонацію текстів, які вони пишуть. Доволі часто ця інтонація істерика. Вона зрозуміла, але як читач я від неї втомився і мені важко її сприймати.

Крім того, помітно, що в українських медіа замало ресурсу — людей і грошей — аби робити якісний продукт. В інтернеті немає стін. Грамотна аудиторія читає західні медіа та бачить, як вони зроблені. Якщо ти хоча б раз бачив The New Yorker, типове українське онлайн-видання більше тебе як читача не влаштує. Навіть якщо там вийде добрий текст доброго журналіста. Мені здається, українські медіа не розуміють, що рівень продукту має відповідати світовому стандарту, інакше тебе не читатимуть. Відповідати цьому стандарту дорого, тому ми виглядаємо так, як виглядаємо. Насамперед я кажу про себе. Нам є куди зростати в плані якості того, що ми створюємо. Бракує журналістів, редакторів, дизайнерів, фоторедакторів, коректорів.

Але щороку з університетів випускається чимало журналістів. Я розумію, що їх рівень недостатньо високий, але ви, наприклад, готові навчати журналістів у редакції TheБабель?

Журналістів треба вчити писати. Це те саме, що вчити думати, і цього неможливо навчити в класі багато часу журналісту має приділяти кваліфікований редактор. А їх сьогодні не вистачає на те, щоб просто редагувати тексти. Тому всі (в тому числі й західні видання) живуть в умовах компромісу. В тебе в добі 24 години. В тебе є дедлайни. Тобі треба поставити n-ну кількість оновлень у твоєму медіа. І в тебе є журналісти, в яких повноцінний робочий день. Навчай! Це біль. Треба просто розуміти, що таке навчати. Це не те, що можна зробити навіть за місяць. Якщо редактор за чотири-п’ять років роботи в медіа виховає трьох гарних кореспондентів, то це бог.

Наостанок — чому TheБабель?

Україна цього не підозрює, але для неї Бабель, як і Булгаков, вкрай актуальний письменник. Мене напевно проклинатимуть, бо це «ворожі» письменники. Але «Біла гвардія» та «Кінармія» це книжки, які читаєш і розумієш, що вони про наше життя. Зображені там люди існують в Україні просто зараз. Савченко з гранатами в Раді: «Ба-бах! Що, всралися?» Ляшко із землею: «Скажіть, кому ви хочете, щоб я встромив ці вила?!» Всі наші народні депутати це бабелівські герої, в чому може переконатися кожен, хто відкриє його оповідання. Я навіть не кажу про «Одеські оповідання». Всі ці розмови про те, що там є Беня Крік, а в нас у Коломойського прізвисько «Беня»… Це маячня. Але я раджу всім перечитати «Кінармію». Особливо тим, хто був у прифронтовій зоні, хто служив.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.