«The flood of content is overwhelming»

Усе почалося з Instapaper та Марка Армстронга. У 2008 році, дорогою з Брукліна до Мангеттену, Армстронг думав про те, що би почитати в метро без WI-FI. Марк запитав своїх друзів у Твітері з хештегом #longreads, що вони читають у транспорті. Під новим хештегом з’явилася низка посилань на «довгі історії».

Тепер сервіс Longreads.com публікує по дві-три історії на день. Над сайтом працює п’ятеро людей: три редактори, дизайнер і розробник. Сам Армстронг почав працювати для Pocket (раніше ресурс називався Read It Later — MediaLab) як редактор і нещодавно переїхав до Сан Франциско.

Армстронг переконаний: якість переможе кількість, і попит на такі сервіси є. Користувачі платять абонентську плату за користування додатком, часто роблять добровільні внески. Крім того, це хороший метод поширення реклами.   

У лютому 2010 року Макс Лінский та Аарон Ламмер подорожували разом зі своїми подругами. Тоді вони вирішили зробити одну із двох речей: придумати сценарій для телепрограми чи створити сайт, на якому можна було б збирати довгі тексти фікшн- та нонфікшн-літератури. Після цієї подорожі з’явився ресурс Longform.org.

Longform і Longreads — це лише можливість дати «довгому тексту» ще одне життя, зберегти його для аудиторії. Водночас, автори цих двох платформ обирають певні історії для розміщення у себе на сайтах. Логічно, що цей вибір суб’єктивний. Переважно, це публікації найвідоміших медіа: The New Yorker, The New York Times Magazine, Vanity Fair, GQ та  New York. Лонгріди з інших видань рідко потрапляють у список обраних. Тому, якщо ваша історія не опинилася на жодному із цих сайтів, їй доведеться померти у нетрях інтернету.

Лонгрід — це історія об’ємом від півтори тисячі слів. Часто журналісти плутають поняття лонгріду і мультимедійної історії. Лонгрід — це передусім текст, власне історія. Візуалізувати можна будь-який текст, це не обов’язково має вважатися лонгрідом.

Російський дослідник Олександр Колесніченко у своїй статті пише про відмінності мультимедійного проекту від лонгріду:

Якщо з точки зору змісту матеріал нічим не виділяється, очікувати підвищеного інтересу до нього тільки завдяки використанню мультимедіа не варто. Навіть при якісному і оригінальному мультимедійному супроводі матеріалу інтерес може виникнути саме до цього супроводу, а не до тексту, і, у кращому випадку, це буде «довгий перегляд», а не «довге читання»

Щодня з’являється величезна кількість видань, які продукують новини. Вони мають просувати свій контент через максимальну кількість соціальних мереж і агрегаторів. Саме тому, існують такі сервіси, як Longform і Longreads, здатні, в певному сенсі, монетизувати потік лонгрідів і «змусити» читача обирати те, що пропонують два розробники цих сервісів. А чи варто довіряти їхнім смакам, знову ж таки, питання.

Деякі круті історії залишаються на задвірках інтернету з кількома перепостами у Твітері. І це не обов’язково провина цих історій. Навіть The New York Times, досі не знають як гарантувати те, що їхні матеріали потраплять до потрібної аудиторії. Проект The future of digital longform детально розповідає про Longform і Longreads.

Саме тому розробники сервісів Longform і Longreads — такі собі законодавці моди серед лонгрідів. Вони збираються щочетверга, аби обговорити п’ять найкращих історій тижня. Але що, якщо хтось із них не встиг прочитати вашу історію? Що ж, тоді цього разу вам не пощастило.

Наразі складно визначити, що для проекту означає успіх. Адже у історії може бути багато переглядів, але мало перепостів. У такому випадку чи можна вважати це невдачею? Розробник має одразу ставити перед собою питання, чого він хоче досягти своїм продуктом.  

Уже у 2013 році головний редактор The Atlantic Джеймс Беннет критикував надмірну популярність жанру «лонгрід», зазначаючи, що довга форма — не завжди добре і це, переважно, означає, що редактор не попрацював над текстом, не викреслив непотрібних шматків з історії.

Журнальна індустрія рухається повз ліниву дихотомію друкованих видань, використовуючи нові шляхи репортажу і сторітелінгу. Це важкий перехід, очевидно, але немає шляху назад. Отже, як ми можемо назвати це явище, що виникає? Мені здається, що можна було б цілком розумно взяти сторінку з останнього періоду великого творчого бродіння в нашому бізнесі і назвати його, просто — нова журналістика. Але яка журналістика тоді буде ще новішою? Ви могли б назвати це нове явище просто magazine writing. І покінчимо з цим 

У квітні 2016-го лонгрід американської журналістки Кетрін Шульц із The New Yorker отримав Пулітцерівську премію. «The Really Big One» — це історія про наближення мегаземлетрусу на Північному Заході США. У своїй статті Шульц повідомила, що мегаземлетрус у зоні субдукції Cascadia призведе до найгіршого стихійного лиха в історії Північної Америки.

Лонгрід спричинив паніку серед частини читачів, дехто передумав переїжджати до Північної Америки. Жителі цього регіону почали готувати спеціальні набори для виживання.

Лонгрід і копірайтинг

Російський копірайтер Олег Седінкін впевнений, що лонгрід — це наразі найкраща форма копірайтингу. На його думку, пошукові системи вважають контент у форматі лонгріду найбільш повним і якісним. Це можливо через правильну SEO-оптимізацію.  Її основна умова — головний ключ міститься у заголовку. На якості тематичної сторінки позначається періодичне читання статті, нові коментарі та інше, що грає роль при створенні її видимості в пошуковику. Седінкін виокремлює такі правила для створення лонгріду:

1. Параллаксна верстка (скролінг). Це уможливлює рух окремих елементів з непостійною швидкістю і не завжди підпорядковується звичайній механічній логіці прокрутки

2. «Довге читання»

3. Матеріал, представлений лонгрідом, має бути цікавий і через 10 років

4. Оптимізація матеріалу, згідно з пошуковою індексацією. Згодом саме запити користувачів послугують для загального трафіку

5. Над створенням лонгрідів працює група фахівців у складі керівника, програмістів, редакторів, дизайнерів, розробників і журналістів

6. Важливо контролювати, щоби за зовнішньою красою не сховалася текстова частина

Седінкін розділяє поняття журналістського лонгріду і комерційного. Нині на сайтах фрілансерів є спеціальні пропозиції для компаній зі створення лонгрідів. Орієнтовна ціна такого продукту — від 5 тисяч гривень.

Іноді текст — це просто текст

Із самого початку лонгрідами називали просто довгі тексти, які можна почитати в дорозі. Потім цим словом почали називати все, що містить багато літер, фотографій і бажано приправлене паралакс-скролінгом. Можливо, редактор The Atlantic цілком має рацію і лонгріди варто назвати текстами журнального формату.

З іншого боку, довгі тексти сьогодні цікаві читачам і потрібні для медіа. Аудиторії це дає можливість розібратися в темі, не гортаючи десятки новинних повідомлень і схожих матеріалів. Усе це уже дбайливо зібрали журналісти у одному лонгріді. Для медійників це можливість оригінальної подачі матеріалу та оптимізації конкретної історії при пошуку цієї теми в мережі.

Очевидно, що зараз лонгріди мають бути:

  • Написані зрозумілою, простою мовою. Незважаючи на те, що тексту багато, його не варто навантажувати без необхідності

  • Містити коментарі експертів, спеціалістів, погляди різних сторін

  • Складні поняття і терміни потрібно пояснити

  • Візуалізація ніколи не зайва. Якщо зроблена розумно

  • Медіа має відпрацювати власний стиль лонгрідів і розуміти, для чого вони це роблять

І останнє, найстрашніше. Іноді текст — це просто текст, тому варто добре подумати, чи матеріал і справді можна називати лонгрідом.

Зображення: www.pexels.com

*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Позначки:
ТРЕНДИ