У нашій реальності емоції цінніші за аргументи, а картинки — за слова.

На початку тисячоліття Хусейн Дерахшан, соціолог і магістр медіастудій, став одним із перших блогерів в Ірані. Він сам почав писати перською, а також детально пояснював перськомовним користувачам, як вони можуть долучитися до писання в інтернеті. Іранський уряд заблокував його блог у 2004 році. Тоді він заснував ресурс «Припиніть нас цензурувати», який був потрібен, щоб моніторити онлайн-цензуру в Ірані. У 2008 його затримали й звинуватили в шпіонажі. Хотіли стратити, потім засудили до 19,5 років ув’язнення. У 2014-му амністували. У своїй колонці Хусейн розповів, як телевізор рятував його у в’язниці, але не може врятувати всіх.

Я ввімкнув телевізор після восьми місяців ув’язнення в одиночній камері. Я не мав, що дивитися, читати чи слухати. Я постійно плентався туди-сюди по камері і говорив сам до себе. Це скидалося на безперервний внутрішній діалог. Він складався практично з усього, що було в моїй голові, і всього, що я міг вигадати. Я насвистував усі відомі мені пісеньки, бурмотів слова з усіх відомих мені мов, уявляв усі дописи, які напишу у блозі, коли вийду з в’язниці. Вигадав у голові фільм з усіма подробицями: режисурою, написанням сценарію, акторською грою, освітленням, пересуваннями камери та звукорежисурою. Я божеволів.

Змога дивитися телевізор поклала цьому край. Внутрішній діалог перетворився на зовнішній: між людьми на екрані, між мною та екраном. Телевізор урятував мій здоровий глузд, мою людяність як соціальної тварини, і схожим чином рятував багатьох інших людей: старих, пацієнтів лікарень, ізольованих. Правда полягає в тім, що ми не просто дивимося телевізор, ми в ньому живемо.

Я багато писав про те, чому телебачення — це зло і чому не варто вважати, що з приходом соцмереж вплив телевізора на цивілізацію вичерпався.  Соцмережі спонукали телебачення до переродження. Про це я писав тут, у своєму першому після в’язниці дописі.

Ніл Постмен у книзі Забавляємо себе до смерті каже, що телебачення — це не просто засіб передачі інформації, це парадигма. Або дискурс. Воно не просто віддзеркалює речі, а визначає, що і як ми думаємо про навколишній світ. «Телебачення  — це наш базовий спосіб у культурі дізнаватися про самих себе», — каже Постмен. Він терпляче пояснює скептикам, як саме перехід від слів до зображень, або ж від типографії до фотографії, спрощує суспільний дискурс. Це спрощення — не просто важлива характеристика, а просто-таки визначальна риса представницької демократії.

Постмен написав свою книжку у 1985 році, коли телебачення панувало в усіх сферах суспільного життя. Однак його застереження відійшли в тінь, коли увагу людей захопив новий, альтернативний медіум. Поширення інтернету, яке розпочалося в середині 90-х, здавалося, загрожувало телебаченню. Особливо якщо йдеться про молодь. Тогочасна мережа зовсім не походила на телевізор: вона виражалася передовсім у текстах, була децентралізована, інтерактивна і різноманітна. Вона не підірвала телебачення цілком, але пригальмувала його стрімкий розвиток (і в сенсі доходів, і в сенсі зростання аудиторії) на наступні кілька десятиліть.

Але соціальні мережі поступово все змінили. Із поширенням смартфонів від ранніх 2010-х, найбільше часу онлайн люди проводять саме в соцмережах. Через них смартфони перетворилися на персональні телевізорчики, і не тільки тому, що YouTube, Instagram і навіть Twitter почали пропонувати більше й більше відео, а тому, що всі ці мережі — це майданчики, де панують емоції, де чуттєвість тріумфує над раціональністю.

Подумайте, наскільки безсоромно ці платформи оптимізують контент, щоб отримувати більше охоплень, як спонукають користувачів стримити й викладати візуальні щоденники, тобто сторіз, і відтворюють їх у формі традиційного телебачення. Наприклад, в інстаграмівському додатку IGTV, YouTube TV та Facebook Watch.

Тепер усе менше людей дивляться телевізор, але все більше проводять час у соцмережах. У лютому 2017 The Wall Street Journal писав, що глядачі ютубу по всьому світу щодня споживають понад мільярд годин контенту. Ця цифра невдовзі може затьмарити кількість часу, який глядачі витрачають на перегляд телебачення у Сполучених Штатах.

Я думаю про це як про неотелебачення, тому що більшість контенту в інтернеті ми дивимося, а не читаємо.

Цей зсув — наслідок більш поступових і непомітних змін у медіях та технологіях. Він вказує на цивілізаційну зміну: починається ера, в якій ідеали Просвітництва тьмяніють.

Переродження телебачення символізує нову епоху, де картинки й емоції заступають слова й аргументи, а віра шиє в дурні факти. Я називаю це постпросвітництвом.  

«Телебачення  — це наш базовий спосіб у культурі дізнаватися про самих себе», — пише Постмен. І якщо ці його слова не були цілком зрозумілі в 1985 році, зараз вони такими є.

Дональд Трамп — теж продукт телебачення. Він провів свою президентську кампанію здебільшого в ефірі, був обраний у найбільш телевізійному суспільстві світу і далі провадить політику через телевізор. Одного разу він так описав свою альтернативну реальність: «Те, що ви бачите чи читаєте, це не те, що стається насправді». І це правда не тільки для телебачення як засобу інформації, а для телебачення як способу мислення.

Найкраще про це, напевно, висловився, французький філософ Жан Бодріяр. Він сказав, що вторгнення США до Іраку в 1991 році насправді не відбулося. Він не мав на увазі, що Штати не мобілізували людей і техніку. І не мав на увазі, що не було смертей і вибухів. Бодріяр намагався сказати західним спостерігачам, які нічого не знали про війну з іншого боку конфлікту, що вони спостерігали за всім із медіа, а не з фронту.

Цією провокаційною тезою філософ пробував показати, яким чином медіа, особливо телебачення, можуть створювати паралельний світ, який не перетинається з реальним. Бодріяр назвав це симулякром і за приклад наводив Діснейленд: як відтворення фантазійного світу, який не пов’язаний із реальністю. Копія копії копії.

У телевізійній реальності є, втім, і переваги. Поки я був у тюрмі, ніщо не пожвавлювало мій розум так, як  телевізор. Книжки не цілком до цього надавалися, газети теж. Я потребував більше картинок, ніж слів, бо слова замислюють і тримають свідомість увімкненою, тоді ж як картинки відволікають від думання.

Мабуть, так це працює в усіх ув’язнених, і саме тому телевізор — така важлива деталь у тюремному житті. Багато людей, із якими я розділив досвід в’язниці, особливо люди в одиночних камерах, напевно, збожеволіли б без телевізора. Тому що вони не просто дивляться ящик, вони в ньому живуть.

Вікторія Найт, авторка книжки Пульт для дистанційного управління: телевізор у в’язницях (2016), з’ясувала, що в’язні використовують телебачення, щоби підтримувати зв’язок зі світом і переживати однаковий і одночасний  досвід з іншими людьми, наприклад, родичами чи друзями. Вони також хочуть знати, що коїться в суспільстві, почуватися ближче до інших, менш ізольовано та нудно, і мати про що потеревенити.

А ще телебачення допомагає вбивати час, який за інших обставин тягнувся би безкінечно й порожньо. І, до всього, глядач сам обирає і контролює, що дивитися, а що ні. Це допомагає почуватися автономним і забезпечує трохи приватності у поза тим дуже публічній установі.

Телевізор допомагає не тільки в’язням, які сидять у чотирьох стінах. В одиночній камері я часто згадував свою бабусю, яка жила на першому поверсі нашого дому в Тегерані.  

Якийсь час вона на кілька годин щодня піднімалася по сходах до нас нагору. А потім її ноги й коліна слабшали й боліли, і вона виявлялася усе більше прикутою до телевізора. Вона дивилася всі без винятку серіали та випуски новин. Так само роблять і пацієнти лікарень, і всі, чия робота вимагає бути у визначеному місці: охоронники, рецепціоністи, люди, які працюють на кухні.

Телебачення — це симуляція справжнього життя, до якого ми не маємо доступу або не хочемо його отримати. Інколи це телевізійне життя ліпше, ніж реальне, інколи навпаки. Але якщо ви живете у демократичній державі, ви не можете делегувати владу комусь, хто живе на іншій планеті. Якщо, звичайно, не можете переселити на ту планету всіх інших теж.

Оригінал Television’s reinvention and the era of post-enlightenment

Переклала й адаптувала Людмила Смоляр

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.