Як знімати документальний портрет, працювати з потоком реальності і особистісними драмами.

«Історія зимового саду» – дебютна повнометражна стрічка Семена Мозгового, яку він презентує українськими містами у рамках допрем’єрного туру. Покази за участі режисера відбулися в Києві та Харкові, а львівський у «Кінопалаці» став третім. Наразі Семен уже змонтував наступний фільм «Свято хризантем» та працює над ще одним, уже ігровим. На прикладі свого кіно режисер розповідав про етапи створення стрічок та власні рефлексії щодо дебюту.

Як почалася історія

«Коли в 15-му ми знімали рекламу ГогольFest, я потрапив на ВДНГ, де вперше побачив той самий павільйон [Зимовий сад]. Далі познайомився з майбутньою героїнею фільму – завідувачкою Валентиною Миколаївною, яка розказала історію порятунку саду та догляд за рослинами. На той момент я вже давно не знімав, тож з’явилася ідея документального портрету», – згадує Семен перші дні в оранжереї на території національного комплексу «Експоцентр України» у Києві, більше відомого за своєю колишньою, радянською назвою – ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства УРСР).

 Згодом режисер дізнався про майбутній пітчинг на Docudays UA в рамках проєкту «The Guardian прямує в Україну»: британське медіа практикує фінансування документальних короткометражних фільмів з різних країн світу, які пізніше публікує на власному сайті. Разом зі своєю командою Семен взяли участь, опинилися серед фіналістів і отримали кошти на зйомки. 

Після першого ж інтерв’ю з Валентиною Миколаївною стало відомо, що керівництво ВДНГ звільняє жінку з багаторічної посади. Це не зупинило знімальну групу, адже стало зрозуміло: історія має щось значно глибше, змістовніше, сильне з точки зору кінематографу. Коротку версію слід було показати на наступному Docudays. Семен отримав перші запрошення на закордонні фестивалі, де заглибився в індустрію документального кіно, та розпочав роботу над повним метром.

На початку зйомок у режисера не було сценарію, як і не було в ньому потреби: на базі відзнятого матеріалу написали синопсис, режисерське бачення фільму. Уже для Держкіно Семен написав сценарій, який усе ж не мав багато спільного з результатом: «Я не люблю сценарії, у моєму випадку не спрацьовує формула “одна сторінка дорівнює одній хвилині” – так створюються голлівудські ситкоми. Не знаю, як артхаусне, медитативне кіно можна прораховувати за таким принципом, адже все працює інакше. Часом використовую поепізодники, бо кіно – це візуальне мистецтво, а не текст».

Усю фабулу фільму вдалося відзняти вже взимку 16-го. Загалом же зйомки окремих епізодів «Історії зимового саду» тривали до початку 18-го. Так, наприклад, за допомогою дрону з’явилися естетичні кадри павільйону згори в різні пори року. Наприкінці зйомок команда назбирала близько 70 годин відеоматеріалу, з яких до етапу монтажу відібрали 7, над якими й працювали з лютого по серпень – здебільшого сам режисер.

Про взаємодію з персонажами

Як розповідає Семен, робота з героями документального фільму – це індивідуальна співпраця з кожним та відповідальність режисера: не лише взяти корисне для себе, а й дати користь героєві. Не йдеться про повне задоволення результатом, але якщо вдається, наприклад, розкрити внутрішні переживання чи й щось відпустити, це добре помітно у фільмі. Самого рецепту роботи з героєм не існує.

Так, зокрема, склалися стосунки Семена з Валентиною Миколаївною: «Фільм вийшов легкий, тому що їй важливо було розказати свою правду, а я став одним із рупорів. Водночас ми записали багато інтерв’ю, яких немає у фільмі. Якось пішли знімати вночі, коли героїня закладала дрова до печі. Я вже почав розуміти, що в усіх історіях вона розповідає одне і те ж з самого початку, тож поки не висловиться – діла не буде. Ми почали писати її розповідь про історію ВДНГ, вона гортала альбом, назнімали напевно годин чотири. Спочатку хотів зробити гарні ранкові кадри, уже бачив, як світає, але вирішив: ні, хай краще вона розкаже всю свою історію зараз, аніж щоразу починатиме її знову і знову».

Обов’язково потрібно, щоб герой звик до камери. Перед зйомками Семен бачився зі своєю героїнею протягом місяця. Інші герої майже не заперечували втручання у їхню роботу, а часом увімкнена на запис камера просто залишалася в оранжереї, поки команда, до прикладу, обідала. Так вдалося уникнути штучної поведінки персонажів.

«Я не підписував жодних контрактів із героями, хоча зазвичай це потрібно. Конфліктна ситуація теоретично може виникнути, але я розумів, що у мене немає загроз: свою героїню я вів три роки до завершення фільму. Зараз вона така ж енергійна, намагається повернутися на роботу, робить ландшафтні проекти, хвалиться, що вивчила комп’ютер. Каже, короткий метр їй не дуже сподобався, а вже повний – так», – підсумовує Семен.

До слова, деякі події ініціював автор фільму. Наприклад, проводи пані Валентини колективом після її звільнення; до того часу колеги пересварилися і за знятим матеріалом поставала соціальна драма, як жартує Семен. Решта кадрів стали здебільшого спостереженнями.

Про постпродакшн фільму

Побачити, що твій документальний фільм готовий, на думку Семена, не завжди просто: «Часто є відчуття, що знімати треба ще і ще, а реальність ніби розсипається. Головне – вчасно зрозуміти, що історія вже відбулася і герої більше нічого не дадуть. Певний час ти ще ходиш і знімаєш, а потім у якийсь момент ставиш чітку крапку».

Якщо над зйомками працювали 5 людей, то до постпродакшну долучилося близько 15-20. Грант на реалізацію цього етапу виграли від Їглавського фестивалю документального кіно, а створенням музики зайнялася формація NOVA OPERA, створена, як і ГогольFest та театр «ДАХ», Владом Троїцьким: «Я показав деякі матеріали композитору – він створив красиву музику для короткого метру, а після пітчингу повного в Карлових Варах зателефонував мені й запропонував замінити її, натомість пообіцявши написати щось інше. Я погодився, попросив 5 треків, а у відповідь отримав цілих 20. Нові композиції набагато кращі – не якісь голлівудські, а мінімалістичні й доречні».

Основна робота у документальному фільмі стосується монтажу: знімаючи кадри, важко систематизувати їхній набір, це відбувається на рівні відчуттів. Уже монтуючи, можна створити зовсім різні історії, але режисерська версія буде єдиною, а щоб її знайти, потрібен час. Матеріалу, як каже Семен, також властиво видозмінюватися: у 15-му він говорить про одне, у 18-му – інше.

Офіційний бюджет фільму склав майже 2 млн гривень, з яких держпідтримка – 385 тисяч. Є і нефінансовий вклад, зафіксований у якості бюджету – це творчий внесок команди, який у результаті забезпечує авторські права: «Якщо ви два роки вкладаєте кошти в фільм, потім їдете на великий фестиваль, де якийсь данський продюсер пропонує зробити постпродакшн, то в його країні це може коштувати значно більше, ніж у нас. Та компанія в результаті отримає 70% прав на ваш фільм, а ви 30, хоча працювали навпаки. Саме для того навіть безкоштовна робота має бути оцінена в контракті».

Про власні рефлексії до фільму

Семен не може сказати, добре чи погано, що героїню звільнили, але зміни завжди на краще: людина пішла, бо не змінилася, а життя у павільйоні триває й далі. Якось, розповідає режисер, священик сказав жінці, що захищаючи рослини в оранжереї, вона дбає про країну; ці слова запам’ятались їй та мотивували продовжувати роботу.

Режисер сподівається, що український глядач побачить у героїні себе, адже за його переконаннями, у пострадянських країнах більшою чи меншою мірою такий персонаж є в кожному, а в старшого покоління виражений особливо сильно. Зрештою, радянська епоха створила і залишила у спадок зимовий сад у ВДНГ, такому собі радянському Діснейленді, щоб створити враження про красиве комуністичне життя. Усе, на що керівництво спроможне зараз, – здавати простір в оренду під весілля та корпоративи; насправді ж оранжерея заслуговує на більше.

За словами Семена, кіно все ж таки не про героїню, як це було в короткій, портретній версії: «Мій фільм про рослинний світ, про те, що все насправді відбувається повільніше. Цей ритм мені важливо було зберегти. Коли ми прийшли в сад, нове керівництво хотіло все змінити і думало, що за місяць це вдасться; тоді Валентина Миколаївна заперечила і розповіла, що в саду все інакше. Тепер я абсолютно погоджуюсь з цим: потік реальності дає значно більше, ніж людський мозок може зрозуміти».

 

До свого першого фільму в повному метрі Семен займався режисурою реклами, кілька років грав у театрі Влада Троїцького «ДАХ». Колись бажання знімати привело його до харківської академії, однак після переїзду в Київ кінематограф відійшов на другий план. Семен таки повернувся до професії, а його дебютна робота отримала нагороду на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Детальніше про «фітодраму» Семен розповів на зустрічі, організованій кафедрою медіакомунікацій та Школою журналістики УКУ у Львові.

 

Photo by Eduard Militaru on Unsplash

Фото з презентації Лесика Урбана

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.