Інтелектуальний журнал, що популяризує український дискурс.
Часопис «Критика» — унікальне та безпрецедентне явище в українській культурній журналістиці. У 1997-му році його створив історик культури, професор Гарвардського університету Григорій Грабович. Прикладами для нього стали американський часопис «New York Review of Books» та польський «Kultura», який видавав у паризькій еміграції Єжи Ґедройць.
«Критика була задумана як інтелектуальний, міжнародний та продемократичний орган без специфічного політичного означення. Але точно для того, щоб ввести український дискурс в європейський і світовий контекст», — розповідає Григорій Грабович.
Чи вдалось втілити задумане? Частково, тому робота триває.
З чого все починалося
За словами журналіста та публіциста Миколи Рябчука, «Критика» була авторським проєктом професора Грабовича.
«Він носився з цією ідеєю від початку 90-х років. І зумів переконати не лише мене, а й інших взятись за видання», — розповідає Микола Рябчук.
У 1997 році перші два номери видали своїм коштом — аби потім було легше шукати фінансування, показуючи вже готовий якісний продукт. Затим намагалися видавати часопис щомісяця. Ролі розподілились класично: був добрий поліціянт, а був поганий. Миколі Рябчуку випала роль другого.
«Перебуваючи у Києві, я мусив спілкуватися з авторами: часом відмовляти їм, а з кимось сваритися. Я був скептиком і казав, що створювати такий проєкт в Україні — безнадійно, адже для цього немає ні фінансових, ні інтелектуальних ресурсів, немає ані читача, ані авторів. Я помилявся. Зрештою, я провокував, свідомо грав таку роль. Іноді такий скепсис потрібен», — згадує публіцист.
Він визнає, що «Критика» наразі не досягла своєї основної мети — не стала впливовим масовим часописом.
«Але ми виконали друге завдання — “Критика” впливає на загальний рівень дискусії, а це вже знак якості. Інше питання у тому, як зробити його більш масовим. Зрештою, сьогодні я бачу набагато більше авторів, ніж було 20 років тому, адже тоді половину рецензій на поточні книжки я мусив писати самотужки».
Тоді існувало лише друковане видання, але справа швидко розвивалася й через два роки «Критика» почала також видавати книги.
Як все влаштовано?
Головним редактором часопису незмінно є Григорій Грабович. Відповідальна редакторка — Юлія Бентя. Редактор онлайн-проєкту — Олег Коцюба, а керівник книжкової програми — Андрій Мокроусов. Також є редакційна колегія. До неї нині належать Юрій Андрухович, Боґумiла Бердиховська, Ярослав Грицак, Володимир Кулик, Михайло Мінаков, Андрій Мокроусов, Сергій Плохій, Юрко Прохасько, Микола Рябчук, Олександр Савченко та Юрій Шаповал.
Олег Коцюба звертає увагу на те, що «Критика» не є традиційним медіа. Часопис намагається працювати за логікою наукових видань.
«Коли ми розглядаємо тексти, вони проходять зовнішнє рецензування чи наукову редакцію. Для нас важливі джерела, достатня кількість посилань, щоб читач міг все перевірити, прочитати оригінали. Також «Критика» може говорити на непопулярні теми, тобто це не сьогоднішні новини, ми дивимось глобальніше. Такий фокус дозволяє зосередитися на глибшому аналізі», — додає Олег Коцюба.
Нині на сайті є два дискусійні онлайн-форуми: Донбас у фокусі: політика, місця і люди та Раса і постколоніялізм в Україні та Північній Америці.
Потенційно автором може стати будь-хто. Нових авторів «Критика» завжди чекає. Для них на сайті є детальна інструкція.
«Звісно, найлегше працювати з вишколеними авторами, чиї тексти практично не потребують серйозного втручання. Є автори, які ніби й мають добрі наміри, а проте не можуть побачити власний текст зі сторони. Автор важливіший за редактора. Ми практикуємо індивідуальний підхід до всіх авторів», — розповідає Юлія Бентя.
Автори часопису підписують угоди про роялті, у яких прописано умову нерозголошення розміру гонорару. Загалом у «Критиці» оплата залежить від обсягу тексту.
«До того, як прийти в «Критику» на редакторську посаду, я доволі багато і довго рецензувала тут книжки. Гадаю, що і для мене, і для більшості критиківських авторів, що рецензують книжки зараз, це радше майданчик, де можливий аналіз наукових гуманітарних видань. І ця праця, думаю, організує самих авторів. Для них це додаткова можливість тримати себе в добрій науковій формі. Адже коли перед тобою є мета — написати рецензію, то і книжку читаєш цілком інакше», — каже Юлія.
На думку Андрія Мокроусова, залучати нових людей — один із пріоритетів часопису.
«Якщо вони поєднують експертний та інтелектуальний дискурс, а ми про це не знали раніше – це погано. Але тепер знаємо. Тобто умовна «людина з вулиці» має такі ж шанси, як і хтось із постійних авторів», — зауважує Андрій.
Добрий часопис для темних часів
Андрій Мокроусов долучився до «Критики» у 2001-му році. Він був відповідальним редактором до 2015-го. З приводу масовості видання має невтішні думки:
«Я цілком згоден, що це безнадійна справа. Вона досі такою є і залишатиметься до кінця. Але це не заважає цим займатися часописом і вкладається в логіку того дискурсу, який лежить в підмурку «Критики». Ми не плекаємо особливих ілюзій, бо орієнтувалися на цю безнадійність. Вона пов’язана не тільки з нашою комерційною, логістичною та організаційною несправністю, і навіть не з бідністю суспільства. Річ у тому, що прошарки нашого соціуму не починають проявляти інтересу до «Критики» чи до інших феноменів навіть тоді, коли розбагатіють», — міркує Андрій.
У цьому контексті він згадує дослідження про стосунки українців із книжками — майже 60% їх не читають.
Спочатку часопис орієнтувався здебільшого на рецензування книг, але поступово перейшов до формату есеїстики. Редактори цьому сприяли й прагнули залучити нових авторів, попередників сьогоднішніх зумерів, які могли входити в суперечку чи навіть конфлікт з тим поколінням, яке створювало «Критику».
Оксана Форостина, яка була редакторкою після Андрія Мокроусова, вважає, що «Критика» має статус «доброго часопису для темних часів».
«Особливо це було помітно на початку двотисячних. «Критика» була прихистком, а потім, коли ставало вільніше, про це якось забувалося і її радісно затоптували ті, хто раптом відкрив для себе цю свободу. Здається, такі хвилі у впливовості «Критики» є», — розповідає Оксана Форостина.
Справи фінансові
«Критику» від початку підтримує Український науковий інститут Гарвардського університету — це базове фінансування. Також – Наукове товариство імені Шевченка в Америці, університет Санкт-Ґаллена у Швейцарії. Це підтримка не лише часопису, а цілого критиківського проєкту – і видавництва, і сайту. А проєкт цей не прибутковий і не створений для того, щоб заробляти гроші. Друкований часопис коштує менше ціни собівартості. На сайті можна замовити журнал за 49 гривень. Онлайн-доступ до всіх статей та книжкових оглядів «Критики» на рік коштує 200 гривень. При цьому читач отримує повний доступ не лише до нових, а й до архівних матеріалів за 25 років існування часопису. За 250 гривень можна отримати усі друковані журнали протягом року, а за друк і онлайн разом треба віддати 375 гривень. У порівнянні з іншими виданнями в Україні, «Критика» дуже доступна.
Друковану «Критику» можна купити у книгарнях «Наукова думка» або «Книгарня Є». Число електронних передплат перевищує число паперових. І цей факт трішки засмучує нинішню редакторку Юлію Бентю:
«Це реальність (зокрема й цінова), яку мені часом прикро усвідомлювати. Адже як відповідальна редакторка, я таки намагаюся конструювати верстку, де великі тексти «грають» з книжковими рецензіями, де просторове розташування текстів та ілюстрацій має значення».
На сайті часопису є окремий розділ для підтримки «Критики», на якому можна зробити донат на будь-яку суму. Внесків поки небагато, а Олег Коцюба зауважує, що найкраща підтримка — це передплата.
Реклами у часописі немає. Навіть анонси культурних подій на обкладинці публікують безплатно — щоб підтримати колег, які працюють в культурній сфері. Також не слід вбачати реклами у книжкових рецензіях.
Професор Грабович вважає, що часопис мала б підтримувати Академія наук чи інша державна інституція, однак наразі «Критика» не має можливості подаватися навіть на гранти – через українсько-американську власність.
Зараз часопис спрямовує зусилля на те, аби розширити коло передплатників, а відповідно збільшити залучення коштів від читача.
«Фінансування відбувається із загального кошика: коли отримуємо, наприклад, гранти на видання книжок чи інші проєкти, то в такий спосіб фінансуються і часопис, і сайт», — розповідає Олег Коцюба.
Оновлений сайт і плани
До сайту зараз прикута найбільша увага. Кілька тижнів тому його оновили.
Оцифрування старих чисел (а також створення електронних форматів паперових книжок) було одним із завдань оновлення. З ним часопису допомогла архівістка ПінчукАртЦентру Ілона Таміліна, яка домовилася про безоплатне оцифрування всього архіву часопису.
«Фактично архівовані матеріали — це наукова література, яка залишається актуальною дуже багато років. Ідея полягає у залученні штучного інтелекту до категоризування матеріалів. Читач переглядає дві-три статті, а ми на основі цього можемо запропонувати йому ще 5 чи 10, щоб далі заглиблювати в читача у цікаві для нього теми», — каже Олег Коцюба, який займається оновленням сайту.
Він прийшов у «Критику» 13 років тому, коли сайту ще не існувало. Спочатку створили найпростішу сторінку, а згодом, разом з Оксаною Форостиною у 2013 році розробили детальніший та більший сайт — аби зібрати ще чисельнішу спільноту. Затим активно розвивали журналістику рішень, яка тоді була новим явищем.
На оновленому сайті категоризували усі матеріали за темами, періодами та регіонами. Архів став впорядкований і отримав навігацію. Є також англомовна версія, хоча й перекладати матеріали часопису складно.
Основною метою сайту від початку було залучення молодшої аудиторії. Це загалом вдалося.
«Тепер наша середня аудиторія — люди, віком від 29 до 49 років, молоді побільшало. Зараз маємо близько 1 мільйона відвідувачів на рік, що, як на мене, для таких ресурсів дуже багато. Якщо раніше було кілька сотень примірників часопису, де читач міг побачити той чи інший матеріал, то зараз ці тексти можуть прочитати сотні тисяч».
Невдовзі на сайті також можна буде купити онлайн доступ до книг на певний час.
Окрім оновленого сайту, Григорій Грабович бачить перспективи розвитку у тепер популярних Zoom та YouTube.
«Пандемія дала несподіваний подарунок. Я бачив, як швидко гарвардські інституції переходили на Zoom, щоб обійти обмеження карантину. Тепер ми можемо спілкуватися з аудиторією напряму. Якщо ми цю можливість розумно використаємо, то зможемо досягти того рівня спілкування, який зараз дуже потрібен».
«Критика» має потужний вплив через авторитет у гуманітарній сфері її засновників та попередніх поколінь редакторів.
Юлія Бентя зауважує, що ледь кожен науковець з гуманітарної сфери знає: щоб «запустити» мозок для роботи над чимось великим, треба витратити час та волю на регулярне думання у потрібному керунку, а коли процес пішов, то вже потрібно вже дедалі менше активних включень, бо після запуску праця триватиме навіть уві сні. Так і тут.
«Критика запустила двигун, який працює досі. Тільки тепер він працює далеко за межами «батьківської» редакції. Звісно, для самої редакції це великий виклик. Часопис — це така собі земельна ділянка, яка потребує щоденної, переважно рутинної праці», — підсумовує Юлія.
Головне зображення: Eugenio Mazzone
