Як працює журнал «Локальна історія»

Кому в наш час потрібні сто сторінок популярної історії за 90 гривень.

Запускати новий паперовий журнал у 2018 році — це як ставити собі на смартфон гру, де вовк ловить яйця. Медіафутурологи дають друкованим виданням від п’яти до п’ятнадцяти років життя і прогнозують, що вони перетворяться на колекційні артефакти на зразок вінілових платівок. Але у Львові знайшлися люди, які бачать сенс у глянцевому журналі про історію з репортажами, інфографікою та світлинами на розворот. 11-го жовтня вони презентували перше число «Локальної історії». MediaLab напросився в гості в редакцію.

У світлому й просторому приміщенні на вулиці Технічній неподалік центру Львова пахне кавою і недавно надрукованими журналами. Це офіс громадської організації «Локальна історія» і редакція однойменного видання. Запрошуючи всередину, редакторка журналу Інна Березніцька розповідає: «Команда журналу — це троє нових людей, які прийшли працювати в редакцію: я, піар-менеджерка Аліна Брода і більд-редакторка Катерина Москалюк. Ще троє, —  дизайнерка журналу Галина Андрушкевич-Ардан, головний редактор Віталій Ляска і науковий редактор Юрій Пуківський, — раніше працювали в ГО. Коли запас матеріалів, який ми зробили, працюючи з лютого, вичерпається, можливо, візьмемо у штат ще кількох журналістів. Бо з такою маленькою командою робити 96 сторінок на місяць важко».

Ідея історичного журналу з’явилась в експедиції. Ініціатива «Локальна історія», яка об’єднала львівських істориків і етнологів для запису спогадів літніх мешканців галицьких сіл, діє вже п’ять років. Дослідники записали тисячі годин спогадів, рятуючи історичну пам’ять західної частини України.

Одного разу учасник ініціативи, історик і археолог Віталій Ляска, запропонував своєму колезі Івану Сприню запустити «перший в Україні історичний журнал, за який не буде соромно».

«В Україні є сегмент науково-популярної історичної преси. Це історії про піратів, короля Артура і гладіаторів, словом, не українську, а світову історію. Водночас маємо небезпечну присутність на українському ринку дешевих російських видань з історіями Распутіна, Миколи Другого і так далі», — розповідає Віталій.

Журналів про українську історію дотепер не було. Тим часом у багатьох країнах, за словами Івана Сприня, є десятки нішевих видань, присвячені зокрема місцевій історії. «Мені важко повірити, що українці — така суперпрогресивна нація, яка читає все тільки онлайн, або навпаки, така відстала, що не читає взагалі. Що не знайдеться тисячі людей, яким, по-перше, цікава історія, по-друге, хочеться підтримати україномовний продукт із патріотичних почуттів», — коментує він. Втім наголошує, що не хотів би, аби придбання журналу сприймалось як милостиня.

Чи буде в журналу онлайн-версія? «Радше ні, ніж так», — каже Віталій. Для творців журналу дуже важливий дизайн, якість фотографій та друку, натомість онлайн-версію важко зробити такою красивою. Крім того, редактор побоюється крадіжок контенту.

Ще однією особливістю журналу, який замислили Віталій із Іваном, мала бути відсутність прив’язки до часу. На обкладинці «Локальної історії» немає дати. «Журнал існує поза часом. Його не мали б викидати після прочитання, а відкладати й перечитувати. Ми пишемо про те, що буде актуальним і за рік, і за два, і далі», — пояснює головний редактор.

Запустити журнал виявилося складніше, ніж думалося. Важко було знайти нотаріуса, який би засвідчив договір співорганізаторів. Іван із Віталієм знайшли на сайті Міністерства юстиції шаблон, однак нотаріуси відмовлялись засвідчувати незвичний для них документ. Бракувало й досвіду для створення симбіозу історії та журналістики. «Я виріс із академічного історичного середовища, й дотепер не займався популяризацією історії», — каже Віталій. Для посилення журналістської складової проекту випусковою редакторкою журналу і стала Інна Березніцька з The Ukrainians, яка також мала досвід роботи в телепроекті «Історична правда» на каналі ZIK.

Один з обов’язків Інни — залучати авторів для журналу. «Це було складно», — каже вона й усміхається. Більшість людей, до яких Інна зверталась, сприймали «Локальну історію» як авантюру й сумнівались у тому, що журнал виходитиме й буде вартий їхніх зусиль. Втім на пропозицію відгукнулись письменники Юрій Винничук і Галина Пагутяк, журналіст Віталій Гайдукевич, історикиня Ірина Ігнатенко, Іннині колеги з «Історичної правди» та інші. «Ми побачили допис у фейсбуку Галини Пагутяк про закинуті українські села й запитали, чи має вона якийсь приклад такого села й чи не написала б нам про це докладніше. Віталія Гайдукевича попросили написати про те, на чому він знається, — зміни у військовому однострої», — каже Інна.

Зараз, коли журнал вийшов і отримав схвальні відгуки багатьох читачів, залучати авторів стало легше. «Навіть ті, хто раніше ставились до нас несерйозно й відмовляли, тепер пишуть, що хотіли б співпрацювати», — розповідає Інна Березніцька.

Журнал узяв на озброєння формати, незвичні для науково-популярної преси. Наприклад, репортаж. «В історичному репортажі журналіст не має права на помилку ще більше, ніж у звичайному. Адже цей репортаж читатимуть історики. Тому журналіст повинен бути в темі й мати історичний бекґраунд», — говорить Інна. В першому номері журналу вийшов репортаж про українську шляхту. В селі Кульчиці на Львівщині досі живе кілька родин, які з гордістю демонструють власні шляхетські герби. Будуть також репортажі про німецькі колонії на Галичині та про історію курорту Заліщики, популярного в тридцятих роках минулого століття. Інна Березніцька обіцяє, що журнал не обмежуватиметься галицькими локаціями та планує серію репортажів з усієї України. Наприклад, буде історичний репортаж про Крути.

У рубриці «Наші» розповідають про українців, які реалізували себе за кордоном. А ще «Локальна історія» має намір розвінчувати міфи про українське минуле, породжені не тільки радянською окупаційною пропагандою, а й самими українцями. Наприклад, про євреїв-«корчмарів» в українському суспільстві минулих століть, про історичну розмежованість між сходом і заходом України або про ностальгію за «бабцею Австрією». Крім того, в кожному випуску буде інтерв’ю з істориком. Героєм першого числа став Ярослав Грицак, другого — Сергій Плохій.

Героїнею першого випуску журналу стала… земля. В рубриці «Ландшафт» львівський фотограф Юрко Дячишин розповів про свій проект Terra Galicia. Більд-редакторка журналу Катерина Москалюк вважає фотографії є одним із пріоритетів видання. «Журнал розрахований на повільне читання. Але фотографії мають бути такими, щоб зачіпали навіть того, хто просто гортає журнал, і змушували зупинитись і почати читати», — говорить Катерина. Цікавим досвідом для неї було поєднувати архівні фото, які мають документальну цінність, із художніми. Більшість ілюстрацій для журналу обирають із-поміж світлин, відсканованих під час експедицій. «За час поїздок істориків галицькими селами назбиралося чимало сканованих світлин із приватних альбомів. Ми публікуватимемо їх як своєрідний телепорт у минуле. Люди були іншими, жили в інших умовах, бачили інші краєвиди і все це відображається в їхніх очах», — каже більд-редакторка.

Журнал поки що лише намацує свою аудиторію. Віталій каже, що купують «Локальну історію» люди різного віку, але найчастіше — від 25 до 45. Здебільшого це люди, яким цікава історія, але не науковці. Ті, за словами Віталія, здебільшого не сприймають матеріалів на історичну тематику, написаних людською мовою, адже самі звикли до застарілого академічного стилю. «А ті, хто купив перший номер, кажуть, що журнал легко читати. Це, напевно, найбільша приємність», — говорить Віталій Ляска. Відгуки на перше число, за його словами, всуціль позитивні, тож команді починає бракувати конструктивної критики.

Ціна першого випуску — 90 гривень. Його можна купити в книгарнях у Львові, Івано-Франківську та в інших містах, а також онлайн із доставкою, заповнивши ґуґл-форму. В такий спосіб видання купили вже дві сотні людей, але цього не досить, аби бути спокійними за долю першого накладу — 1000 примірників. «Якщо буде великий попит, ми готові друкувати більше. Адже що більший наклад, то дешевший кожен примірник», — говорить Іван Спринь. У листопаді видавці домовилися з книгарнею «Є», аби «Локальну історію» продавали в мережі по всій Україні.

Та навіть якщо весь тисячний тираж продадуть, зароблені гроші лише компенсують витрати на друк. Аби видання стало прибутковим, ціна має бути вдвічі вищою, проте в готовності читачів платити 180 гривень навіть за дуже красивий журнал видавці сумніваються. Тож поки що компенсуватимуть різницю між витратами й доходами за рахунок пожертв. «Ми дев’ять місяців займались фандрейзингом. Маємо великий досвід залучення меценатських коштів на експедиції дослідницького проекту. Ось і цього разу просили гроші в підприємців, — розповідає Іван. — Кілька людей нам повірили і дали гроші на випуск кількох номерів. Сказали, що подивляться, чи буде проект цікавий читачам, а потім вирішать, чи фінансувати його далі». Жертводавців він не називає, бо вони цього не хочуть, але запевняє, що ніхто з них не намагатиметься ні вплинути на журнал, ні піаритись на ньому.

Ініціаторкою дослідницького проекту «Локальна історія» є громадська організація Українська галицька асамблея, до керівництва якої входять Віталій Ляска та Іван Спринь. Організація пов’язана з Українською галицькою партією, представник якої, Тарас Чолій, керує проектами УГА, зокрема й «Локальною історією». Проте видавці стверджують, що політичної мети журнал не має.     

«Якщо буде читач, ми знайдемо гроші, — каже Іван Спринь.— Так, були набагато потужніші журнали, які вмерли, наприклад, український National Geographic. Але ми дивимось тільки вперед». Він згадує свої відчуття, коли перший наклад привезли з друкарні: «Замість того, щоб розвантажувати машину, ми стояли й просто дивилися на журнал. Не могли повірити, що нарешті тримаємо його в руках».

«Це відчуття ні з чим не можна порівняти, — додає Віталій. — Відразу з новою силою захотілось робити другий номер».