…і не викликати смутку в редактора.

Добре написаний журналістський текст як склянка води: п’ється легко, тамує спрагу й не залишає післясмаку. Небагато текстів народжують такими автори: більшість доочищають редактори. У деяких редакціях є інститут рерайту переписування тексту, яке дозволяє звести нанівець те, що редактор уважає помилками, а автор – неповторними особливостями свого стилю. Тому, читаючи якісні західні видання, ми не відчуваємо стилістичного різнобою, не бачимо «авторської пунктуації», не продираємось крізь півсторінкові тричі-складнопідрядні речення. Але в умовах безредакторної журналістики та вічної скрути, через яку редактор, літредактор і коректор у редакції існують зазвичай в одній особі, мусимо старатись писати якомога краще відразу.

Навчити писати добре — майже безнадійна затія. Формула, яка визначає спроможність людини правильно складати слова докупи, має забагато змінних, на частину яких ми не можемо вплинути. Наприклад, які книжки людина читала (й чи читала) в дитинстві; чи псували її стиль у студентські роки примушуванням до наукоподібного писання; чи був у неї нормальний редактор; як працює її пам’ять, адже значною мірою ми визначаємо адекватність словесних конструкцій, звіряючи зі збереженими в нашій голові — звучить чи не звучить?

Здорово було б, якби можна було прочитати, наприклад, On Writing Well. The Classic Guide to Writing Nonfiction або популярну в пострадянських широтах «Пиши, сокращай» — і почати писати добре. Але ніт.

Про найтиповіші помилки вже йшлося в матеріалі про те, як редагувати пряму мову. Але якщо специфічність прямої мови ще можна виправдати аргументом «герой так сказав», то авторська мова в усіх форматах, окрім колонки, повинна бути простою (але не примітивною), зв’язною і нейтральною, без художніх надмірностей і авторського позерства. Одним словом, людською.

Просто, але не як на базарі. «Уяви, що ти розповідаєш це своїй мамі (бабусі, подрузі)» — рекомендація, яка подекуди спрацьовує там, де писемна мова штучно ускладнена. Ось, наприклад:

Електротранспорт не курсує в центральній частині міста

Цю фразу я вигадав щойно, але ґуґл підказав, що в різних модифікаціях вона трапляється в низці українських видань. Щоб перевірити, людською мовою вона написана чи ні, поставте на початок «мам» (ну, або «бабусю», «кицю», «Сєрьоженько»). Тоді ви зрозумієте, що навряд чи сказали б «мам, електротранспорт не курсує в центральній частині міста». Якщо ви, звісно, не з родини людиноподібних роботів. Скоріш за все, фраза звучала б як «у центрі не ходять трамваї та тролейбуси» або якось так.

Канцелярит проростає в текстах тих журналістів, яким видається, що написаний у такий спосіб текст виглядає й звучить поважніше, а вони, відповідно, справляють враження більш компетентних. Що це таке — «працювати»? Ось «здійснювати діяльність у межах чинних посадових обов’язків» — зовсім інша справа. А потім читаємо: «…умисно, всупереч інтересам служби, з корисливих мотивів заволодів бюджетними коштами. Зокрема, видав низку розпоряджень про своє преміювання як сільського голови». Отже, можна заволодіти чужими грішми ненавмисно? В інтересах служби? З альтруїстичних мотивів? І чому просто не написати, що сільський голова виписав собі кілька премій?

Немає причин, із яких люди «проживають», а не мешкають або живуть; «реалізують», а не продають; витрачають «кошти», а не гроші; сідають у «даний транспортний засіб», а не в цю машину. Та через те, що значна частина публікацій у медіа зліплена з прес-релізів і повідомлень прес-служб, які з незбагненної для мене причини спілкуються бридким канцеляритом, ми поступово впускаємо ці конструкції у своє повсякденне мовлення — спершу писемне, потім усне.

Втім, писемне й усне мовлення — не одне й те саме (наприклад, в усному я б ніколи не вжив слова «втім»). Зустрівши на базарі сусідку, ви можете сказати «та в центрі трамваї, тролейбуси поставали, люди стоять і не знають, буде той трамвай чи не буде, чекати його чи вже нє», доповнюючи слова мімікою й жестами. На письмі важливо, щоб словесний потік не виходив із берегів і залишався під контролем. Правильний текст, до того ж, в ідеалі має ритм. Його можна відчути, читаючи вголос чи навіть про себе.

Повтори в усному мовленні допомагають нам буквально вдовбати те, що ми хочемо сказати, в голову співрозмовника. Іноді за коротку розмову людина встигає три, чотири, п’ять разів повторити одне й те саме різними або й тими самими словами: «так що я тобі кажу, трамваї не ходили, тому я б не встигла до закриття». Призвичаює до повторів і радянська псевдонаука, де одну й ту саму тезу розжовують в анотації, вступі, першій-другій-третій частині, а потім ще раз ретельно — у висновку. В журналістиці ж повтори — зло. Якщо ви раз написали, що тролейбуси не ходять через недбальство мера, то «як уже було зазначено вище, тролейбуси не ходять через недбальство мера» буде зловживанням увагою читача.

Синтаксис простий, але не рубаний. Гротескні конструкції з потрійною підрядністю, купою тире та крапок із комою, дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами — це одна паскудна  крайність. Штучно порубані речення, які не формулюють цілісної думки — інша.

  1. Проаналізувавши ситуацію з транспортним сполученням, яка склалась у нашому місті, доходимо висновку, що головна проблема, яку слід розв’язати місцевій владі, полягає не в тому, що тролейбуси не ходять, – адже вони насправді ходять, хоч і не надто регулярно, а в тому, що в місті не облаштована інфраструктура (зупинки, дроти), яка необхідна для безперебійної роботи електротранспорту
  2. Транспорт не ходить. Не тому, що його нема. Він є. Просто нема зупинок і дротів. Влада їх не зробила.

Речення має бути таким, аби людина, дочитуючи до кінця, не забула, про що йшлося на початку. Це, втім, часто трапляється й з автором — тоді виникають неузгодженості у часах, родах і особах:

Влада повинна зрозуміти: якщо негайно не облаштувати транспортну інфраструктуру в центрі міста, не протягнути дроти для тролейбусів та не встановити трамвайні зупинки, за два-три роки він муситиме руйнувати все, що є зараз, та розбудовувати з нуля

Агов, думає редактор, хто «він»? Влада — «вона»! Буває, втім, і гірше: «Труп громадянина К. з характерними травмами отриманими залізничним транспортом скеровано в морг Городоцької центральної районної лікарні Львівської області».

Правильна пунктуація. Розділові знаки у тексті мають ту саму функцію, що розмітка на дорозі — допомагають читачеві рухатись текстом, сприймаючи зміст і не витрачаючи забагато часу й зусиль на розуміння логічних зв’язків у ньому. Відсутність коми там, де вона має бути, — це не просто відсутність коми. По-перше, вона може створити аварійну ситуацію, за якої текст сприймуть неправильно. По-друге, читач може забуксувати, шукаючи сенсу в поєднанні слів, між якими мав стояти розділовий знак. І по-третє, грамотному читачеві буде боляче.

На відміну від стилістики, яка значною мірою залежить від мовного чуття, пунктуація – це те, що можна зазубрити і втовкмачити. Просто перестаньте думати, що хтось розставить коми у вашому тексті, й поставтесь до цих закарлючок із належною повагою.

Діалектизми, жаргонізми, професійні терміни та іноземні слова зменшують шанси вашого тексту бути зрозумілим аудиторії. Наприклад, матеріали улюбленого Lviv.com, які стосуються сфери інформаційних технологій, відлякують мене як читача, починаючи з жаргонних слів і скорочень у заголовках — вони наче промовляють «ґет лост, чувак, це не для тебе, ти навіть не джуніор».

Те саме (якщо ви не Віктор Кабак з СТБ, який уважає своєю місією повернення до нашого з вами активного лексикону несправедливо занедбаних слів) стосується й других-третіх-сімнадцятих членів синонімічного ряду. Якщо в художній літературі герої патякають, базікають, пасталакають,  галдикають, ґаламаґають, перебендюють і баляндрасять, то в нейтральному журналістському тексті — лише говорять.

Вжити смачний діалектизм можна в репортажі чи інтерв’ю для створення колориту, не забувши пояснити, що це слово значить. Оперувати ж словами типу «сиромудрий», «літеплий» чи «кукунамуню», передаючи в тексті щось важливе, це звужувати свою аудиторію до відносно вузького кола людей, чия бабця теж так говорила.

Зайві слова зайві. В тексті повинні бути лише ті слова, без яких не обійтись. У цьому може допомогти метод, який ми застосовували для стискання заголовків: викидати по черзі кожне слово у реченні й дивитися, чи це зашкодило змісту. Окремо слід поглянути на словосполучення — чи не можна замінити його одним словом? «Мешканці Норвегії здобули перемогу» — це «норвежці перемогли». «Місто Чернігів посіло перше місце у рейтингу» — «Чернігів очолив рейтинг».

Зайві слова викидають не для того, щоб скоротити текст — нехай собі буде довгим. Сенс у підвищенні того, що Валерій Панюшкін називає щільністю тексту. Його ж рекомендація — нещадно боротися з прикметником як найменш інформативною частиною мови. Фразу

Діти сиділи на зеленій, м’якій весняній траві й раділи теплому, лагідному травневому сонцю

можна сміливо скорочувати до «діти сиділи на траві й раділи сонцю». Все одно читач, скоріш за все, уявляє траву зеленою, а сонце — теплим. Ось якщо діти сиділи на фіолетовій траві під холодним лютневим сонцем, тоді без прикметників важче.

Ще один причепливий паразит – лапки. Є три випадки, коли їх слід застосовувати:

  1. Цитати.
  2. Слова, від яких ми дистанціюємось – наприклад, вживаючи в переносному сенсі, тобто маючи на увазі протилежне. Наприклад, у фразі «моя “худенька” дванадцятикілограмова собака» лапки вказують на те, що собака насправді не худа. Або, якщо пишемо «Микола назвав його “москалем”», то наголошуємо: слово «москаль» існує в Миколиній системі координат, не в нашій.
  3. Індивідуальні назви заводів, фабрик, клубів, пароплавів, організацій, підприємств, наукових праць, літературних творів, газет, журналів, кінофільмів тощо. Хоча деякі видання на англосаксонський манер замінюють лапки в назвах курсивом, і аудиторія все розуміє.

Погляньмо на ці приклади:

«Кравчук пояснив, чому не треба боятись “особливого статусу” Донбасу»

«Чому українці змушені купувати авто з “секонд-хенду”»

«Кримські “маріонетки” жалітимуться в ООН, що їх “вбивають” блокадою»

«Бійка на Драгобраті може “відволікати” від інших злочинів, — Балога»

«У Росії назвали 16 років правління Путіна “втраченим часом”»

«Розвідка оприлюднила нові факти про злочинні “промахи” бойовиків»

«Російську пропагандистку добряче “попустили” в ефірі»

В жодному з них лапки не позначують власну назву або цитату — хоча, можливо, автори намагались у такий спосіб дистанціюватись від формулювань, із якими не погоджуються. Хоча, підставивши «насправді не» до кожного з залапкованих слів, ми розуміємо, що це не переносне значення. Тепер спробуймо прибрати лапки. Чи змінився сенс? Отож. Робіть так щоразу, коли хочеться залапкувати слово чи фразу, й ваші тексти стануть кращими.

Поки наука не довела існування телепатії, мусимо виходити з того, що журналістський текст передає читачеві тільки те, що в нім написано. Уявні гіперпосилання на знання та спогади, що живуть у голові автора, не спрацьовують. Особливо це стосується тих людей, які не належать до цільової аудиторії, але все ж вас читають. Уявіть, що ваш текст потрапив до рук «плюсівській» Антоніні: чи зрозуміє вона бодай щось? Припущення, що зацікавлений читач поґуґлить і розбереться сам, хибне.

Тому в багатьох випадках пояснювати потрібно більше, ніж видається необхідним авторові, особливо якщо він систематично займається темою та глибоко в ній розібрався. Це значить:

Давати бекґраунд та передісторію або хоча б гіперпосилання, за якими можна почитати, що було раніше;

Гіперпосилатись на джерела. Деякі редактори мають щодо цього упередження – мовляв, посилання на інші ресурси змушують читачів іти геть. Як на мене, прозорість, тобто запрошення  побачити джерела на власні очі (яким читач у більшості випадків не скористається, бо не має часу), приносить виданню більше користі, ніж шкоди.

Хоча б коротко означувати людей — навіть якщо вам видається, що Олега Винника знають усі, подбайте про гіпотетичних читачів, яким його ім’я нічого не каже. Й не забувайте, що Винника звуть Олег,  не «О.»: ініціали — варварська практика минулого століття.

Розшифровувати абревіатури: ООН і НАТО, може, й не треба, а ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, НАФТА, МАГАТЕ, МУЕАЛ і ВМУРОЛ уже точно. Nota bene: топ і спа — це не абревіатури. Топ — це вершина англійською, спа — слово, яке походить із латини. Тому топ-10 і спа-салон.

Абревіатури та складноскорочені слова бувають і більш приземлені, типу ОСББ, ЗНО, ШРП, ЛКП і ОТГ. Їх також дуже важливо розшифровувати якнайчастіше, поки вони не ввійшли у повсякденний лексикон неусвідомленими, як це сталося з «собєсом» і «загсом».

Перекладати та пояснювати іноземні слова та терміни, навіть якщо вам видається, що із фразою «скраммастер має боротись із нерозумінням еджайлу» все гаразд. Логіка «якщо читачі не зрозуміють, то їм воно й не треба» — не просто хибна. Вона згубна.

Плекайте мову. Здатність писати добре залежить від того, з якими текстами ви регулярно контактуєте. Читаючи щодня лише районні газети, незчуєтесь, як і собі почнете писати по-калиновому, а під впливом прес-релізного копіпейсту заговорите мовою людей-роботів.  Бажано читати не тільки якісні медіа, а й літературу вашою рідною мовою і/або тими мовами, якими ви пишете. Не лише нон-фікшн, а й художню літературу: саме вона допомагає сміливіше й упевненіше поєднувати слова. Це той випадок, коли красиве — корисне.

Прочитали текст? Пройдіть тест.


Уся серія: Як зробити новину адекватною || Як писати новини || Як писати критичні тексти || Що можна і чого не можна писати || Як знайти героя для тексту ||  Як порозумітись із піарниками || Як писати людською мовою || Як написати аналітичний текст || Як не боятись писати авторські колонки || Як підготуватись до інтерв’ю || Як порозумітися з редактором || Як почати текст і дописати його до кінця || Як редагувати пряму мову || Як вигадувати заголовки і зберігати спокій || Як (не) дати інтерв’ю на узгодження || Як редагувати свій текст

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.