І чому для цього знадобилися скептицизм та англійська мова.  

Раніше Наталія Бушковська викладала іноземні мови, потім створила блог про доказову медицину, рік дописувала до різних українських видань як фрилансерка, а тепер працює в редакції УП.Життя і пише переважно про медицину. За півроку роботи Наталія написала, наприклад, про ранню діагностику раку, причини, симптоми і лікування атопічного дерматиту, про інгредієнти вакцин та дитячу неврологію. На MediaLab уже виходив Наталин текст про якісну медичну журналістику. Тепер ми попросили її пояснити, чому вона перепрофілювалася і чому обрала бути людиною, яка розповідає про ліки, хвороби та діагнози, але яка при цьому не є лікаркою.

Коли мій син захворів, йому не допомагало призначене лікування. І хоч хвороба була не надто серйозна, вона погіршувала якість життя всієї сім’ї. Спочатку я читала російськомовну та українськомовну інформацію про цю хворобу, і майже все описане збігалося з порадами нашого педіатра. А потім звернулася до англомовних джерел і з великим подивом виявила, що в Європі та Америці синове захворювання лікують інакше, ніж в Україні. Наші лікарі категорично заперечували західний досвід, і ми з чоловіком взяли відповідальність за лікування сина на себе. Воно подіяло. Так я почала читати про медицину. Спочатку досить хаотично, але зрештою, опрацьовуючи багато матеріалу, побачила, що деякі твердження виглядають логічніше за інші.

Найбільший виклик на початку — натренувати скептицизм та подолати бажання підігнати інформацію під власні вподобання. Для цього я почала вчитись оцінювати дослідження. Що таке контрольна група? Чому дослідження має бути плацебоконтрольованим? А засліпленим? Що таке вибірка? Якісна вибірка — це скільки? Дуже допомогла друга вища освіта з психології, яку я тоді здобувала. На лекціях з експериментальної психології ми оцінювали вже проведені дослідження, їхні сильні та слабкі сторони, дізнавалися про те, як маніпулюють науковими даними, а також проектували дизайн власних досліджень.

А потім в Україні почалась епідемія кору. Моя фейсбук-стрічка перетворилася на суцільне мракобісся. Пам’ятаю, як із жахом дивилась відео жінки, яка називала себе тренеркою з краси та впевнено розповідала, як кір легко лікується вітаміном А (насправді ні). Вітамін А може підвищити шанси на виживання у дітей, які недоїдають та яким бракує вітаміну А. Але це аж ніяк не альтернатива вакцинації. І ліків від кору не існує.

Неправди про вакцинації було так багато, а спроби лікарів й науковців їй протистояти — такими малоефективними, що я вирішила зробити свій внесок в інформування людей про сучасну медицину і створила блог. Він називається Evidence based mom, EBM. Це своєрідна гра слів, бо EBM також розшифровується «еvidence based medicine», тобто доказова медицина.

Навіщо писати про медицину

Медична журналістика потрібна для того, щоб допомогти людям задовольнити одну з основних потреб — бути здоровими. Самої медицини, навіть якісної, для цього часто не досить. Держава може виділяти на охорону здоров’я достатньо грошей, лікарі отримувати високі зарплати, а лікарні — сучасне обладнання, але на якісну та доказову медицину не виникне попит, поки люди про неї не дізнаються або віритимуть у брехню. Уляна Супрун може закупити всі необхідні вакцини, але підписники популярного блогера не підуть вакцинуватися, бо блогер стверджує, що це смертельно небезпечно. Коли про необхідні для здоров’я ресурси не знають, не хочуть чи не вміють ними скористатися, вони не мають сенсу, бо не можуть нікому допомогти. Тож завдання медичного журналіста — сформувати попит пацієнтів на якісні медичні послуги, інформувати про профілактику та дати зрозуміти, що наше здоров’я це перш за все наша відповідальність.

Пригадуєте аналітичні статті про вакцинацію 5-10 років тому? Ні, тому що їх майже не було.

Моє переконання, що дітей варто вакцинувати, трималося на дуже примітивній логіці і власному досвіді: всі люди навколо мене були вакциновані і здорові. Потім я відкрила для себе сайт Центру з контролю та профілактики захворювань США, Американської академії педіатрії, навчилася розбиратися в якості досліджень. Але в мене були переваги — знання англійської та цікавість до медицини.

У купи людей цих переваг немає, і їм набагато легше повірити у байки про смертельні вакцини, описані, наприклад, тут чи тут. Відсутність адекватної інформації про щеплення у ЗМІ опосередковано доклалася до наймасштабнішої епідемії кору в історії України. І вакцинація — лише приклад. Замість неї можна говорити про будь-яке інше явище, потребу чи хворобу.

Ще одна причина писати про медицину полягає в тім, що навіть хороші лікарі — передовсім люди, тому перевіряти їхні слова потрібно в інших джерелах. Якісні медичні ЗМІ можуть допомогти із такою перевіркою. Відповідальність за власне здоров’я — справа кожної людини. А лікарі можуть помилятися, втомлюватись і бути упередженими. До того ж навіть найкращий лікар не може ліпше за людину знати про її особливості, ситуацію, історію родини. І саме лише це усвідомлення може врятувати життя. Бо часте здуття живота — один із ключових симптомів раку яєчників. Протизаплідні пігулки можуть викликати депресію, а інфаркт у жінок може виглядати зовсім не так, як у чоловіків. Всю цю інформацію люди можуть знайти у мережі і мати на увазі, коли спілкуватимуться з лікарем та описуватимуть свої симптоми.

До того ж попит на доказову медицину — це замкнене коло: коли її прагнуть пацієнти, її починають надавати лікарі. А що більше лікарів це робить, то більше пацієнтів до цього призвичаюється і починає вимагати від інших лікарів.

У книзі Пола Офіта «Небезпечний вибір» описані три шляхи, як переконати людей вакцинуватися. Перший — ніяк. Тоді запрацює природний добір і сильні зрештою виживуть, а слабкі помруть. Другий — примушувати. Цей спосіб часто неефективний, бо примус лише породжує спротив. Третій — говорити, пояснювати, доводити. Він наразі працює найкраще. І саме він — у компетенції медичних журналістів.

Що і кого читати, щоб розібратися в медичних темах

Щоб писати про медицину, не треба бути лікарем. Але щоб не множити маячні та неправди, а також віднаходити маячню і неправду у словах інших людей, включно з лікарями, треба розумітися на багатьох аспектах галузі. Щоб отримати необхідні базові знання, раджу:  

Підписатися на сторінки Американської академії педіатрії, дерматології, сімейної медицини, Всесвітньої організації охорони здоров’я та видань із якісним медичним контентом — Medscape, Vox, Healthline. Проте інформацію з цих джерел теж треба завжди перевіряти.

Читати лікарів, які покладаються на доказову медицину. Тобто принаймні підтверджують свою думку посиланнями на джерела. У фейсбуці раджу регулярно читати педіатра Лідію Бабич та Анастасію Бикову-Шелевицьку, сімейних лікарів Сергія та Ольгу Макарових, ендокринолога Марію Черенько, невролога Сергія Фернандеса де Рівеса.

Вчитися розбиратись у дослідженнях. На цьому сайті є багато корисної інформації, зокрема про те, як розуміти фахову лексику, методологію та результати клінічних досліджень. А на цьому сайті можна відповісти на стандартизовані запитання про медичне дослідження й отримати приблизний висновок про його якість та надійність.

Переглядати також сайти Національної служби здоров’я Великобританії, Центру з контролю та профілактики захворювань, Американської академії педіатрії, ресурсу із медичною інформацією для лікарів та пацієнтів Uptodate та Medlineplus.

Але найважливіше — скептицизм. Ще більше скептицизму. І ще трішечки.

Головне зображення Danielle MacInnes

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.