«За минулу добу бойовики вісім разів обстріляли позиції ЗСУ», «терористи знов улаштували внутрішні розбірки», «Росія перекинула на Донбас кадрових військових». Щоденно такі повідомлення десятками з’являються в українських онлайнових медіа. Натомість, у них майже не існує мирних мешканців непідконтрольної частини Донеччини. Люди, які отримують інформацію виключно з українських медіа, щодня бачать пустоту там, де могли би бути повідомлення про мешканців Донецька, Луганська, Горлівки, Дебальцевого та інших міст. 


Це видно з огляду українських онлайн-видань, а саме «Української правди», «Нового времени», «ТСН», «24 каналу», «Лівого берега», «Дзеркала тижня», «Цензор.НЕТ», «Громадського радіо» та «Радіо Свобода» (проект «Донбас. Реалії»). Два останні можна виділити в окрему категорію, оскільки їхня інформаційна політика принципово відрізняється. Інші ж видання немає сенсу розглядати окремо – тенденції висвітлення подій на Донеччині у них як під копірку. До поля зору потрапили лише ці популярні видання, можливо, інші про мирних мешканців пишуть, але є така невтішна тенденція.

Головні джерела інформації для цих видань (крім двох останніх) – українські державні структури (штаб антитерористичного центру, Адміністрація президента, Головне управління розвідки, Прикордонна служба, Генштаб, Донецька та Луганська обласні військово-цивільні адміністрації). Відповідно, більшість інформації стосується воєнних дій: статистики щодо обстрілів, поранених та жертв, пошкоджень у прифронтових містах. Інформація про те, що відбувається безпосередньо на непідконтрольній території, зазвичай стосується бойовиків: «РФ і «ДНР» списують втрати бойовиків на Донбасі на самогубства і хуліганку», «бойовики переміщують сили з Чечні», «до РФ вивезли тіла 21 військовослужбовця» тощо.

Транслюючи подібне, видання також посилаються на «Інформаційний спротив» та фейсбук нардепа Дмитра Тимчука, які не можна вважати надійними інфоджерелами. Всі ці повідомлення рясніють словами «терористи», «російські найманці», «окупанти», «ворог», «противник», та бойовиків там обов’язково, наче у комп’ютерній грі, ліквідовують, а не вбивають. Переймаючи канцелярську мову, українські медіа демонізують противника. З урахуванням відсутності інформації про життя мирних мешканців, на картинці залишаються лише ці демони.

До речі, події на підконтрольному Україні Донбасі медіа теж найчастіше описують зі слів прес-секретарів, хоча доступ туди для українських журналістів необмежений. Винятками є лише «ТСН» та «24 канал», які виробляють сюжети за участі мирних жителів та публікують текстові варіанти.

Часом інформація з офіційних джерел та «ІС» усе ж стосується мирного життя у непідконтрольних містах. Наприклад, не так давно розповсюджувалася заява Луганської адміністрації, що у Луганську немає води, а бойовики перешкоджають ремонтним роботам. При цьому журналісти не запитали луганчан, чи справді нема води, як вони виживають, з якими ще проблемами їм доводиться стикатися щоденно. Медіа перетворилися у ретрансляторів офіційних заяв, вони навіть не намагаються перевіряти інформацію та зберігати людську подобу тих, хто лишився жити під владою самопроголошених республік.

Рідкісні випадки згадок про мирних мешканців пов’язані з ОБСЄ, ООН та іншими моніторинговими організаціями. Медіа публікують резюме звітів про кількість загиблих, катування у тюрмах «республік» та недотримання прав людини загалом. Але й це є сухою статистикою, за якою можна не розгледіти людських трагедій.

Часом у всеукраїнських виданнях з’являються повідомлення про якісь зміни у непідконтрольних містах, але вони покликані або зайвий раз констатувати, що там усе жахливо, або хочуть здивувати читачів. У кінці квітня багато писали про відкриття фейкового Макдональдзу у Луганську. Кепкуючи, «Новое время» поставило такий заголовок: «Підступи держдепу. В Луганську окупанти, що скучили за бургерами, відкрили фальшивий McDonald’s». Коли у травні цей заклад закрили, про це знов повідомляли у всеукраїнських ЗМІ «24 канал» людей, які відкрили, а потім закрили заклад, назвав терористами, хоча жодних ознак терористичного акту тут не видно. У цьому ж виданні я натрапила на матеріал про порожні вулиці Луганська, хоча на частині фотографій були перехожі.

Одним із небагатьох шляхів для інформації про мешканців за українськими блокпостами є блоги. Періодично в них бувають публікації про ціни на продукти та їхню кількість у магазинах. Але блоги мають недолік – автори не завжди спираються на реальні факти, а часом і маніпулюють ними. Наприклад, на «ТСН» вийшов текст білоруського журналіста Ігоря Тишкєвіча про «блокаду псевдореспублік». У ньому автор, по-перше, ототожнює самопроголошену владу з українськими громадянами, які вимушені жити під цією владою. По-друге, він каже, що пенсії цим людям нараховують, треба лише приїхати на підконтрольну Україні територію. Насправді ж Кабмін визначив, що пенсії можуть отримувати лише переселенці. По-третє, Тишкєвіч каже, що держава пропонувала можливості для оформлення виплат. Насправді ж єдиний варіант для мешканців непідконтрольної Донеччини отримати гарантовані Конституцією виплати – стати «липовими» переселенцями. Це влада, звісно, трактує як порушення закону, тому скасувала дію сотень довідок переселенця, перекривши мешканцям непідконтрольного Донбасу навіть цей шлях. По-четверте, говорячи про людей, які кликали «русский мир», він має на увазі всіх мешканців Донбасу та посилається на референдум, результати якого навряд чи можна вважати достовірними.

Радше з позитивного боку можна оцінити «листи з Луганська», які публікує «24 канал» під іменем Яна Вікторова. Можна сперечатися з меседжами на зразок «люди звикають жити в «ЛНР» і «все погано», але в них є людина, а не збірний образ сепаратиста-терориста-бойовика. Ми читаємо про проблеми, спостереження, острахи та надії мешканки Луганська.

Аналогічно можна сприймати й текст «Української правди» про загиблих дітей Донбасу. Це один із небагатьох текстів, у якому, окрім присутності людини, піднято гостру тему. Реакція на матеріал була неоднозначна – мовляв, УП використала сепаратистський штамп по загиблих дітей Донбасу. Проте проблема смертей мирних мешканців існує, а отже, українська журналістика має про це говорити просто тому, що це журналістика.

Ніби на противагу мейнстріму працюють «Громадське радіо» та «Радіо Свобода». Вони теж публікують офіційну інформацію, але паралельно працюють із неофіційними джерелами. «Донбас. Реалії» роблять розлогі матеріали з різними позиціями та шукають ексклюзивні теми: про роботу пошти у Торезі, водія, який возить людей із Києва до Донецька, собак, які біжать подалі від розривів снарядів. Якщо йдеться про обстріли, у матеріалах з’являються свідчення очевидців.

«Донбас. Реалії» має своїх кореспондентів та фіксерів на непідконтрольній Донеччині, чимало авторів пишуть під псевдонімами. Практика цього медіа показує, що описувати події за лінією розмежування реально, тим паче можливо перевіряти інформацію про відключення води та бодай шукати матеріали журналістів, які це вже зробили.

Чому багато інших медіа цього не роблять? Можливо, через те, що це вимагає забагато рухів. Підхід до української журналістики зараз переважно кількісний, а не якісний. Наприклад, у «Нового времени» за день виходить близько 200 новин, в «УП» – близько 100. За добу треба зробити якомога більше, щоб отримати трафік-бум. Звідси передруки прес-релізів, якими займаються одразу декілька людей замість того, щоб робити якісний контент. На висвітленні непідконтрольної території це позначається катастрофічно, оскільки з медіа щезають люди. На Донеччину складно потрапити, там нелегко налагодити мережу інформаторів, із якими ще треба вміти спілкуватися. Розуміти обставини, за яких їм приходиться жити. Але зробити це можливо.

Як виправдання пасивності спрацьовує й переконання, що українській аудиторії не цікаво, що ж насправді відбувається на Донбасі. Що вона хоче лиш чути про «зігнилий Донбас» і сміятися з тих «днрівських» недоумків. Або переконання, що правда грає проти нас, що журналіст має боротися проти російської пропаганди, виробляючи пропаганду свою. Хтось може бути переконаним, що там уже не лишилося тих, про кого варто писати. Лишається ще одна причина, про яку моторошно думати – можливо, хтось із журналістів і не хоче повернення Донбасу. Але є надія, що справа лише у стандартах. Принаймні, перевіряти інформацію можна навчитись.


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.