…або про що пишуть церковні газети.

Релігійні медіа – окремий материк на медійній мапі України. Перед ними нелегкі завдання: вчасно і грамотно реагувати на життя, підтримувати інтерес до релігії в нових умовах, конкурувати з безліччю соціальних медій і пристосовуватися до нових реалій.

«Коли Бог із нами, то хто проти нас?», – підозрюю, так звучить редакційна політика деяких ЗМІ, поки ми обговорюємо журналістські стандарти, дезінформацію і сексизм. Інші ж балансують на линві між церквою і цивілізацією, релігією і наукою, Богом і життям. 

У 2021-му році Центр Разумкова з’ясував, що церкві довіряють 64% українців та українок. ЗМІ в цьому рейтингу плентаються у хвості. Цьогоріч в Україні нарахували 553 релігійні періодичні видання. 319 із них виходять друком, 201 електронні, а ще 33 – це телеканали та радіо.

Додамо сайти, блоги й соціальні мережі різних відділів, підрозділів і причетних людей. На відміну від загальної статистики, релігійні медіа переважно можуть похвалитися довірою авдиторії.

Охопити всю релігійну періодику в Україні – нездійсненна забаганка. Нині поговоримо про три помітні видання: «Мир Божий», «Патріярхат» і «Вера и жизнь».

Православна айдентика: цифрові монстри, ріпа та апокаліпсис

«Правда ли, что пирометром наносят начертания антихриста?», «Как получить паспорт и не попасть в Реестр», «Цифровое чудовище наползает на мир» – заголовки на першій шпальті мають інтригувати. І їм це вдається.

Познайомтеся: російськомовна газета «Мир Божий» Української православної церкви «Московського патріархату». Портал у її «прекрасний новий світ» я відчинила випадково, працюючи над дослідженням дезінформації у рівненських ЗМІ для Фонду «Демократичні ініціативи»

Насправді УПЦ (МП) (або ж РПЦвУ) донедавна серед конфесій була найбільше представлена у медійному полі України. Офіційним її виданням вважають україно- та російськомовну «Церковну православну газету». Проте, «Мир Божий» таки перевершує її розвоєм творчої думки.

Газета виходить щотижня 19 років на Дніпропетровщині, звідки шириться країною. Тираж – близько 16 тисяч. До липня 2020-го називалася «Мир», але через підозру в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі потрапила на очі СБУ і Міністерству юстиції. Напевно, мусили перереєструватися. 

На емблемі видання синє тло собору з типовими «московськими» банями й червоно-помаранчеві букви МИР, які нагадують чи пекельне полум’я, чи вогонь життя (з читацького досвіду схиляюся до першого).

Мова балансує між російською і церковнослов’янською, та навіть я зі своєї філологічної дзвіниці не певна, що це за поєднання. «Насєльнікі» й «насєльніці» монастирів, «старіца«», «врєдоносноє повєтріє», «камні возопілі», «молєбствіє» – ось лише пару слів. А які образи вони породжують в уяві!

Враження, що «Мир Божий» творить світ, чи то пак «русский мир» православної людини, переповнений конспірологією й апокаліптикою. Між церковною ходою до 9-го травня, антихристом та «як уникнути ідентифікаційного коду» може затесатися мікрозелень.

Погортаємо березневий номер 11: молитовне стояння під Окружним судом за безвізовий режим із Росією, благословення Онуфрія, інтерв’ю з ним же на «Інтері», поява святого у Санкт-Петербурзі, календар «сухоядєнія»… 

Розділ «Проти електронного концтабору», як завше, бореться зі штучним інтелектом, що претендує на світове панування. На сторінці читацьких запитань люди цікавляться, чи можна їсти голуба? Відповіли, що так. 

Не оминули і теми коронавірусу, який називається «моровое поветрие». При цьому медичні маски – ознака поклоніння дияволу, тобто діаволу у редакційній термінології.

«Карантинні» випуски нагадують оту російську окрошку: ось московський клірик розказує про абортовані клітини у вакцині, там переконують, що коронавірус не страшніший за сезонний грип. Православні юристи наголошують, що закриття храмів і вакцинація незаконні. А православна лікарка щовипуску розказує, як вилікувала себе від коронавірусної хвороби уколами по дві гривні за ампулу.

Втім, посеред мотлоху можна викопати щось цікавіше. Як-от, статтю про священника, який доживає віку в жіночому монастиреві на Рівненщині, «… духовно окормляя насєльніц обітєлі». З цієї цитати, здається, загорівся мій інтерес до газети. Бо де ще таке прочитаєш?  

«Мир Божий» міг назватися «Вісником Апокаліпсису». Нагнітаючи паніку, пропонує інструкції порятунку від війни, техногенного лиха й масового божевілля. «Запрос на выживание возрос» – навряд чи поясниш точніше від заголовка у 50-му номері, чому на початку карантину з супермаркетів змели туалетний папір, а багато ЗМІ публікують відчайдушну джинсу. 

Газетою кочує ціла рубрика «Школа выживания». Проте, забудьте про асоціації з Робінзоном і безлюдним островом: адже тут готуються до… апокаліпсису. Байдуже, якого: із сурмами янголів чи примусовою вакцинацією і ґрантами для соросят. Завжди напоготові.

«Що робити при перших звуках пострілів за вікнами? Як захистити під’їзд від непроханих гостей? Як захиститися від техногенної загрози? Як у ситуації небезпеки для життя виїхати за місто?…» (перекл. мій) – починається інша стаття «Школи виживання».

Тема біометрії з’являється, де її не чекають: від оголошення про передплату газети – до чипів у вакцинах і дистанційного навчання, яке перетворює людей на цифрових рабів. Статті про електронний концтабір перемелюють усе, що стосується цифр, баз даних чи інтернету.

Буквально не дай Боже мати біометричний паспорт! З моря повзе цифрове чудовисько, змушуючи всіх робити електронні паспорти. Зрештою, видання полюбляє тему смерті. Схоже, що «переставлення», «кончина», мощі і «світло в кінці тунелю» – редакційний фетиш. 

З марґінесів газети волає про кітч таргетована реклама: «Пансіонат “Лазурный берег”. Відпочинок на березі моря з дотриманням православних традицій». Щоправда, інколи комерційні блоки виглядають, як машина часу прямо в дев’яності: 

На тлі «еліксирів життя» редакція незворушно пише про шкоду енергоощадних ламп. Наприкінці кожного випуску знайдемо трохи гомеопатії, саду-городу і народної (але якого народу?) кухні. Догортую номер 11: рецепт парєної рєпи тут як тут.

У книжці «Кітч і література. Травестії» Тамара Гундорова пише, що релігійний кітч: дешеві репродукції ікон, церкви з пінопласту, декоративні хрести, листівки зі святими – це «не про віру, а про причетність до певної спільноти, до якої ти хочеш належати».

Згідно з дисклеймером, «Мир Божий» благословляє архімандріт Серафім (правда, вже двадцять років покійний). Тож газету по домах забороняють викидати. У крайньому разі можна спалити, але краще комусь віддати. 

Збоку здається, що видання все далі від канонічних смислів, але для громади воно – два в одному: як підручна інструкція та артефакт на правах автомобільних іконок. Зрештою, як доступний канал комунікації з Господом. По суті, ось він, релігійний кітч: безліч простих копій, перед якими благовійно схиляються, та які ніби є квитком у спільноту «істинного православ’я».

Греко-католицьке медіа між церквою і цивілізацією

«Греко-католицьке аналітичне видання» «Патріярхат» виходить із 1963-го року (на обкладинці вказано 1967-ий). Засноване у США як журнал «За патріярхат» для підтримки й обговорення ідеї окремого Українського патріархату УГКЦ.

У 2002-му році перемістилося до Львова. Сьогодні фокусується на осмисленні церковної ідентичності УГКЦ на тлі інших Східних Церков та аналізі суспільно-релігійних подій. Виходить друком і в електронному форматі, а також має розширений сайт. Усередині чорно-білий, хоч ілюстрований, а обкладинка завжди художня з підтекстом.

Мова видання українська, з церковною термінологією й архаїзмами («ісповідування», «катехитичний», «уми», «соричастя», «хіротонія») та спорадичними появами фемінітивів («д-рка Анастасія Рябчук»). Є англомовна версія сайту. 

Випуски журналу тематичні: «Радість служіння», «Шлях Білорусі», «Щастя і Незалежність», «Як передавати віру» тощо. Кожен відкриває редакторська колонка на фокусну тему.

Зазирнемо у номер 1 (483) «Різні, але рівні», присвячений рівності: обережне слово редактора про церкву і патріархальні стереотипи про жінок, роздуми священника про церковне підпілля, тоталітаризми і виклики ХХ та ХХІ століть, два тексти в рубриці «Тема номера»: Ольги Герасименко «Право бути жінкою» про потребу боротися за права жінок в Україні з урахуванням місцевого контексту та Анастасії Рябчук «Жінка в Церкві хай мовчить»; інтерв’ю з військовим капеланом, підсумковий текст про зміни за рік пандемії, думки священника про спрощення богослужбової практики як шкідливу річ для парафії й потребу осмисленої віри, роздуми філософа Мирослава Мариновича про практичну неможливість екуменізму, стаття «Христос, Санта-Клаус і “Совєтскоє шампанскоє”» про секуляризацію, яка відкидає суспільство від розуміння Христа, а також стаття-меморіум про життя австралійського єпископа Івана Прашка.

Складно уявити релігію, яка б сьогодні просувала дикі наративи у широкі маси (з винятками, звісно, приклад яких бачили вище). Воленс-ноленс питання рівності опиняється на порядку денному церкви. Втім, підхід нерідко показує, яка прірва пролягла між першим і другою.

Наприклад, стаття Ольги Герасименко, вочевидь, стосується рівності жінок і чоловіків. Але її початок повертає на второвану стежку «правильного» і «неправильного» фемінізму: «Справжня боротьба за права жінок мала б стати відповіддю на реальні виклики, що існують в конкретному суспільстві…». Тобто існує справжня боротьба за права жінок і та несправжня «боротьба для боротьби», що користується «погано перекладеними агітками» про неголені пахви. Та, що вигадує проблеми, які пересічним жінкам на думку не спали би.

Ось тому їх чекають, як злодій у закутку, руйнівна для сім’ї «пастка самореалізації», фемінітиви, «атака тілесністю» (себто говорити про пологи чи менструацію зась). Авторка стверджує про марність, нав’язану природу боротьби за права жінок, проте цим лише показує неспроможність відрізняти у темі зерно і полову.

Натомість пані Рябчук висловилася полемічно й однозначно: якщо справді «жінки мають мовчати у церкві», «не мають права навчати і проповідувати», «слабші та більш гріховні за чоловіків» – «тоді ця церква – не моя церква, а цей бог – не мій Бог». Треба сказати, що публікація протилежних за духом текстів робить виданню комплімент у термінах висвітлення різних поглядів. 

У цілому в тематиці журналу помітно орієнтацію на злобу дня і ширший контекст, поєднання модерності та класичної думки, певною мірою інтелектуальний аналіз.

Теги на сайті показують різноманіття тем: Коронавірус, Культура, Церква і суспільство, Богослов’я УГКЦ, гідність. «Патріярхат» не заперечує вакцинацію проти коронавірусу, висловлюється про пандемію COVID-19, події в Білорусі та 30-ліття незалежності України.

Парадоксально вакцина поєднується з матеріалами про наукові докази перетворення євхаристійних хліба і вина у клітини серця з кров’ю. Публікують переклади іноземних католицьких авторів. Багато шпальт займають тексти священників з осмисленням сучасного суспільства, цивілізації, змін та викликів для церкви, біографії колишніх і сучасних діячів, експлейнери про католицькі свята, поняття й догми. Тут чимало католицької апологетики, релігійної символіки, біблійного, церковного і класичного філософського контексту. 

Протестантська етика та естетика

Протестантизм – це термін-парасолька, під якою існує безліч релігійних течій і конфесій. Протестанти вільно вживають термін «християнство», тож інколи важко ідентифікувати, про кого саме йдеться. Зосередимося на журналі «Вера и жизнь», обкладинка якого вказує повну назву: «христианский журнал Миссионерского союза “Свет на Востоке” “Вера и жизнь”».

Заснований 1974-го року для поширення віри серед «російськомовного населення на еміграції». Релігійний напрямок – євангелізм. Виходить шість разів на рік у тематичних випусках. Видання російськомовне, з домішкою відповідної лексики: «віруючі» (самоназва багатьох протестантів), «служіння», «свідоцтво». Поширюється в Україні через передплату. Електронну версію можна завантажити безплатно.

Погортаємо номер 1 за 2021-ий рік «О семье». «Шлюб за замислом Бога», «Святість сім’ї», «Шлюб у небезпеці» – назви на обкладинці наштовхують на певні думки. Епіграф, тематичний вірш про потребу зберігати сім’ю, навіть коли почуття минули, різноманітні ілюстрації з грою кольорів і півтонів, графіки та світлин.

У колонці «На війні як на війні», якою починається випуск, редакція наголошує: сім’я – це найцінніше в житті, але проти неї триває «гібридна війна». Навколо цього острова і плавають кораблики опублікованих статей, заходячи в бухти таких тем, як: канонічне визначення шлюбу за Біблією (гетеросексуальний, моногамний та ін.), святий Валентин як поборник традиційної сім’ї, спроби диявола розвалити інститут шлюбу, горе сучасного суспільства через відхід від підвалин християнського шлюбу, заборона розлучення, інтерв’ю з подружжям, яке прожило разом 50 років, біографія першого місіонера-євангеліста у Санкт-Петербурзі, «Молитва» Алєксандра Солженіцина.

У номері вміщене «свідоцтво» – традиційне для протестантського дискурсу висловлювання про особистий досвід навернення у віру.

Одна з історій відходить від теми шлюбу й розповідає, що декому «Бог вибирає подарунок безшлюбності». Також у випуску є художня творчість (поезія, проза) і трохи інтерактиву: опитування на знання Біблії та читацькі листи.

Втім, деякі загальні тези лякають. Приміром, що дружина має підкорятися чоловікові, а чоловік – її любити. Ця традиційна цитата звучить романтично, поки не згадаємо, скільки трагічного ховається під нею.

Те саме стосується заборони розлучень: «Шлюб і розлучення – не особиста справа людини». Схожі висловлювання нагадують українське «що люди скажуть?», за яким тягнеться кривавий слід. 

Випуски мають стандартну структуру. Тематика журналу вписується в етос євангельських деномінацій. В основі їхньої релігійної ідентичності – буквальне, ретельне прочитання Євангелія.

Майже всі тексти обговорюють біблійні фрагменти, постаті, ідеї. Відповідно, у фокусі повсякчас страждання та воскресіння Христа, очікування кінця світу (який точно буде, хоча не обов’язково завтра) й вічного життя, виконання Божого призначення для людини й максимального уподібнення до Христа.

Втім, серед трьох видань у цього найменше зв’язку з українськими реаліями. По правді, його немає, за винятком інформації про місце друку й реєстрацію на форзаці. У текстах з’являються Німеччина, Росія, рідше Болгарія або Казахстан. Це віддзеркалилося у деталях і лексиці: українська авдиторія може не розуміти концептів «ати-бати» з радянського кіно або «блатні» з тюремного арго.

***

Які очевидні висновки цього мініогляду? Релігійні медіа – terra incognita в нашому інфопросторі. Деякі з них намагаються працювати в інтелектуальних, аналітичних категоріях.

Інші не гребують транслювати фейки, недобросовісну рекламу, пропагандистські кліше. Одні мають зв’язок із суспільно-політичними реаліями, працюючи «за» чи, чого гріха таїти, «проти» українського наративу. Других цікавить питання власної духовності без уваги до локального контексту. 

Треба сказати, що далеко не все підпадає під визначення релігійного кітчу. Проте, газета «Мир Божий» для мене є досконалим його зразком. Залишається недооціненою проблема дезінформації й деструктивної пропаганди в релігійних ЗМІ як загрози національній безпеці.

Зрештою, ще одне важливе питання: чи можуть і повинні ці медіа спиратися на базові стандарти журналістики? Гадаю, не існує якихось різних журналістик. ЗМІ або дотримується стандартів, або ні. Але у другій ситуації це що завгодно, проте не журналістика.

Наведені у статті погляди належать авторці. Позиція редакції може не співпадати з позицією авторів та авторок. 

Схожі матеріали:

Гнів і тиша
Молитва за Грузію
Що варто читати про релігію
Як працює католицький онлайн-часопис Credo

Головне зображення: Charmoré Nel

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.