«Тобі тут не місце»

З якими проблемами стикаються спортивні журналістки та чи справді існують гендерні стереотипи у цьому жанрі журналістики?

«Спорт?! Краще пиши про косметику!», «Ти ж красива, тобі не обов’язково орієнтуватись в матчі, просто тримай мікрофон», «Ти тут, бо хочеш вийти заміж за футболіста»,«Тобі тут не місце» — такі фрази часто чують жінки, що вирішили працювати у спортивній журналістиці. Попри те, що спортивні медіа зараз не надто популярні в Україні, кількість фахівців зростає. І не лише фахівців, адже у спортивних медіа зараз чимало жінок — каже президент Асоціації спортивних журналістів Олександр Гливинський.

Існує стереотип, що жінок, які є спортивними журналістками, беруть в редакції лише для красивої картинки. Щоб підігрівати чоловічу аудиторію. Часто їх сексуалізують самі медіа, наприклад, як тут чи ось тут.

Поки зберігається тенденція, згідно з якою спортивна журналістика вважається радше чоловічою професією, аніж жіночою. У редакціях та на керівних посадах більшість — це чоловіки. Ми поспілкувались із трьома спортивними журналістками, які вже багато років працюють із спортом, та дізнались чи стикались вони із дискримінацією, несерйозним ставленням до себе чи навіть харасментом. І чи дійсно у спортивній журналістиці є стереотипи щодо гендеру.

«Ти, напевно пішла у спорт, бо там багато красивих чоловіків»

Олександра Артюхіна — регіональна кореспондентка телеканалу «Футбол» та прессекретарка Федерації фехтування Закарпаття

Ще з дитинства з татом та дідусем я дивилась спортивні змагання по телевізору. Дідусь працював у футбольному клубі й завжди брав мене із собою на тренування. Тож з малечку я мріяла стати олімпійською чемпіонкою, хотіла стояти на п’єдесталі й чути гімн на свою честь.

Але у силу різних обставин зі спортом у мене не склалося. Тато розповів, що є така професія, як спортивний репортер, тому з 12 років я загорілась мрією працювати на Євроспорті. Без проблем вступила на факультет журналістики, з першого курсу поринула у світ спортивних медіа. Один із викладачів мав свою авторську спортивну програму на обласному телебаченні, тому завдяки йому я отримала свій перший досвід роботи.

Те, що я з першого курсу обрала спортивну журналістику, завжди всі підтримували, заохочували викладачі й не було якихось дивних поглядів чи чогось подібного. На журфаці навчалось близько 14 людей. Серед них було лише двоє хлопців, які зараз стали моїми найкращими друзями. 

Стереотип, що спортивною журналістикою можуть займатись студенти або ті, кому немає чого робити, у нас справді є. На початку професійного шляху мені було важко налагоджувати контакти та завойовувати довіру у федерацій чи клубів. Треба було довести, що розумієш тему і знаєш, що ти прийшла до кікбоксерів, а не до таеквондистів, наприклад. Мені здається, таке ставлення зумовлене тим, що професія спортивного журналіста не надто розвинута у нашій країні. І так, у мене було декілька випадків, зокрема із футбольними тренерами, коли вони могли собі дозволяти коментарі, на кшталт «Йди борщ вари, що ти тут забула?!»

Всі мої близькі та рідні вже звикли до того, що я люблю спорт та працюю у цій сфері. Але є знайомі, які досі дивуються і кажуть: «Навіщо тобі це? Напевно, ти пішла у спорт, бо там багато красивих чоловіків!». Або: «як ти ще досі не знайшла якогось футболіста або фехтувальника за увесь цей час?». 

Це проблема не лише суспільства, а професії в цілому. Часом дивує, коли на телебаченні в кадр ставлять красиву дівчину у короткій спідниці, а вона має бути експерткою у тому чи іншому виді спорту. З одного боку, це вибір цих журналісток, але з іншого — є редактори, які чомусь вводять таку політику. Та попри все наше завдання — робити свою справу добре і бути професіоналками та професіоналами, а вже потім зважати на гендер чи зовнішність.

Буває, що люди кепкують: «Ану, давай, розкажи нам, що ти знаєш!». Мене це дратує, але я намагаюсь не зважати на це. Але можу і показати знання у сфері, якщо інакше ніяк. Також дратує некомпетентність журналістів, які можуть писати заголовки у стилі «Бех-Романчук показала себе у спідній білизні». Тоді чому вони не пишуть, що Андрій Ярмоленко показав себе у білизні? Неважливо, хто це пише: чоловік чи жінка, адже це непрофесійно. У спортсменок є стільки досягнень, а вони пишуть ось такі матеріали.

Так, можливо, спортивна журналістика ділиться на чоловічу і жіночу. Наприклад, у футболі більше чоловіків, бо вони ним більше цікавляться, але з іншого боку чоловік ніколи не піде писати про художню гімнастику. Багатьом моїм колежанкам доводилось проходити дев’ять кіл пекла, аби довести свою компетентність тільки тому, що вони жінки. У мене, на щастя, такого не було. Думаю, якщо людина хоче, то зможе розібратись у будь-якій сфері. Коли я тільки потрапила у редакцію футбольного телеканалу, то теж хвилювалась. Мені по декілька разів пояснювали що і до чого, але я швидко знайшла спільну мову з редакторами, які всі до одного були чоловіками. 

Я відчуваю себе рибою у воді, коли роблю спортивні матеріали. Неважливо, який це вид спорту. Для мене прикладом у професії є Анна Савчик. Ось хто задає планку у спортивній журналістиці. Якщо кожен буде так добре робити свою справу і не зважати на коментарі окремих осіб, то ми зможемо прокачати спортивну журналістику разом — незалежно від того, чоловік ти чи жінка.

«Коли я прийшла у спортивну журналістику, то була впевнена, що стати коментаторкою футболу —  неможливо»

Галина Мельник — футбольна коментаторка на Радіо Промінь.

У спортивну журналістику я прийшла саме через любов до футболу. Спортом я завжди цікавилась. Ми з сім`єю дивились всі футбольні матчі та Олімпійські ігри. Навчаючись в Інституті журналістики, я зрозуміла, що можу поєднати хобі та професію. Одногрупники, друзі, батьки — всі асоціювали мене зі спортом і ніхто не здивувався, коли я обрала саме цей напрямок.

Під час Євро-2012 до нас на факультет прийшли редактори, які шукали аудіоописових коментаторів для матчів. Я сиділа в останньому ряду аудиторії. Коли вони ввійшли, група розвернулась і дивилась лише на мене. Всі знали про моє захоплення та постійно мене підтримували. Хоча одного разу знайомий підслухав, як я розмовляю з подругою про футбол, поглянув на мене зі співчуттям і каже: «Ну ти ж дівчинка!». Це був єдиний раз, коли хтось з оточення дозволив собі таке.

Після виробничої практики в університеті я залишилась на стажування у спортивній редакції UA:Першого. Згодом мене взяли туди на роботу.  У спортивному відділі було більше дівчат, аніж хлопців. Саме тому мене спершу не дуже хотіли брати. Та і стереотип, що новини, начитані чоловічим голосом,  краще сприймаються, існували. Особливо якщо йдеться про футбол.

Мені довго не давали начитувати сюжети, бо казали, що мій голос надто дитячий. Я навіть почала через це курити, аби звучати зріліше. Думаю, це був робочий булінг, бо я могла покращувати свою дикцію технічно, але те, що у мене був голос з дитячими нотками у 19 років, змінити не могла. Однак в цілому редакція була дружньою і я вдячна редакторам за підтримку.

До роботи на телебаченні я стажувалась в одній спортивній газеті (не хочу називати її), щоб набратись досвіду та зрозуміти, як все працює зсередини. Практика була не від університету, а через знайомства. В редакції були лише чоловіки. В перший день практики я поїхала з ними на передматчеву пресконференцію. Наступного дня вийшов випуск газети й там було досить багато помилок. Головний редактор сказав, що у цьому винна я, бо відвертала увагу журналістів. Мовляв, загравала з ними. Гадаю, це найгірший сексизм, з яким я стикалась за свою кар’єру.

Я спокійно ставлюсь до жінок, які сідають вести спортивні передачі насамперед для того, аби приваблювати аудиторію візуально. Але є й ті, хто заглиблюється у сферу і справді починає орієнтуватись. Або ті, хто веде соцмережі, спілкується з аудиторією тощо. Думаю, що завжди мають бути й ті, хто на рівні з чоловіками буде вести дискусії, давати аналітику тощо. Таких жінок мало, але вони є. Приміром, я знаю ведучу Аллу Бублій.

Якось мені треба було зробити пряму трансляцію з матчу «Дніпра» у Лізі Європи. Записати його треба було з кимось із гравців або із головним тренером. Домовитись через бродкастерів чи через пресаташе було важко. Після пресконференції я підійшла до тренера команди — Мирона Маркевича. Він поспішав, а наш оператор дуже довго налаштовувався, тому тренер відмовився давати коментар. Та я вирішила не здаватись. Наздогнала його, перейшла всі зони, де не мала дозволу ходити, і вмовила дати мені інтерв’ю. Мені цього ніхто не казав, але я зрозуміла, що він погодився, бо я була дуже юна. І тому, що була дівчиною. Якби себе так поводив хлопець, то могла бути протилежна реакція: «Що ти збіса собі дозволяєш?!»

Коли я прийшла у спортивну журналістику, то була впевнена, що стати футбольною коментаторкою неможливо. Я спілкувалась з чоловіками, які коментували футбол. Вони також казали, що жінки не зможуть працювати в цій сфері, адже в нас надто сексистське суспільство. І ось. Минуло 10 років. Я вважаю, що зробила вагомий крок, щоб зрушити цей стереотип. Зараз я коментую на радіо і мені хотілось би, аби й на телебаченні футбол коментували жінки. Спільнота спортивних журналісток мала, але дружня. Ми всі знаємо одна одну і часто перетинаємося на зйомках. Я радію, що цікавість дівчат до спорту зростає без жодних упереджень.

«Спершу люди читають, що написано, а вже потім звертають увагу, хто автор: чоловік чи жінка»

Анна Савчик — журналістка, спортивна коментаторка на UA:Перший.

Після школи переді мною був вибір: вступати на журналістику чи англійську філологію. Я довго сумнівалась чи зможу працювати журналісткою. Якби у сім’ї було більше коштів, то обрала б факультет іноземних мов. Але сталось інакше. Після першого курсу я почала працювати у львівській газеті «СпортПанорама». 

Я завжди хотіла писати про спорт, бо захоплювалась ним з дитинства. Попри те, що у редакції було більше хлопців, жодної дискримінації чи поблажливого ставлення я не відчувала. Мені завжди могли довірити те, що і колезі-чоловіку. Через деякий час я почала працювати в газеті «Спорт-Експрес», де згодом стала керівницею відділу олімпійських видів спорту. Я не вважаю, що гендер зіграв якусь роль, бо я просто добре робила свою справу.

Я не вважаю, що чоловіки краще орієнтуються у спорті лише тому, що вони чоловіки. Це стереотип. Можна з дитинства грати футбол у дворі, але не цікавитись і не розбиратись у ньому. Все залежить від людини. Бо спершу люди читають, що написано, а вже потім звертають увагу, хто автор: чоловік чи жінка. У нас в редакції була дівчина, з якою гравці спілкувались охочіше, ніж з чоловіками-журналістами. Це було не через її зовнішність, а через професійність та обізнаність в темі.

Якщо вже говорити про футбол, то я не працювала в цій сфері, але знаю із досвіду колег, що є клуби, які не беруть дівчат до літака, бо вважають це поганою прикметою. І навіть якщо преса летить іншим літаком, то все одно не беруть, але, на щастя, це одиничні випадки.

На футбольних телеканалах є дівчата, які ставлять собі за мету красиво стояти в кадрі й тримати мікрофон. Я не думаю, що це спортивна журналістика. Але якщо вони так роблять, то їм це подобається. Не так важливо, хто ти — чоловік чи жінка, але якщо хочеш працювати у цій сфері, то треба заглиблюватись у неї, а не просто стояти у кадрі. Людям, які справді цікавляться футболом і вмикають його не лише для того, щоб повболівати за пивом, теж важливо, аби на екрані була людина, яка розуміється на цьому виді спорту. Мене більше обурюють журналісти, які після матчу ставлять такі профанські питання, що стає соромно за усю професію. Нема різниці, чоловік ти чи жінка — слід розвивати себе у професії як фахівця чи фахівчиню.

Я з футболом, на щастя, не працювала, але є такі види спорту, як гандбол, волейбол, плавання й легка атлетика, де здебільшого порівну чоловіків і жінок, тому в принципі ніколи такого не було, щоб до мене якось не так ставились через стать. У мене ніколи не було проблем у професії через те, що я жінка, мені не відмовляли в інтерв’ю, і не сприймали якось поверхнево чи щось таке. Можливо, у когось є індивідуальні історії, де герой краще розкривається із жінкою або з чоловіком, але це все одно мало залежить від гендеру.

Гадаю, я щаслива людина, тому що ніколи не стикалася з висловами про борщ або чимось подібним. Ані дискримінації, ані харасменту. Я ніколи не бачила випадків, щоб на роботу на роботу брали через стать. Я не мала справи із цим. Жодної сексуалізації, жодних гендерних стереотипів. Не заперечую, що такі випадки є, але попри все наше завдання — виконувати свою роботу, а не зважати на чиїсь упередження.

Президент Асоціації спортивних журналістів Олександр Гливинський заперечує гендерні стереотипи у спортивній журналістиці. Каже, що зараз кількість жінок-журналісток значно зросла і немає жодних тем, про які вони б не могли писати чи знімати.

«Якщо є дискримінація через гендер, можна звернутися до Асоціації спортивних журналістів України. У нас немає спеціально розроблених документів, які б це регулювали, але завжди можна поспілкуватися з керівником і членами редакції про причини та наслідки можливих дискримінацій. 

Думаю, так склалось історично, що у певних видах спорту є більше чоловіків-журналістів. Але за останні роки я не бачу в Україні кількісної переваги чоловіків над жінками у загальному числі спортивних журналістів. Мабуть, більше чоловіків працює лише у висвітлені чоловічого футболу. Однак чи варто з цього робити негативні висновки? Жінки не мають обмежень щодо вибору фаху»

Олександр вважає, що важливо говорити не лише про гендер, а й про професійне володіння темою. Журналістика — це завжди конкуренція, боротьба за читача, слухача та глядача. Аби тебе прийняли до редакції й довірили висвітлювати знакові події, потрібно виявити професійні здібності незалежно від статі.

Більше матеріалів на тему:

Дівчинко, зроби мені кави!
Червона картка за сексизм
Журналістка, а не журналіст
Писати, знімати та коментувати спорт
«Спитай жінку»: як побороти сексизм у медіа
Медіадослідження: чи є проблема із висвітленням жіноцтва

Головне зображення: Thomas Serer