Безліч дітей в Україні ростуть з ігровим журналом, на сторінках якого неможливо не впізнати борсучка Пізнайка. Улюбленцями багатьох читачів також є його друзі: білочка Проня і хом‘ячок Ласунчик. Як образ Пізнайки змінювався упродовж 20 років, чому відмовилися від російськомовної версії і з яких причин журнал не переводять в онлайн-формат, розповіла його головна редакторка Ірина Юхниця.
«Пізнайці» вже 20 років. Коли Україна стала незалежною, у мене були маленькі діти. На початку дев’яностих багато чого бракувало, у тому числі не було дитячої літератури. Тому з’явилася ідея створити журнал для дітей. Нам допомагали українські дитячі письменники. Для співпраці шукали їх самі. Бачили, що хтось пише, а хтось малює — давали оголошення у газети.
Перші тексти писали не професійні письменники. Журнал став стартовим майданчиком для початківців. Працювали і студенти, але з ними було важко, бо робили багато помилок.
Першою професійною художницею була Марія Кондратенко з Чернігова. Ми з нею розробили образ Пізнайки. З того часу дружимо з багатьма авторами і художниками — українськими та іноземними. Щодо творчих людей, які працюють безпосередньо у журналі, редакторів — таких не можна взяти на роботу вже готових. На журналіста вчать, а на творчу людину у дитячому журналі — ні.
Зараз в редакції працюють двоє дівчат. Ми їх вчимо. Головне — щоб вони були креативними і хотіли працювати для дітей. З тих, хто творив «Пізнайку» на початку, нікого не лишилося.
За 20 років багато дитячих журналів виникало і зникало, а «Пізнайку» ми намагаємося тримати на плаву. Можливо, це гучно сказано, але, мені здається, що це лідер серед дитячих журналів. Щодо видань, схожих на наше, я не відчуваю конкуренції. Проте є конкуренція з боку журналів-колекцій (наприклад, «Древо познания» — авт.). Ще з’являються журнали про мультики. З ними складно конкурувати, бо там є герой, і дитина на нього западає.
Перші два роки журнал виходив тільки українською. Ми живемо в Україні, і навіть думки іншої не було. Потім стало зрозуміло, що в російськомовних областях читачів небагато. Люди казали: «Якби журнал був російською, ми би залюбки передплачували». Тому створили російськомовний «Пізнайко». Журнал був неперекладний — матеріали окремо писали російськомовні автори. Коли почалася криза, ми були змушені відмовитися від авторського російськомовного варіанту і перекладати з української. Цього року ми його зовсім закрили, бо кількість читачів з російськомовних областей суттєво скоротилася. Мало хто хоче читати російською. Згодом також виникла потреба робити окремі версії для старших і молодших дітлахів. З’явилися два журнали: для дітей від двох до шести років і для молодших школярів.
У журналі для старших є і комікси, й історії про Пізнайку, і його друзі. Щомісяця, зав’язкою до теми стають якісь пригоди бурундучка. У журналі для малюків Пізнайко виступає просто мальованим героєм. Пізнайко там — ведучий рубрик. Наприклад, «Майструємо з татком». Там начебто батько Пізнайки і він сам щось роблять, проводять з дітьми всілякі експерименти.
«Пізнайко» для менших — це журнал-іграшка. Дитина щось вирізає, щось наклеює. Тому ми не хочемо переводити видання в онлайн-формат. Журнал дитина хоче тримати у руках. Друга причина — в онлайні крадуть. У нас таке все одно трапляється, а працюючи виключно в інтернеті, ми журнал не продамо. Вже був сумний досвід. Раніше до маленького журналу ми додавали диск з іграми, які одразу ж з’являлися у мережі. Виходили піратські версії дисків. Ми знайшли компанію, яка це робила, прийшли туди з юристом. Кажемо: «Будемо подавати на вас в суд». А вони: «Доведіть, що це ваші ігри».
Сам Пізнайко за багато років змінився. Діти змінюються, тому і Пізнайко має ставати сучаснішим. Міняли одяг, додавали смартфон та інші девайси. Проте і саму мордочку змінили. Ми хотіли зробити її більш мультяшною і дорослішою.
У нас є англомовна версія, але поки що вона «пішла в сон». Тираж був невеликий, але після того, як закрили, читачів з’явилося більше. Ми розпродаємо старі випуски. Іноді за один рік викупають колекції за усі попередні. Англомовний журнал виходив з диском, який ми записували на студії. Там були пісні і всі матеріали з журналу, які потребували сприйняття на слух, щоби чути правильну вимову. У цього видання були самостійні редактори — викладачі англійської мови. Англомовну версію робили за шкільною програмою. Проблема була у тому, що багатьох батьки змушують вчити англійську. Дитина це сприймає невдоволено. А треба, щоби батьки працювали з цим журналом: «Нумо! Прочитаймо!».
Після припинення видання англомовної версії ми вставляли сторінки англійською в україномовне видання. Проте це можна робити тільки з рекламною, а не практичною метою. Чого на одній сторінці можна навчити? Якщо ми не знайдемо партнерів, то не зможемо випускати англомовний журнал. Хочеться зробити все якнайкраще. Якщо записувати диски будь-як, то не витримаємо конкуренції. Аби записати якісно, журнал має коштувати дорожче. Тоді люди не зможуть собі цього дозволити. Держава каже, що у нас рік англійської мови. Та хіба я можу звернутися до якогось з міністерств по допомогу?
«Пізнайко» живе за рахунок передплати і продажу. Продаж малий, але хочемо розвивати. Мережі магазинів взяли моду брати гроші у видань за продаж журналів. Таким чином вони не зацікавлені продати, бо вже отримали гроші. Тому ми й не продавали. Проте зараз відшукали магазини, які не вимагають грошей наперед.
Передплатників було більше. Укрпошта каже, що ми входимо у двадцятку найпопулярніших журналів (серед всіх українських передплатних видань – авт.). Утім це не свідчить про те, що я можу отримувати прибуток.
До кризи були рекламодавці: Kinder, Nesquik, дитячі ляльки. Вони мали гроші і хотіли розкручувати свої бренди. Зараз не знаю, чи є такі. Ми мали окремий рекламний відділ, який довелося скоротити. Реклами трохи є — наприклад, мультфільмів. Проте за рахунок бартерів. Іноді рекламуємо книжки: ми їм — рекламу, вони нам — примірники. Так ми можемо нагороджувати дітей у конкурсах.
Скрутно насправді. Намагаємося вижити. Попередній рік більш-менш закрили. А до того було так: рік закінчується, і не вистачає грошей. Доводилося докладати зі своїх. Це не бізнес виходить, а хобі.
Колектив зменшили у два рази з часів кризи. У нас була окрема людина, яка відповідала на листи читачів. Ми стимулювали аудиторію конкурсами. На кожен лист мала бути відповідь. Виглядало так, наче Пізнайко пише, розпитує, як справи і розповідає про власні. Зараз пишуть менше, а редактори відповідають тим, хто переміг у конкурсах.
Через скорочення колективу, мабуть, ми менше беремо участь у різних подіх. Раніше ініціювали соціальні проекти, допомагали дітям з дитбудинків. Вони багато років отримували наш журнал безкоштовно. Зараз ми не можемо цього собі дозволити часто. Хоча нещодавно у Закарпатській області роздавали журнали дітям, чиї батьки загинули в АТО.
«Пізнайко» завжди був не просто журналом, а й осередком, який пропагує українську літературу, навчає і виховує дітей. Ми проводили заняття для вихователів, запрошували педагогів, щоб ті читали їм лекції, проводили конкурси і концерти для дітей. У такий спосіб ми просували «Пізнайку». Тепер робимо це через соціальні мережі. Батьки змінюються, нам постійно про себе треба нагадувати.
Нам ніхто ніколи не допомагав, натомість завжди просять безкоштовних журналів. І ми даємо, коли можемо. Не знаю, чи знайдуться ті, хто схоче допомогти нам. Чомусь усі дивляться на «Пізнайку» як на видання, здатне підтримати інших. Старі журнали даруємо. Проте проводити масштабні акції тепер не здатні.
Мої дівчатка кажуть, що треба робити більше сторінок, бо не весь матеріал уміщається. Утім я, на жаль, не можу цього забезпечити. Ми придумуємо теми на весь рік. Запитуємо дітей, що їм було би цікавіше прочитати. Періодично запрошуємо учнів київських шкіл у редакцію. Їм цікаво подивитися, як роблять «Пізнайко», а ми у такий спосіб тестуємо журнал. Спостерігаємо, як діти реагують на той чи інший матеріал. Ще бавимося з ними, вчимо робити щось власноруч. У цей час вчителі можуть трохи відпочити.
Пишемо про різне. Журнал для малят прив’язаний до тем, які вихователі дають у садочках. З останнього — безпека на дорогах. Журнал для старших дітей — це подорожі. Ще дітям завжди цікаво читати про динозаврів, тварин загалом, про Україну. Старші виявляють цікавість до спілкування між хлопчиками і дівчатками.
Кожен матеріал переглядають психологи. Дивляться, щоби тексти були адаптовані під той чи інший вік. Ще психологи пишуть для вкладок для батьків: роблять тести, дають їм поради. Раніше я відправляла дівчат у дитячі садки, щоби вони безпосередньо бачили наших читачів. Пишучи для дорослих, можна орієнтуватися на себе. З дітьми складніше. Ти повинен частково бути дитиною: гратися, мислити, як вони.
Незважаючи на проблеми, ми залишаємося оптимістами. Зараз виросло покоління, яке читало «Пізнайку», коли він найбільше був на слуху. Цим людям по 20-25 років. Тоді я ходила на телебачення, у бібліотеки, коли організовували різноманітні свята. Тому я дуже сподіваюся, що це покоління, яке от-от стане батьками, передплачуватиме «Пізнайку» своїм дітям. В редакції, до речі, працюють дівчата, які самі росли на «Пізнайці».
Зображення: www.pexels.com
Ілюстрацію надала редакція дитячого ігрового журналу «Пізнайко»
*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»
