І зацікавлювала журналістів децентралізацією.
Керувати журналістами – це наче пасти котів.
І ось уже чотири роки поспіль я це роблю, оскільки працюю радницею з комунікацій. А комунікація є всюди: це і коли дитині щось пояснюєте, і коли з колегами робочі питання з’ясовуєте, і коли реформи просуваєте. Для останнього потрібні журналісти. Ці люди можуть розповісти про ваш проєкт і переконати всіх у тому, що він вартий реалізації. Але спершу вам доведеться переконати журналістів. Ні, для цього недостатньо розіслати пресрелізи.
Я прийшла у сферу комунікацій після шестирічного досвіду роботи у місцевому інтернет-виданні, де довелося займатися похоронною журналістикою та паралельно працювати нічною редакторкою. Тому, коли побачила оголошення про пошук експерта з комунікацій, який має публікувати статті на сайті та фотографувати, відіслала своє резюме. Проте ця робота була зовсім не такою, на яку я очікувала. Вона виявилася набагато цікавішою.
Я чула думку, що комунікаційник — це щось на кшталт пресслужби, проте вона глибоко помилкова.
Мені довелося висвітлювати децентралізацію. Коли у Києві в оточенні чиновників я вперше побачила це слово на великому табло, то занервувала, бо ж ніколи до того не стикалася з цією темою. Переді мною стояло завдання зробити децентралізацію медійною: популярною і цікавою для журналістів. Нині закордонні партнери вважають її найбільш успішною реформою в Україні, тож із завданням я впоралася.
Передовсім мені потрібно було зібрати базу з контактів журналістів, щоб запрошувати їх на всі заплановані заходи. Якщо з місцевими проблем не було, то з контактами районних газет, які вже закривалися, мала клопіт. Врятували мене у тодішньому відділі інформаційної політики ОДА. Так я отримала доступ до святая святих — телефонів і електронних адрес журналістів.
Далі я зробила власний журналістський пул. Піраній чи злих акул в ньому не було, тому журналісти охоче почали приходити на наші заходи. Чому? Бо у приміщенні, де ми проводили заходи, було надзвичайно комфортно. Крім самої інформації журналістам потрібен швидкісний інтернет, щоб оперативно просто з заходу написати новину чи статтю, літри кави, щоб мозок працював продуктивніше і прохолодна вода влітку, коли вони відбігали тисячу подій і прийшли у місцевий дім децентралізації. Я створила журналістську оазу, прихисток, де можна спокійно і класно працювати.
Також представники ЗМІ у моєму «басейні» отримувати інформацію, яку можна було отримати лише у нас. Окрім того, ми були поза політикою, від якої всі втомилися. Мої колеги коментували усе — перспективні плани області, методику поділу області на нові райони, створення нових об’єднаних територіальних громад, бюджетні, юридичні та земельні питання. Одного місяця кількість сюжетів, показаних на місцевих телеканалах, перевищила кількість днів у місяці. Журналісти почали приїздити до нас, щоб узяти коментарі не лише про децентралізацію, а навіть про несподівані речі, наприклад, про піст чи особливості високосного року. Так наша команда стала лідерами громадської думки. До речі, з лідерами громадської думки нам теж довелося працювати. Ми переманили на свій бік і представників громадських організацій, і народних депутатів. Усі почали говорити про реформу місцевого самоврядування.
Найважче було з противниками ідеї децентралізації, але і їх вдавалося переконати. Наприклад, голова одного з поліських районних центрів ніяк не хотів приходити на дебати, присвячені цій темі. Я спілкувалася з ним годину. Телефонувала з мобільного на стаціонарний. Саме це стало для нього доказом значущості справи і він таки вирішив прийти на дебати.
Але комунікація не завжди відбувається у гарних залах, в теплі та з проектором, на якому показують влучні презентації. Наша команда їздила по всій області в мороз і сніг, у дощ і спеку, по бездоріжжю та хорошому асфальту, аби переконати людей повірити в децентралізацію. Моя колега їхала в зимову поїздку за кілька днів після операції, бо ми так горіли цією роботою. Були дні, коли мої нічні зміни і денна робота чергувалися без перерв.
Комунікація не починається о 9:00 і не закінчується о 18:00. Вона триває 24 години, сім днів на тиждень і трішки затихає на свята. Навіть телефон вимкнути не маю права, бо якщо журналісти не отримають той чи інший коментар, це буде погано для комунікації та для команди загалом. Той, хто хоче працювати радником з комунікацій, має пам’ятати, що центральна виборча комісія практикує оголошувати про вибори в об’єднаних територіальних громадах після 18:00, а збори у далекому селі обов’язково відбуваються у неділю, коли всі вільні. А також про те, що месенджери, соціальні мережі та електронна пошта мають постійно бути відкритими.
Комунікаційник непомітний, бо стоїть за кадром і допомагає потрапити у нього іншим людям. А ще — дивиться за тим, як одягнений директор і команда. Я поступово почала схилятися до думки, що на випадок різних ситуацій у шафі має бути запасний одяг. Наприклад, у спеку колеги ходити в шортах, тож доводилося просити телевізійників знімати їх до пояса. Мій знайомий, який був головою пресслужби обласної ради, казав, що потрібно дивитися за тим як лежить у директора краватка і забирати його з-за столу після виїздів у село.
Найбільша перевага хорошого комунікаційника — це швидкість. Нікому не потрібен ваш пресреліз через добу або без гарних фотографій. Я зрозуміла, що журналістам варто надсилати фотографії, які можуть проілюструвати текст навіть до невеликих заміток. Інакше вони почнуть гуглити та просто візьмуть фото ваших конкурентів, якщо воно перше в пошуку.
Хороший радник з комунікації знає, що інформація має йти від різних представників організації, компанії чи установи. Кожен з них компетентний у різних частинах роботи і має про них розповідати медіа. Це підвищить довіру. Завдання радника в тому, щоб організувати його зустріч з медіа і допомогти дотримуватися комунікаційної стратегії.
Чи не найбільш неприємна проблема комунікацій — це друкарські помилки. Вони з’являються через швидкість, про яку йшлося вище, через те, що комунікаційник одночасно працює на всіх фронтах, через те, що допис у фейсбуку доводиться писати просто в полі з поганеньким інтернетом. У тих випадках дуже допомагають колеги зі свіжим поглядом, які жартують, що швидко зауважують чужі помилки, але теж не бачать своїх.
Ще одне випробування, яке чекало не мене як на радницю з комунікацій, — життя у соціальних мережах. До цієї роботи я мала старенький кнопковий телефон без інтернету. Це мене влаштовувало, бо я дуже десктопна людина і все звикла робити на комп’ютері. Спочатку з мене жартували колеги, бо я не приєднувалася до розмов у чатах. А потім я зрозуміла, що інтернет в телефоні є ще одним способом просування інформаційного продукту. Проте читання коментарів та відповіді на них досі залишаються моїм криптонітом.
Найбільш приємним у роботі радниці з комунікацій було проводити семінари та лекції з написання комунікаційних стратегій і планів, з медіагігієни, етики у соціальних мережах та спілкуватися з людьми з різних куточків області. Спочатку я наївно думала, що всі об’єднані територіальні громади відразу ж після моїх лекцій заведуть собі сторінки у фейсбуку. Так і сталося, але згодом. Через чотири роки роботи відчуваю шалене тепло, коли бачу логотипи об’єднаних територіальних громад, які зроблені за моїми рекомендаціями або як якась громада класно веде сторінку у фейсбуку і я зауважую на ній свої фішки.
Photo by Federica Campanaro on Unsplash
