Півмільйона фотографій президента

Фотограф Петра Порошенка про знімок як прямокутник і шалений графік роботи з президентом.

Михайло Палінчак останні п’ять років був фотографом п’ятого президента України Петра Порошенка. Водночас у 2017 році заснував фейсбук-групу вуличної фотографії Ukrainian street photography. За освітою Михайло економіст і раніше працював у банку. Та після Майдану вирішив змінити професію. Відзняв фотоісторію про пост-Майдан для бельгійської газети De Standаard та отримав запрошення стати фотографом президента. На момент запрошення навіть не знав, що така посада існує.

Два подарунки від батька

Навіть не знаю, чому почав знімати. Напевно, через батькову допомогу. Він сам фотограф і, коли я був маленький, подарував мені фотокамеру Minolta Х300, яку виграв у фотоконкурсі газети «День». Я відзняв кілька плівок, а потім закинув. Камеру продали. Повернувся до фотографії лише у 2007 році, коли жив у Києві. На день народження знову дістав від батька в подарунок фотоапарат — цього разу цифрову «мильницю». Спершу фотографував потроху і безсистемно, а робити це вдумливого почав у 2010 році. Тато тоді наполіг, щоб я відвідав зустріч із московським фотографом Дмитром Музальовим. Він зі своїми друзями, так званою групою “Фотопередвижників” — адептами метафізичної фотографії — приїхав до Києва. Ці люди мені показали, що фотографія може бути глибшою, ніж просто ксерокопія реальності. Мене це зацікавило.

Пізніше я фотографував Майдан у вільний від роботи час, тому що була внутрішня потреба зберегти моменти історії. Потім зняв пост-Майдан для бельгійської газети De Standaard. Влітку 2014 року мені зателефонували із прес-служби президента та запросили на роботу. 

Хто такий фотограф президента

Коли я влаштовувався на роботу, абсолютно не знав, що ця робота означає, крім того, звісно, що потрібно знімати. Виявилося все трохи по-іншому, ніж я собі уявляв. На практиці вийшло надзвичайно відповідально, адже моїми очима на українську політику дивилася не тільки Україна, але й увесь світ. Тим паче президентство Петра Порошенка припало на дуже важливі і відповідальні п’ять років. Його президентство не можна назвати класичним та спокійним. 

Ось приклад. У 2015 році ми ніч працювали у Краматорську, одразу після обстрілу. Наступного дня зранку я вже знімав у Верховній Раді. Того ж дня ми вилетіли на переговори до Мінська, які тривали 16 годин. А потім — до Брюсселя на саміт: як летіли туди, я заснув одразу і не пам’ятаю ні злету, ні посадки. Це був єдиний час на сон за три доби. Все робили одночасно: відвідували військових, вирішували соціальні питання, їздили на міжнародні зустрічі. Це великий виклик. Я сподіваюся, що впорався.

Наш графік завжди залежав від графіку президента. Логістика часто була інакша, а графік — ні. За президентства Порошенка, який засиджувався на роботі і до першої, і до другої години ночі, один із фотографів завжди чергував на роботі. 

Фотограф має підтримувати обраний президентом курс. Важко пояснити двома словами. Я голосував за Порошенка у 2014-му і вважаю, що він рухав країну у правильному напрямку. Тому працювати було легко. Як було би з іншим, особливо з тим, чиї дії я би не підтримував, — не знаю. Напевно, все можливо, і є фотографи, які зовсім про це не задумуються, а просто фотографують. Я задумуюсь, тому не знімаю нового президента (сміється).

 Доступ до тіла

На всіх публічних зустрічах із президентом є списки допущених учасників, в тому числі представників преси. Зазвичай на початку зустрічі я маю декілька хвилин: знімаю ритуальні рукостискання, фото на пам’ять, початок зустрічі і потім іду геть — далі все відбувається у закритому форматі.

Петро Олексійович — публічна людина і знає, що його у будь-який момент фотографують, як не особиста прес-служба, то преса. Тим більше зараз у будь-якої людини є телефон, тож вона може сфотографувати і викласти ці фото у соцмережі. Він звик до публічності і його поведінка ніяк не змінюється, коли його фотографують.

Я завжди прив’язувався до графіку Порошенка. Коли знав про заплановану зустріч, не чекав президента в залі, а в коридорі, фотографуючи таким чином за лаштунками. Взагалі вважаю, що найкращі фото можна зробити до або після зустрічі — в ті моменти проявляється характер, а люди більш розслаблені.

Я далі працюю з Петром Олексійовичем. Формат трохи змінився, стало менше формалізму, менше протоколу, нав’язаного політичними традиціями. Менше охорони. 

Фотографія — це прямокутник

Перша задача фотожурналіста — бути максимально об’єктивним, хоча абсолюту досягнути вкрай важко. Друга задача — намагатися передати суть події. Якщо це вдається зробити однією фотографією — чудово. Якщо кількома, також добре. Але є одне але: суть може стати зрозумілою згодом, а спершу — бути не очевидною. Цінність події може розкритися з часом — як хороше вино.

Але фотографія — це прямокутник. Ми в будь-якому разі кадруємо шматочок реальності, який хочемо зафіксувати. Це вже суб’єктивний процес, адже кадрувати можна по-різному. Тому головне все ж не в об’єктивності й намаганні зняти все навколо, а у передачі суті того, що відбулося. 

В українській медіаспільноті останнім часом переважає виразно суб’єктивне ставлення до фотографії. «Прикольна» картинка заходить набагато краще за об’єктивну. Набагато більше сміху, лайків та перепостів викликає перекошене обличчя відомої людини, висолоплений язик, закриті очі або інші другорядні моменти, ніж безпосередньо подія. Кому потрібна об’єктивність? Тільки мені як фотографу? Я розумію важливість моменту, хочу зафіксувати його для історії, щоб потім мої нащадки могли звернутися до цього моменту через фото. Але більшість чомусь забуває про це і реагує емоційно лиш на приколи та хайп. 

У нас в Адміністрації президента не було більд-редактора, і після зйомки ми самі відбирали фотографії до публікації. Мені ніхто не допомагав у відборі, я сам робив добірки і розсилав пресі. Знаю, що нова команда не розсилає фото медіям.

 «З потилиці не знімати!»

Для мене вулична фотографія і документалістика — синоніми. Просто якщо у роботі з президентом я документую історію України через призму роботи однієї людини, то вулична фотографія показує життя міста і людей у певному часопросторі. 

У моєму сприйнятті робота фотографа не має обмежень. Був, наприклад, цікавий випадок, коли я тільки прийшов працювати до Адміністрації президента. На першій моїй зйомці один із охоронців мені сказав: «З потилиці не знімати!». Я дуже здивувався. Виявляється, просто не прийнято було раніше знімати з потилиці. Потім, звісно, я розказав охороні, що буду знімати так, як  вважаю за потрібне. І що взагалі кожен повинен робити свою роботу. 

За п’ять років роботи одні з моїх найулюбленіших знімків я зробив саме зі спини. Наприклад, знімок зі львівського стадіону під час матчу відбіркового туру на чемпіонат Європи з футболу, коли грали Україна та Словенія. Там на локації нічого не продумано для фотографування, абсолютно немає місця, щоб стати попереду і фотографувати обличчя. В якусь мить я побачив, що Петро Олексійович бере до рук прапор, і зрозумів, що потрібно йти і що єдиний хороший ракурс буде позаду. Я розумів: якщо зараз він почне махати прапором, його одразу включать у пряму трансляцію. Тим не менш заради кадру побіг фотографувати, хоча зазвичай намагаюся не заважати колегам.

 «Дякую» від президента

За весь час роботи абсолютно провальних зйомок не було, хоча завжди є щось, що можна було би зняти краще. Після кожної зйомки важливо аналізувати, чому все відбулося саме так. Щоб не було технічного провалу і об’єктив чи камера не перестали працювати, я ходжу з двома камерами. У мене просто немає можливості не зняти кадри. А всі моменти неповторні і втрачаємо ми їх безповоротно. Якщо є хоч якась можливість убезпечити себе від технічного провалу, я нею користаюся. 

На початку 2019 року, за п’ять років роботи, у мене було 500 тисяч фотографій. Смішно, що технічних завдань мені ніколи не давали. Говорили, що саме потрібно, вже після зйомки. Я всі ці п’ять років їм повторював, що технічні завдання після зйомки не дають. 

Особистих розмов із Петром Олексійовичем у нас ніколи не було. Особистих зйомок для родини також не робив і не хотів. Вважаю, що кожну роботу повинен робити професіонал, а на сімейних фотосесіях я не спеціалізуюся. 

За котрийсь кадр мені передали «дякую» від Петра Олексійовича. Йшлося про зйомку саміту Україна-ЄС на Банковій. Я тоді зробив багато кадрів і розіслав їх для преси. Після того мені передали подяку в Адміністрації, але я так і не зрозумів, за який саме кадр — їх було занадто багато.

Головне зображення Михайла Палінчака