Розмова з літературознавицею про українську репортажистику 20-х, тодішній і нинішній запит читача на художню документалістику, припустиму дозу вимислу у літературі факту і жарт Майка Йогансена.
Ярина Цимбал досліджує, популяризує і перевидає літературу 20-х років. Вона спеціалізується на українському аванагарді і творчості Майка Йогансена. На 24-му Форумі Видавців у Львові Ярина презентувала репортажну спадщину Олександра Мар’ямова — книжку «Береги дванадцяти вод». Про українську школу репортажу літературознавиця розповіла спеціально для MediaLab.
Ви часто згадуєте, що у 20-х роках репортаж сформувався як жанр і що тоді він був на гребені моди. Чому це стало можливим? Чому саме в цей період?
Перші репортажі в літературі з’явилися 1927 року, і вже через три роки автор статті про репортажну книжку писав, що всі видавництва готують репортажі, відбою від авторів, готових написати репортаж, немає, а тиражі величезні. Це свідчить про успіх жанру. Які були причини? По-перше, у 20-х художня література після революції, визвольних змагань і громадянської війни дуже довго виходила із лабетів газетярства. Наприклад, Остап Вишня ще наприкінці 20-х уважав себе журналістом, а не письменником. Так само і багато інших письменників, які на початку 20-х прийшли в літературу, починали з газети. Зокрема, всі київські футуристи працювали в газеті «Більшовик», і це був їхній основний заробіток. Схильність письменників до журналістики, до газетярства і водночас бажання переходити до художньої творчості — на цьому стику і народився новий жанр літературного репортажу. У 20-х роках не існувало уявлення про власне журналістський репортаж, коли людина працює лише в газеті, пише лише для газети і не видає свої репортажі як книжку. Я вже згадала про те, що біля витоків цього жанру було багато футуристів. Вони почали експериментувати, поєднуючи документальні жанри з белетристикою, переводячи їх із документа, публіцистики, з газети в художню форму. Вони розробляли не тільки репортаж, а й такі химерні форми як репортажна повість чи репортажний роман. Сьогодні дуже цікаво ці твори перечитати, бо, як мені здається, в нинішнім репортажі, в журналістиці немає такого синтетичного жанру. У 20-х роках його спробували розробити, але продовження це не отримало.
Мені більше йдеться про те, які суспільні умови посприяли тому, що репортаж став таким популярним. Можливо, сформувався специфічний клімат у суспільстві?
Запит на публіцистику з’явився пізніше, на початку 30-х. І це вже була соціалістична агітаційна література доби соцреалізму. Репортажі того часу ні сучасним журналістам, ані письменникам-белетристам будуть нецікаві, хіба суто як історичний документ. А в середині і протягом 20-х, коли творили письменники, про яких я говорю і чиї твори перевидаю (Майк Йогансен, Олександр Мар’ямов, Олексій Полторацький та інші), суспільного запиту на репортаж не було. Він народжувався стихійно. Так само не було суспільного запиту на якісь інші жанри. Але українізація й інші процеси, що відбувалися в Україні щонайменше до 29-го року, не залишали письменникам сумніву, що вони можуть творити все, що завгодно: хочеш — пиши репортаж, хочеш — детектив. Окрім того, письменники прагнули розвинути жанри, яких досі бракувало українській літературі.
А хто на той час це читав? Репортаж був масовим чи елітарним жанром, якщо так узагалі варто розрізняти?
Може, й варто розрізняти, але, на жаль, немає досліджень читача. Я можу сказати про тодішні тиражі, але куди вони розходилися… Чи ці книжки йшли передусім у хати-читальні на село і по бібліотеках, чи їх розкуповували звичайні читачі — невідомо. Жанр був популярним, так писала тогочасна критика. Тиражі теж про це свідчать. Я також бачила в архівах видавничі плани Державного видавництва України, яке пізніше реформувалося у видавництво «Література і мистецтво». Там під репортажі відведено окремо рубрику, і до 1933–1934 року письменників спеціально відряджали в різні поїздки, щоб вони звідти привозили репортажі.
На той час репортаж був цікавий читачеві передусім тому, що це був чи не єдиний спосіб — за посередництва авторів — помандрувати в далекі незнані країни. Нині ситуація докорінно інша: мобільність зросла, є всі умови для того, щоб фіксувати свої мандрівки на різноманітні пристрої. Чому люди нині читають репортажі?
Мені здається, що сьогодні так само читабельні репортажі з малодоступних і екзотичних країн. Про що «Чорне дерево» Капусцінського? Про Африку. Куди ще люди їздили? В Радянський Союз, наприклад. Це теж була дичина невимовна. «Майдан Тахрір» Наталки Гуменюк не про Польщу і не про Францію, бо писати звідти стало банальністю. Інтерес читача такий самий, як і в 20-х: читати про те, чого не знаєш. Або ж цікавий той текст, у якому країни, місця, які читач відвідав, представлено з іншого боку. Сьогодні, маючи нагоду подорожувати і всім цим моментально ділитися, мандрівники потрапляють передусім у доступні країни, в туристичні місця. А якщо написати про заробітчан в Іспанії чи в Греції? Це було б читабельно. Читач як раніше, так і тепер хоче поживи для розуму й фантазії.
Тодішні репортажисти — це переважно або винятково чоловіки. Чому? Далекі подорожі, поїздки на криголамах були недоступні для жінок?
Ця поїздка на криголамі (ідеться про подорож Олександра Мар’янова і Миколи Трублаїні на криголамі «Літке». — Л. С.) мала початися в Севастополі і закінчитися на острові Врангеля. На борт узяли двох українських і чотирьох російських журналістів. Вони дійшли до Владивостока, а у Владивостоці їм сказали «зась», мовляв, українському читачеві Арктика непотрібна. Далі з Владивостока на острів Врангеля взяли тільки одну журналістку, представницю московських «Известий» Зінаїду Ріхтер. В українській журналістиці у 20-х роках не було жінок. Або я про них не знаю. Ба взагалі в літературі жінок було дуже мало. Одна з моїх останніх книжок у серії «Наші 20-ті» — це «жіноча» антологія. Усі її авторки після 1933 року не друкувалися або ж писали «в стіл». Декого репресували. Відсоток жінок у літературі був малий, відповідно, ще менше їх було в журналістиці, і взагалі ніхто з них не потрапляв у ці подорожі.
В одній зі своїх розповідей про репортажі 20-х ви згадуєте, що, за словами Майка Йогансена, кожен хороший репортажист повинен уміти написати захопливу «Подорож довкола власної кімнати» і книжку про коробку сірників. Натомість репортажі 20-х розповідають усе ж таки про набагато масштабніше — про цілі країни, а не кімнати. Чи змінилося це в сучасному репортажі? Чи стали тепер більше розповідати про менші речі, про так звані «свої кімнати» і «коробки сірників»?
Великою мірою це був Йогансенів жарт. Він говорив, що кожен письменник повинен уміти так написати, бо якщо людина вміє цікаво розповісти маленьку історію, то великі їй тим більше вдаватимуться. Мені здається, що тодішня і сучасна репортажистики не змінилися, їхній фокус однаковий. А подорож навколо власної кімнати — це все-таки більше вправляння в ремеслі. Остання книжка Йогансена «Косчагил на Ембі», надрукована 1936 року, — це книжка про нафтові промисли в Казахстані. Ця книжка цікава. Може, не кожному читачеві, — визнаю. Але студентам-журналістам я порадила б її як зразок того, коли є не дуже цікавий матеріал, немає захопливих пригод, є маленькі люди і нафтові промисли, але з цього можна зробити… як у Прохаська — «З цього можна зробити кілька оповідань». А от у Йогансена це практично історія сірникової коробки: одна поїздка в Казахстан, із якої народився репортаж.
Чим особлива книжка «Береги дванадцяти вод» Олександра Мар’ямова, яку цьогоріч презентували на Форумі видавців?
Книжка унікальна. Репортаж, який їй дав назву, «Береги дванадцяти вод» — це результат саме тієї поїздки на криголамі «Літке» із Севастополя до Владивостока. Окремі уривки Мар’ямов друкував, їх усі читали, вони друкувалися в хороших виданнях, скажімо, в «Літературному ярмарку», одному з найцікавіших видань кінця 20-х. Повністю книжка була віддрукована 1931 року, але її тираж знищили, і в самого Мар’ямова залишився один примірник. Він жартома пишався, що у нього є книжка, рідкісніша, ніж видання Івана Федорова. Ми знайшли його синів у Москві, і вони з нами поділилися цим текстом. У пам’ять про батька його сини вже видавали цю книжку у 1980-х роках російською мовою, але українською оригінальний текст Мар’ямова виходить уперше. У цій книжці ми зібрали тільки україномовні репортажі Мар’ямова з 1927 по 1931 роки. Це дві книжки — «Береги дванадцяти вод» і «Аеродроми та порти», і ще кілька окремих текстів, які ніколи не входили в книжки. А ще початок знаменитого репортажного роману, який мав називатися «Вільний порт», щоправда, збереглися тільки його уривки. Мені самій цікаві жанри репортажної повісті і репортажного роману. Репортаж — двоякий жанр на стику журналістики, документа і белетристики, а репортажна повість чи роман — це взагалі якийсь покруч, гібрид, з одного боку. А з іншого боку, цікаво, як письменники ці жанри розробляли. До речі, саме на ґрунті репортажу в українських футуристів були великі розходження з московськими футуристами, які тоді об’єдналися в ЛЕФ — «левый фронт», видавали однойменний журнал. Вони традиційно уявляли себе «старшим братом» і час від часу у своєму журналі вказували українським футуристам, що ті йдуть неправильним шляхом, що репортаж — це насправді не те, що вони собі навигадували. У ЛЕФі вважали, що література факту має бути голим фактом, і крім фактів нічого не повинно бути. А наші футуристи розробляли синтетичні експериментальні жанри. Гео Шкурупій від усіх українських футуристів-репортажистів відповів москвичам, мовляв, нічого нам тицяти, ми самі знаємо, що робити.
Можна сказати, що нині репортажистика опирається на факт більше, ніж у 20-х роках?
Насправді вся репортажистика 20-х років написана на фактах. Не можна сказати, що тоді письменники брехали, а нині тільки документують. Ми якось сперечалися про це з Олесею Яремчук. Вона вважає, що геть нічого не можна спотворювати, не можна придумувати імена, наприклад. Однак ідеться про такі дрібниці: скажімо, було просто похмуро, а журналіст дописав, що іде дощ. Я вважаю, такі деталі не перетворюють репортаж на белетристику. Кожен сам для себе вирішує міру фактажності свого твору. Мені здається, що читачам більше подобаються умовно художні тексти. Не ті, у яких діють вигадані герої і довигадано купу фактів, а ті, де оцей домисел настільки тонко і непомітно вплетений у реальність, що читач його навіть не помічає.
У вас є улюблений репортаж з 20-х років?
Так, я багато репортажів люблю. Мені подобається «Рейд у Скандинавію» Валер’яна Поліщука. Хоча якраз Поліщук не є журналістом. Його книжка нагадує сучасний інстаграм: він зайшов у готель — і швиденько описав, яка там кімната, зайшов у їдальню — написав, що там їдять. Сьогодні це дуже цікаво, бо він на все має специфічний погляд. Він авангардист, його дуже приваблює конструктивістська архітектура: у Швеції, Норвегії він описує кожен будинок, який побачив.
А ще дуже люблю Йогансена, мабуть, найбільше його «Подорож філософа під кепом». Там багато дотепних спостережень. Критики закидали Йогансену, що цей репортаж неможливо читати, бо там усюди саме тільки авторове «Я». Та якщо читач з автором на одній хвилі, то читається прекрасно. А я з Йогансеном на одній хвилі. Мені дуже імпонує його іронічне ставлення до життя, до тексту і загалом сприйняття реальності.
Якщо говорити про сучасні репортажі: є щось таке, що відрізняє хороший репортаж від посереднього?
Мені не хотілося б роздавати оцінки. Я спробую узагальнити. Мені не подобається, наприклад, коли пишуть про щось так, наче відкривають нам цей світ. Цілком може бути, що насправді винаходять велосипед. Цікаво, коли пишуть про свіжі речі. Репортаж ґрунтується не просто на тому, що автор поїхав туди, де читачі не були, і швиденько про це розкаже. Автор має показати якісь глибші речі і проникнути в суть. Це складніше, коли йдеться про поїздки. Бо коротка поїздка — завжди радше туристична, навіть якщо ти журналіст.
У хорошому репортажі є авторський стиль. Я не можу пояснити, як це і що це. У Йогансена він дуже виразний. У Мар’ямова є, в Олексія Полторацького. Це найкращі репортажисти 20-х років. Серед сучасних репортажистів власний стиль, як на мене, є в Дениса Казанського. У Капусцінського. І це дуже важлива річ. Я не знаю, наскільки має бути притлумлене авторське «Я» в документальному, яким уважається репортаж, творі. Виходить, що коли автор є, коли його знаєш і впізнаєш, то це плюс для репортажу в очах читача. Коли ж автор невиразний, коли це голі факти — хто пам’ятає такі репортажі? Читач проходить повз. У «Берегах дванадцяти вод», які ми будемо представляти, є передмова, дуже доречна. Мар’ямов запрошує читача в подорож, яку треба здійснити не лише ногами, а й головою. От коли автор непомітно для самого читача примушує його подорожувати головою, тоді текст залишиться у цього читача в голові.
Як ви думаєте, що буде з репортажем далі?
Мені здається, будуть епохи злету і занепаду. Це нормально, це часто залежить від суспільних обставин, а іноді від обставин суто літературних. Але репортаж розвиватиметься. Важко спрогнозувати, як саме. Я впевнена, що він існуватиме і що в нього буде свій шлях. Може, у нас ще трапляться якісь революційні перевороти не тільки в політичному житті, а й у свідомості. Від цього теж багато залежатиме.
Фото: Іван Любиш-Кірдей
