Як польський розслідувач Патрик Щепаняк перевтілювався у різника.
Торік двадцятип’ятирічний журналіст польської телекомпанії TVN24 Патрик Щепаняк опублікував розслідування про те, як на бійні в маленькому містечку ріжуть на м’ясо старих і хворих корів. Щоб добути докази, Патрик влаштувався на роботу різником і три тижні фіксував порушення на бійні прихованими камерами. Наслідком його роботи стали закриття всієї мережі підприємств-порушників закону й перерозподіл польського ринку м’яса. Ми зустрілись із Патриком на Львівському медіафорумі й поговорили про його розслідування.
Я займаюсь журналістськими розслідуваннями вже п’ять років. Ще студентом попросився на стажування до однієї з найвідоміших польських розслідувачок Біанки Миколаєвської з oko.press. Там почав робити свої перші розслідування і зрозумів, що хочу працювати в телевізійному форматі. Це трохи складніше, ніж писати тексти. Потрібен матеріал, аби заповнити двадцятихвилинний випуск, і виробництво відео доволі складне. Та й не кожну тему розкриєш у телеформаті.
Зараз я працюю в програмі Superwizijera на польському комерційному телеканалі TVN24. Це найбільший приватний телеканал у Польщі, який належить Discovery. Для цієї програми я й зробив розслідування про бійню.
Польща — найбільший експортер м’яса в Європейському Союзі. Забиваючи двадцять корів щодня, бійня заробляє сто тисяч євро на рік. Але є спосіб заробляти в шість разів більше. Для цього потрібно забивати старих і хворих тварин, м’ясо яких не можна вживати людям. Ми знали, що така практика є, й почали шукати конкретну бійню. Зрештою одна людина розповіла мені та моєму колезі Томеку, що хворих корів забивають і переробляють на бійні в Калінові на північному сході Польщі. Ця бійня розташована у відлюдній місцевості, найближчі сусіди — власник та його родичі. Ніхто не знав, що там відбувається. Ми вирішили, що наш єдиний шанс їх викрити — влаштуватись туди на роботу.
Я готувався: їздив на бійню в іншій частині Польщі, аби зрозуміти, як там усе влаштовано. Вдавав студента польської філології, який пише курсову про велику рогату худобу. Різати м’ясо вчився за допомогою ютуб-роликів. Мав спеціального тренера, який вчив мене працювати під прикриттям.
На бійні зазвичай працюють великі накачані чуваки. Я не такий, тому мені довелося вигадати три версії легенди, які я завчив напам’ять. Але коли приїхав на бійню, зрозумів, що їх не сприймуть. Тому почав імпровізувати. Назвався молодим чоловіком, який мав одружитися з дівчиною, але вона зрадила й завагітніла від іншого хлопця. Насправді зі мною такого не траплялося, але я пережив розрив із дівчиною й запам’ятав ці емоції. Тепер вони допомогли мені правдоподібно брехати. Дружина начальника бійні, яка була на співбесіді разом із ним, пожаліла мене: «поглянь, це бідний хлопець!»
Я виглядав не так, як зазвичай: був лисий, без бороди, в чужому одязі, на старому автомобілі, який зламався відразу після співбесіди. Тому, почувши «ми зателефонуємо тобі завтра», я пішов, а за п’ять хвилин повернувся й попросив допомоги з машиною. Так вони побачили, що цей бідолаха навіть не дає ради автомобілю.
Я нікому не казав, чим займаюся. Боявся, що мене хтось побачить і викриє. Моя дівчина здивувалась, побачивши мене лисим і без бороди, але я не міг утаємничити її в своє розслідування. Польща — маленька країна, люди знають одне одного, тож я ризикував випадково перепсувати всю затію. Взагалі бути впізнаваним — не в інтересах журналіста-розслідувача. Нам не потрібно, аби нас упізнавали на вулицях. Нехай люди фокусуються на проблемах, про які ми говоримо, а не на нас.
Документи я підробляти не став. Це надто складно, хоча й необхідно, коли перевтілюєшся для розслідування кримінальних злочинів — наприклад, торгівлі наркотиками чи людьми. Довелося лишитись Патриком Щепаняком. Я видалив усе про себе з соціальних мереж, але зробити, аби ґуґл мене забув, виявилось не так легко. На сьомій сторінці результатів пошуку ґуґла є моє шкільне фото. Можливо, саме воно мене зрадило — за три тижні роботи на бійні мене викрили.
Я боявся, що мене викриють і звільнять відразу, побачивши, як я невправно працюю. Мені дали найгірші частини свинячої туші, я розгубився, порізав пальці. Але вони стежили за мною, аж поки не зауважили, як дивно я тримаю годинника. В нього була вбудована одна з моїх прихованих камер. Окрім камер, я мав на собі три диктофони. Один був приклеєний до камери, інший лежав у кишені, третій — mp3-плеєр, який може записувати звук на відстані двадцяти-тридцяти метрів.
Перші два тижні я працював у денну зміну. Інші різники в цей час пили горілку й запрошували мене з собою, адже нелегальна робота — забій і приготування м’яса хворих корів — робилася вночі. Мені потрібно було потрапити на нічну зміну, тому я прийшов до боса і сказав, що хочу заробляти більше. Адже незабаром у моєї мами День народження, а в готелі, де я мешкаю, підняли комірне. Він повірив і дозволив мені працювати вночі. Я й на денних змінах бачив, що з коровами щось негаразд, а вночі це стало очевидно: перша туша, яку мені принесли, була без голови. Корови, яких привозили вночі, вже не могли ходити — їх затягали всередину мотузкою й жорстоко забивали.
Тим часом наша знімальна група зовні намагалася зняти, як уночі на територію бійні завозять вантажівки з коровами. Попри їхні намагання, конспірація не вдалася — працівники бійні зауважили підозріле авто.
Після трьох нічних змін я прийшов на роботу й побачив, що коїться щось недобре. Колеги не поділились зі мною цигаркою. Мою сумку перевірили на вході. Кожна корова на бійні була ідеально здоровою, а ще був присутній ветеринар, якого я раніше не бачив. Я зрозумів, що мене викрили, але не знав, ким мене вважають — журналістом чи законспірованим державним інспектором. І чи не зроблять із мене шаурму.
У п’яти хвилинах від бійні завжди були люди, готові мене звідти вивезти. Я мав лише записати повідомлення «дядьку Джо» зі своєї Nokia 3310 і протриматись п’ять хвилин, поки вони не приїдуть.
По завершенні зміни о четвертій ранку начальник сказав зайти до нього й підписати контракт. Доти я працював нелегально без жодних документів. Я переодягнувся й зателефонував колегам, аби вони могли чути, що відбувається.
У кабінеті були начальник, його дружина й дочка. Я намагався грати роль до кінця, поки вони не сказали, що бачили мої репортажі. Перш ніж відпустити мене, вони намагалися з’ясувати, про що буде репортаж, адже крім хворих корів їхня компанія мала й інші порушення. Потім запросили мене до себе на канікули, а дочка начальника бійні попросила в мене автограф, бо досі не бачила живого журналіста в цих краях. Зараз я сміюся з цього, але тоді вони могли зв’язати мене й порубати на шматочки до того, як приїхали б мої колеги. Працюючи під прикриттям, треба завжди готуватись до найгіршого сценарію.
Коли розслідування вийшло, бійню в Калінові, де я працював, та інші підрозділи компанії, якій вона належала, закрили. Прокуратура оголосила підозру її власникам. Країни, які імпортували м’ясо з Польщі, почали непокоїтись. Інспектори з Євросоюзу приїхали до Польщі, щоб розібратись, як працює наша м’ясна індустрія. Польський уряд гучно облажався. Хоча за два тижні до виходу розслідування ми попередили владу, аби вона мала час почати розслідування й поінформувати країни ЄС про неперевірене м’ясо, яке їм продали. До речі, мої чеські колеги розповіли, що м’ясо з бійні, де я працював, подавали в одному з найкращих ресторанів Праги як аргентинський стейк. А в Польщі м’ясо з цієї бійні продають досі — аби в цьому пересвідчитись, я дав оголошення в газеті, й мені досі телефонують продавці.
Ця історія призвела до ринкової війни між Польщею, Чехією і Словаччиною. Польська м’ясна індустрія втратила півтораста мільйонів євро. Кожна бійня з тисяч, які працюють у Польщі, була перевірена. Матеріали про наше розслідування опублікували The Guardian, BBC та багато інших іноземних медій.
Після виходу нашого розслідування польський державний телеканал TVP1 показав програму «Хто хоче зруйнувати бренд польської харчової індустрії?» Я не сподівався, що цю історію так швидко політизують. На мене полилося стільки бруду, що за пару тижнів я мусив вимкнути телефон. Міністр сільського господарства Польщі на суспільному ранку поставив запитання: «Яка була мотивація журналіста?» А моя мотивація була проста — знаючи, що відбувається щось незаконне, виконати свою роботу. Є проблеми в суспільстві, які б ніколи не були виявлені без праці журналістів-розслідувачів: ми допомагаємо державі працювати краще.
Головне зображення Filip Bunkens
