Я втомився знімати цуциків, запускати дрон, брехати про погоду й мовчати про бездомних. 

MediaLab уже писав про те, чому в новинах так багато крові, страху й негативу. Як і про те, що новини в сучасному розумінні — це не те, що потрібно споживачам. Автор цього тексту працював тележурналістом і продюсером у службі новин регіонального американського телеканалу. 

На співбесіді мене запитали, чому я вирішив піти з телевізійних новин. Адже за два роки я виріс від журналіста до керівника, моя команда отримала кілька нагород і навіть номінацій на телепремію Emmy. На папері це виглядало як початок запаморочливої кар’єри. Тоді я мусив пояснити: я пішов із теленовин, бо більше не вірив у те, що роблю. 

Я пам’ятаю конкретний момент, коли вирішив піти. Це було у кабінеті шеф-редактора інформаційної служби: ми сперечались про те, на яке завдання послати нашого останнього вільного репортера. Це був порожній день без новин, один із тих, що здатні довести до шаленства людину, відповідальну за розподіл завдань (це був я). Ми вже провели летючку, й ідеї, які я запропонував уранці, були вичерпані. Нам не було чого знімати… Та раптом ми отримали подарунок. 

На пошту прийшло повідомлення про арешт медсестри-доглядачки, яку звинуватили в крадіжці 90 тисяч доларів у дев’яносторічної пацієнтки. Заарештували її ще напередодні, тож знімати повноцінний сюжет не було сенсу. Та в мене з’явилась ідея: ми використаємо історію цієї доглядачки для сюжету про злочини такого типу і дамо поради, як захистити від цієї небезпеки літніх людей…

Тобто це я думав, що ми це зробимо. Мій шеф-редактор мав іншу думку. Він вирішив, що краще буде зняти, як прибирають відламану гілку дерева, що впала на дорогу під час учорашньої грози. 

Ми сперечалися довго. Я не міг зрозуміти цього рішення й не приховував невдоволення. Говорив про відповідальність журналістів і служіння інтересам суспільства. «Чим ми взагалі тут займаємось?» — вигукнув я, коли зрозумів, що програв. Пішов геть із шефового кабінету і, як я тепер розумію, — геть із теленовин. 

Я працював у службі новин два з половиною роки. Перші півтора року був журналістом, а потім мене підвищили до відповідального за планування зйомок. Я був щасливий отримати цю роботу. На відміну від інших телевізійників, я не вчився у школі журналістики й навіть не працював в університетській газеті. Усе, що я мав спільного з медіа, — робота на спортивному розмовному радіо. Коли я прийшов у телевізійний ньюзрум, я не уявляв, що це таке… 

Найбільше мене вразило те, яка ця робота відповідальна. Раніше я не усвідомлював величезної влади, яку мають оповідачі новин. Скільки чудових можливостей вона відкриває! Захищати тих, хто цього потребує. Говорити правду. Допомагати людям більше розуміти навколишній світ та приймати правильніші рішення. Я захоплено говорив про це під час вечірок — і не хотів вірити в те, що чув від досвідчених колег. Сподівався, що ця робота не розковбасить мене так, як їх. 

Дарма. За два з половиною роки мене сім разів перекидали на іншу зміну. Мовчу вже про додаткові години та тижні нічних чергувань без вихідних. Коли працюєш без постійного графіку, в умовах постійного браку робочих рук; коли мусиш бігати, виконуючи нові й нові завдання, вислуховуєш критику та вимоги й майже ніколи не чуєш похвали, рано чи пізно почуваєшся виснаженим, спустошеним і розчарованим. 

Моя історія далеко не унікальна. За три роки з того дня, коли я прийшов у новини, склад новинної команди — сім-десять людей — змінився повністю. Із півсотні працівників телекомпанії за цей час звільнилися понад дві третини. Точніше порахувати важко, бо нам завжди бракувало людей. 

Та, звісно, ненормований графік — не головне, що спонукало мене піти. 

Якщо ви запитаєте будь-якого шеф-редактора інформаційної служби американського телеканалу, що найважливіше у випуску місцевих новин,  він відповість вам: погода. Саме заради неї люди дивляться новини. Тому новинарі повинні приділяти погоді особливу увагу, щоб люди знали, у що вбиратись, коли підуть на вулицю. 

Але це не зовсім правда. Новинарі не переймаються тим, аби ви не забули парасольку, йдучи на роботу. Вони хочуть вас налякати, аби завтра ви подивились новини. 

Значна частина наших випусків новин починалась із титру УВАГА, СКЛАДНІ ПОГОДНІ УМОВИ на червоному тлі. Зазвичай ішлося про звичні зливи та грози, типові для наших країв. Ми робили це тому, що для нас важливіше було робити телебачення, ніж повідомляти новини. 

Розпилювання гілки, що впала на дорогу — краща історія для телебачення, ніж пенсіонери, яким загрожують доглядачки-шахрайки. Тому ми поїхали знімати, як пиляють гілку. 

Щоранку перша із трьох моїх керівників викликала мене до себе в кабінет, щоб вислухати мої пропозиції: які теми ми будемо сьогодні висвітлювати. Ми обоє знали, що більшість не будуть затверджені на ранковій летючці. Не раз ми жартували, що є лише три типи сюжетів, які нас влаштовують: стихійні лиха, надзвичайні події та «сльози на камеру».  Хоча зараз я додав би четверту категорію: «неоднозначні ситуації». Зазвичай вони були не такі вже й неоднозначні, але ми залишали глядачеві змогу вирішувати, хто тут правий, а хто неправий. 

За два з половиною роки роботи мені набридло щодня говорити про ці чотири типи речей, знімати повалені дерева й посилати одних і тих самих репортерів до тих самих проривів каналізації. Набридло знімати людей із завдання й посилати подивитись, що там за дві машини стукнулись на трасі. Набридло викреслювати зі списку тем політичні події заради «чогось більш емоційного».  Набридло надавати перевагу подіям у тих районах, де наш телеканал мав найбільше глядачів. Мені навіть набридли сюжети про цуценят, хоч ви й не повірите, що вони можуть комусь набриднути. Бо ми знімали кожен сюжет, який можна було зняти про цуценят! Ще б пак, адже люди люблять цуциків. Цуцики — це найкраще для телебачення! 

Влада нашого штату — одна з найбільш корумпованих у США. Це не оцінка, а задокументований факт. Лише за останній рік ціла купа місцевих політиків потрапила під слідство, була заарештована чи засуджена до ув’язнення. 

Був, приміром, випадок із керівником комунальної будівельної компанії, який пішов у відставку, потрапивши під слідство. Я місяцями намагався зробити про це сюжет, розповісти про втрачені через цей скандал доходи компанії. За кілька тижнів до звільнення я знайшов будівельника, який на умовах анонімності розповів мені, що скорочення штату в компанії пояснили саме відставкою керівника. Нарешті я знайшов джерело, яке говорило про реальні важливі наслідки корупції! Через корупцію звільняють будівельників — хіба це не важливо? 

Та коли я приніс цю тему до свого керівництво, воно сказало: ні. Нікому це не цікаво. 

Або ще одна історія: в одному з містечок нашого штату забруднилась питна вода. Людям загрожували проблеми зі здоров’ям, ціни на нерухомість падали… «Це нікому не цікаво, крім мешканців цього містечка, — сказало мені керівництво, пояснюючи, чому нам потрібно приділяти цій кризі менше уваги. — Натомість усі переймаються морозом. І хоч зараз зима, а в наших широтах узимку завжди мороз, починайте випуск із повідомлення про складні погодні умови. А потім давайте сюжет про кота, що втік із будинку під час пожежі». 

Гаразд, це нечесно — я вигадав цього кота. Та й взагалі я не дуже чесний із вами в цьому тексті. 

Бо хоч я й критикую шеф-редакторів, я мушу визнати: вони мають рацію. Люди справді дивляться теленовини, щоб знати, яка буде погода. Й людям справді цікавіше дивитись на пиляння гілки, пожежу й цуциків, ніж розбиратись, як убезпечити пенсіонерів від нечесних доглядальниць. 

Якщо чесно, новини — це невимовно складна робота, бо вони побудовані на суперечності. Новини не можна вибудовувати як прибутковий бізнес, засновуючись лише на попиті споживачів — але саме цього від новинарів вимагають власники ЗМІ. Тому щоразу, формуючи випуск новин, редактор повинен збалансувати інтереси аудиторії та бізнес-аргументи. І що більше випусків новин я готував, то сильніше ці терези хилились у бік бізнес-аргументів. 

Сьогодні журналісти — антигерої американської культури. Їхню роботу прискіпливо аналізують та жорстко критикують. Їм не довіряють. Їх звинувачують у всіх смертних гріхах. Їм закидають політичну упередженість, яка руйнує медіа як суспільну інституцію. Скажу прямо: це фігня. Журналісти, з якими я працював — чесні, працьовиті люди, зацікавлені в тому, щоб знаходити правду й доносити важливі, змістовні історії до глядачів, слухачів і читачів. 

Але ними керують менеджери, які зважають на рейтинги більше, ніж на історії. Тому новинний бізнес стає звичайним бізнесом, зосередженим на тому, щоб зробити яскраву телекартинку. Для цього треба винести на екран щось масне і скандальне. Знайти й роздмухати конфлікт. Назвати дощ «катастрофічними погодними умовами». 

Рухаючись у цьому руслі, я почав ігнорувати події, які повинен був висвітлювати в першу чергу. Історії про корупцію, тяжкі злочини, проблеми довкілля, про проблеми транспорту та бездомних — про них у новинах не згадують, бо «бездомні не дивляться телевізор». Натомість я думав про те, де запустити дрон, бо ж відео з дрона виглядає так круто! 

Можливо, я був занадто наївним, коли прийшов у редакцію. Можливо, я зараз надміру драматизую. Може, я просто не досить добре робив свою роботу. А може, мій досвід нетиповий. Не знаю нічого напевно. Знаю лише, що я звільнився з телебачення, бо хотів робити новини — і не робив. 

 

Оригінал: Why I Flamed Out Of TV News

Переклад MediaLab

Photo by matthew Feeney on Unsplash

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.