Причини легендарності та успіху.

The New Yorker вже майже століття лишається феноменом на медійному ринку. Він не лише зберіг свою автентичність, не ігноруючи при цьому технології, але й не втратив свою велику аудиторію. Розповідаємо, у чому секрет культового журналу,  чому він не лише про Нью-Йорк та хто з українських медійників його передплачує.  

Як все починалося?

Перший номер The New Yorker вийшов 21 лютого 1925 року. Тодішній репортер The New York Times Гарольд Росс, можливо, навіть не усвідомлював, що спільно з дружиною створив журнал, який друкуватиме матеріали найвидатніших авторів епохи і стане мрією для багатьох талантів. Він редагував кожен номер від першого до своєї смерті. 

Так виглядав Нью-Йорк у 1925, коли вийшов перший номер журналу (джерело vintag.es)

Першочергово видання задумувалося як гумористичне, причому гумор мав бути тонким і дотепним. В партнери Росс взяв підприємця Рауля Флейшманна, згодом вони заснували видавничий дім «F-R Publishing Company».  Ідеєю Росса було попрацювати із портретом мешканця Нью-Йорка, який має особливий смак і гумор, головний редактор намагався побачити, хто такий нью-йоркець, що він любить, що читає, про що говорить і де буває. Тож і перша обкладинка, яка стала легендарною, іронічно зображувала денді із моноклем. У нью-йоркського денді навіть було ім’я — Юстас Тіллі. Обкладинку намалював художник Рі Ірвін, він задав особливу естетику обкладинок The New Yorker на роки вперед. Обкладинка як витвір мистецтва і нині важлива виданню. 

Перша обкладинка (джерело The New Yorker)

Россу і його однодумцям вдалося працювати для читача із тонким художнім смаком, але цей читач не обов’язково має погоджуватися з усім в журналі — йому цікаво дискутувати, обговорювати новинки кіно чи літератури. The New Yorker за багато років став майданчиком полілогу, аналізу тенденцій і незмінним портретом Нью-Йорку, який добряче змінювався за майже сто років існування журналу. 

Від початку в журналі публікували літературні твори молодих письменників. І чи то завдяки вдачі, чи то завдяки розвиненому смаку, редактори знаходили таланти. Молоді автори отримували престижні нагороди та відкривали для себе більше коло читачів. В різні роки в The New Yorker публікувалися Трумен Капоте, Йосиф Бродський, Харукі Муракамі, Джером Селінджер, Ірвін Шоу, Стівен Кінг, Сергій Довлатов, Володимир Набоков та інші. Прозові тексти, які з’являлися на сторінках журналу, лягали і в основу сценаріїв та екранізацій, наприклад «Горбата гора» із Хітом Леджером. 

Після смерті Росса в 51 році The New Yorker свого стилю і почуття гумору не втратив, але зайняв перші позиції в серйозній журналістиці та белетристиці.

Епоха Ремніка

Як будь-який проект, який швидко досяг успіху, The New Yorker пережив свій кризовий час. У 80-х концепція, задана творцями, перестала відповідати часу. Це стало проблемою. Тоді видання купив видавничий відділ Conde Nast , який займався відомими глянцями, такими як Voque. Журнал очолила Тіна Браун — цілеспрямована, сучасна і пробивна редакторка тодішнього Vanity Fair. Вона запровадила багато змін, модернізовуючи журнал. Про її роль в історії The New Yorker і досі сперечаються, все-таки вона була авторитарною. Браун ввела в журнал журналістські розслідування, змінила чорно-білі сторінки кольором і фото, додала світську хроніку, бізнес-статті, колонки. Девіду Ремніку, якому вона передала видання, пощастило. Тіні Браун вдалося вивести журнал із кризового стану.

Нинішній головний редактор Девід Ремнік (джерело jotdown.es)

Шлях Девіда Ремніка нагадує сюжет фільму або книги. В школі він робив шкільну газету, першим його робочим місцем став The Washington Post, куди він прийшов на стажування, а потім став штатним репортером. Він писав на різноманітні теми не маючи особливої спеціалізації.  У 1988 році його відправили кореспондентом в Москву, що фактично було потраплянням на іншу планету. Коли Ремнік повернувся із відрядження, то Тіна Браун запросила його як штатного журналіста в The New Yorker, а згодом він став головним редактором.

Викликом для Ремніка стала епоха інтернету. Треба було думати, як поєднувати унікальні традиції журналу, не втрачати якість і водночас не відставати технологічно. Наприклад, The New Yorker так і не став робити відео, редактор наголошував, що для них важливі стандарти і якість текстового контенту. Зрештою, розділ з відео на сайті таки зробили, але це не візитівка журналу. До слова, паперова версія не просто не перестала існувати, а й збільшила кількість сторінок, при тому розвиватись технологічно став і сайт.

Журнал як і раніше публікує поезію, прозові тексти і не зраджує своїм традиціям у оформленні та редагуванні. Важливим форматом, який виділяє The New Yorker, залишаються і лонгріди. Ремнік вірить, що люди ще не втратили вміння читати, він і сам не поспішає і може дозволити собі довге занурення в редагування чи створення якісного тексту. Також він продовжує працювати як автор. 

На сайті The New Yorker з’являється біля 15 матеріалів на день, які не прив’язані до друкованого журналу, штат фактчекерів не скорочують. Та і загалом штат інтернет-версії видання збільшився. Особливістю епохи Ремніка стало більш потужне висвітлення актуальних тем — на це працює і кожна обкладинка видання. Вони приваблюють увагу і створюють окреме поле для дискусій. 

Легендарні обкладинки

Впродовж всієї історії видання обкладинки лишаються візитівкою The New Yorker. Вони не лише відображають повсякденне життя Нью-Йорка, але й іронізують і фокусують увагу читача на світових процесах, персонах та явищах. Тривалий час журнал мав окремий відділ карикатуристів, одним із видатних був Лі Лоренз, який прийшов у журнал в 1958 році. За час роботи він створив 18 тисяч карикатур та згодом видав книгу «Art of The New Yorker».

Наразі журнал співпрацює з багатьма ілюстраторами і художниками зі всього світу. На сайті навіть є спеціальний розділ, у якому автори розповідають про історію створення карикатур. 

Однією із влучних і лаконічних обкладинок, які зачепили, стала ілюстрація на 11 вересня 2001. Вона здавалася повністю чорною, але при певному ракурсі іншим відтінком чорного та іншою фарбою проявлялися вежі-близнюки. 

Обкладинка до 11 вересня 2001 (джерело The New Yorker)

Гроші і читачі

Репутація Tne New Yorker приваблює до нього величезну аудиторію, яка готова підтримувати медіа фінансово. Реклама в друкованій версії журналу приносить менше 50% прибутку, решта коштів — з підписки. З 2017-го кількість реклами у виданні зменшилась. Це було рішенням головного редактора, який вважає, що The New Yorker передусім дбає про репутацію, а не женеться за кількістю підписників. Колеги говорять про Девіда Ремніка як про людяного і уважного до своєї команди керівника. Тож більшість рішень ухвалюють колегіально. 

Також журнал розширився за роки свого існування до клубного формату, він проводить свої події, виставки, на яких можна поспілкуватися з авторами журналу. 

Серед українських журналістів також є ті, хто читають The New Yorker і цінують його підходи. Журналістка hromadske Олеся Біда ділиться враженнями: 

«Я маю підписку на 4 місяці. Мені щотижня приходить журнал, крім цього, мені доступна їхня розсилка і доступ до матеріалів на сайті. Коротші матеріали, колонки читаю на сайті. Довгі історії — в журналі. Люблю The New Yorker за їхній унікальний контент, за історії, які актуальні і через місяці й роки. Саме для цього я оформила підписку на журнал. Мені цікаво стежити, як автори вибудовують їхні лонгріди, втримують увагу читача, добирають теми, глибоко копають, як висвітлюють спільні проблеми, але під своїм кутом, фокусом. Дивлюся, що можна застосувати у своїй роботі. Ну а їхні ілюстрації та обкладинки — це окрема любов».

Журналістка «LB.ua» Анастасія Іванців каже, що The New Yorker привабив її глибоким зануренням журналістів у теми, пошуками рішень, та здатністю показувати явища з різних ракурсів. 

«Десь восени я читала текст про те, як діти повертаються до школи після карантину. Це була історія про хлопчика, який ріс у не дуже благополучній сім’ї. Проблема була комплексна, адже, з одного боку, всі батьки переживали за те, чи безпечно дітям повертатися до школи, а з іншого, для таких хлопчиків і дівчат, як герой матеріалу, не повернутися в школу означало застрягти в темній кімнаті, оскільки в нього не було нормального доступу до інтернету, не було батьків, які могли б йому щось пояснювати. Журналістка виступала оповідачкою, але при цьому була включеною в історію, оскільки постійно тримала контакт з родиною. Звісно, в Україні є такі ж журналісти, які можуть добре розповісти історію і знайти причинні системні зв‘язки. Але ця історія була надрукована у журналі на вісім сторінок. Я просто мрію, щоб у нас було таке друковане видання.

Кицька Насті Бріна у торбі The New Yorker

А ще в них велика частина відведена для культури. І не просто “куди сходити на вихідних”, а журналісти і критики розбирають та рецензують фільми, театральні постановки, книги, музику. На жаль, стосовно театральних постановок і книжок важко зрозуміти контекст, але фільми, серіали, музика — це те, що є і в нас».

The New Yorker вже майже століття показує, що навіть у плинні часи можна бути майданчиком для глибини, творчості, актуальних тем, гумору і краси. Тож не дивно, що так само, як і Селінджер колись, все ще багато молодих авторів мріють опублікувати свої твори в The New Yorker. І хто знає, скільки ще нових імен відкриє журнал.

Що почитати і подивитися про The New Yorker:

Книга «The New Yorker: One hundred covers from ten decades» (2012)

Відео «New Yorker Editor: David Remnick on What He Does» тут

Документальний фільм «Salinger». USA. 2013» тут

WNYC. Radio hour. Host David Remnick — більше про Девіда Ремніка тут

NYT «Making it look easy at the New Yorker» (by Stephanie Clifford) тут

 

Головне зображення Pereanu Sebastian

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.