Суспільство втомилося. Очікування не виправдалися. Лунають звинувачення. Відповідальність за інформацію аудиторія перекладає на журналістів.
Потоки інформації. Українці обговорюють політичні ток-шоу і цитують європейських політиків щодо безвізового режиму для України. Про події часто дізнаємося від випадкових перехожих, які зняли відео та виклали його у соціальні мережі. Практично щодня чуємо про маніпуляції та пропаганду. Складно зорієнтуватися, кому вірити. Експерти роблять доповіді про власників медіа, наголошуючи, що аудиторія має знати чиї інтереси захищає медіаресурс. Проте немає інформації наскільки це впливає на рейтинги телеканалів чи радіостанцій та чи провокує таке знання критичне мислення.
Додамо до цього й загальну тенденцію останніх років — зниження рівня довіри до медіа в Європі (за інформацією Європейської мовної спілки) та США (опитування Gallup). Українці теж сьогодні менше довіряють ЗМІ. Постійно використовується штамп, що медіа — інструмент маніпуляції. При цьому чомусь не говорять, що так було завжди. І сприймати інформацію з відкритих джерел як істину, не порівнюючи, аналізуючи, піддаючи сумніву — наївність. Журналіст пропонує інформацію, а завдання аудиторії почути і зробити свої висновки.
А тепер повернемося до українського суспільства в умовах гібридної війни. Запитань більше, ніж відповідей. Проблем більше, ніж рішень. Але журналістика залишається для суспільства опорою у боротьбі за кращі умови життя. Про це свідчать і цифри. Експертне опитування Фонду “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва виявило, що високий рівень корупції в державних органах влади та суспільному життя — одна з основних поразок України за 25 років, на думку респондентів. І як ви думаєте, хто найбільш активно бореться з корупцією? 57% опитаних вважають, що журналісти (відповідно до онлайн Моніторингу прогресу реформ, що проводить TNS для Національної Ради реформ). Державні органи отримали 13% підтримки.
Тобто можемо вірити, або не вірити певному виданню чи телеканалу, але журналіст залишається для українців борцем, а розслідування — механізмом для демократичних змін. Рівень відповідальності зростає, а на закиди, що професія розмивається чи нівелюється завжди говорю: “Уявіть, що завтра журналістика зникне”. Хто чекатиме годинами корупціонера у дощовий день на вулиці? Хто годинами перечитуватиме декларації про доходи? Хто ризикуватиме життям заради інформації? Хто проаналізує складне і напише про це просто? Від кого будемо вимагати збалансованості подачі інформації, всебічності та об’єктивності? Список таких запитань просто бескінечний.
Щомісячний моніторинг Інституту масової інформації “Барометр свободи слова” зафіксував цьогоріч 1 убивство журналіста, 79 випадків перешкоджання діяльності, 26 випадків побиття і нападів на журналістів та 7 випадків цензури. І зараз мова йде не про порівняння показників з минулими роками. Цифри говорять про те, що журналісти працюють над незручними темами в умовах окупації частини території, бойових дій, економічної кризи, політичної незрілості та розчарування. Просто нам потрібно прийняти цей виклик — працювати над власною інформаційною гігієною, не перекладаючи це завдання на інших, порівнювати, думати, шукати контексти, розвивати внутрішнього цензора.
А без журналістики ніяк. Навіть не уявляйте.
