І не спійматися на емоційний гачок під час розмови з жертвою.

Робота з травмованими або загроженими людьми може затягнути журналіста чи журналістку в емоції героя, порушити зв’язок з реальністю, навіяти чужі психологічні стани. Тому важливо знайти для себе способи повернутися до ролі журналіста. Медійниці, які зіткнулися з тригерами та перенесенням емоцій героїв у особисте життя, поділилися досвідом. А психологиня розповіла, як вчасно зауважити зміни у власному стані та захистити себе від травми. 

Журналістка LB.ua, фрилансерка Оксана Расулова

Разом з проєктом «Вертеп на Схід» від УКУ на початку 2020-го я поїхала з концертами в мандрівку від Станиці Луганської до Маріуполя. Мені постійно доводилося бути напруженою, зосередженою, не розслаблятися. Ми мали по 3-4 концерти на день, дуже багато спілкувалися з людьми і спали так, що не чули пострілів. 

Одного разу заночували в гуртожитку в Красногорівці. Ця будівля розташована на краєчку міста і якщо обійти її ззаду, то можна було побачити Старомихайлівку — район Донецька, який я описувала в репортажі «Місто, де сняться сни» для конкурсу «Самовидець». Там йшлося про те, як змінилося життя окупованого міста звідтоді, як його полишила частина людей. Фактично мій друг, який раніше жив у цьому районі зі своєю бабусею, став моїми очима. Для матеріалу я змогла уявити, як виглядають квартали цього району. 

Зазвичай я можу відмежуватися від того, що відбувається. А от коли я вийшла за гуртожиток і побачила Донецьк — у мене вибило запобіжники, я розридалася. Розумію, що була фізично й морально виснажена. Не відновилася після стажування в США. Одразу поїхала у ще одне відрядження, працювала цілими днями. Мене тоді дуже підтримала колега-фотографиня. Вона знає, що така реакція в подібних ситуаціях мені не притаманна і відреагувала ще швидше, ніж я збагнула, що щось не так.

Також я працювала з темою протестів у Білорусі. Ранок починався новинами звідти й ними ж закінчувався. Бачила світлини людей з величезними гематомами, а потім дізналася, що один з них мій знайомий.  В якусь мить це все так навалилося на мене, що я попросила в редакції вихідний серед тижня. 

У роботі з травмою особисто мені допомогла книжка Кеті Карут «Почути травму». Під час роботи з жертвою я завжди пам’ятаю, що роблю це для роботи, а не тому, що мені подобається слухати, як люди страждають. В мене є чіткий алгоритм: як знайомлюся з людьми, як пояснюю, що мені треба, є набір запитань, які треба поставити. Зовні не видно, що я тримаю в голові чек-лист. Я можу кивати, говорити підтримуючі фрази. Проявляю активне слухання. Можу посидіти з героєм і поплакати, але не переношу це в особисте життя. Також треба завжди давати собі відпочити. Розслабитися допомагає фізична активність, наприклад йога. Зазвичай я слідкую за своїм ресурсним станом, але кілька разів прокололася. 

Щоб відновитися я люблю поговорити про те, що болить, з колегами. Це дає розуміння, що не лише я, стикаюся з подібними проблемами. Також, поспілкувавшись з героями, які мені особисто не сподобалися, я можу виписати негативні емоції в блокноті, скинувши їх з себе. Дуже важливо й те, з ким ти працюєш. Має бути здорова робоча атмосфера, де тебе не сприймають як друкарську машинку, яка відпише матеріал за будь-яких умов, а можуть заспокоїти й підтримати. 

 

Заступниця головного редактора газети «Магістраль» Тетяна Королюк 

Пам’ятаю кілька таких моментів, коли мене вибило з колії. Зазвичай я емоційно стабільна, але коли писала про людей з інвалідністю, то вийшла з рівноваги. Тоді мені було 25 і я лише починала працювати в журналістиці. Окремі подробиці розповідей героїв мене вразили, наприклад, одна дівчина вистрибнула з вікна, а інший чоловік постійно наголошував, що коли він сідає в поїзд йому важливо одне: щоб хтось підняв його праву ногу, а потім ліву. Коли матеріал був готовий, я зрозуміла, що більше не можу писати про чужий біль і хвороби, бо це торкалося особистої історії. В цей час хворіла близька мені людина і мені складно було розмежовувати почуття героїв і власні. 

Можливо, в мене накопичилися й емоції, які я дозволила собі пережити лише завдяки чужим історіям. Було багато моментів, у яких я наче уявляла себе на місці героя, бачила те, що бачить він. Наприклад, інтерв’юйований, пригадуючи про давню велику аварію на залізниці, описав у деталях побачене — окремі частини тіла, розкидані речі. Я не згадала про це у матеріалі з етичних міркувань, але не можу забути подробиці. Дуже важливо навчитися дистанціюватися і не давати чужим емоціям вриватися у власне життя.

 

Журналістка, фрилансерка Вікторія (ім’я змінене на прохання героїні)

Я писала про незаконний видобуток бурштину. Розуміла, що стороннього журналіста чи спостерігача не пустили б на «кухню», тому вдалася до хитрощів. Оскільки я родом з Рівненської області, то маю там родичів і знайомих. Я звернулася до людей, які безпосередньо контактують з тими, хто займається бурштином. Загалом мешканці були налякані, а ситуація — напруженою, бо постійно приїжджали «бандюки», яких місцеві дуже боялися. 

З тієї інформації, яку я зібрала, і з матеріалу, який зробила, людей можна було ідентифікувати. Тому вони постійно допитувалися, а що саме я буду писати.

Тоді мене вперше почали пресувати через матеріал не якісь боти чи сторонні люди, а рідні. Мама говорила мені: «Якщо твоєму племіннику підставлять ножа до горла, то ти за це будеш відповідальна». Спочатку я думала: «Боже, хіба ті бандюки читають якісь серйозні видання?». Але матеріал ще довго не виходив і весь цей час я була напружена і стривожена. Написала про це своєму другові, і він подарував мені сеанс у свого психолога. Він навмисне мене до нього записав, щоб я не передумала звернутися за допомогою. Було трошки соромно, адже на перший погляд це досить невинна історія. Багато журналістів мали реальні проблеми, коли їхні машини спалювали чи серйозно погрожували. А на мене тиснули власні родичі. 

Психологиня розповіла мені, що не лише журналістика небезпечна професія. Вона поділилася історією, коли пацієнт приставив їй до горла пістолет. Після сеансу мені вдалося заспокоїтися. Врешті й самі герої сприйняли текст добродушно і жодних проблем у моїх рідних не виникло.

 

Практична психологиня, координаторка СОС «Дитячі містечка» Катерина Тищенко

У розповіді жертви журналіст може стикнутися з тригерами, які повернуть його до страхів чи тривоги, які він переживав раніше. Завдання медіафахівця — знати, які слабкі місця у нього є, і розуміти, яка ситуація може його розтривожити. Наприклад, мама медійника колись давно померла від лімфоми. Він отримав редакційне завдання — описати ситуацію жінки, яка потребує трансплантації кісткового мозку. В такому разі журналіст, коли почне слухати цю історію, може в думках повернутися в стресову подію, і чути вже не героїню свого матеріалу, а маму, яка колись померла. Він проектує свої почуття на неї. В історії Оксани місце, в якому вона стояла, стало тригером. Це може бути, що завгодно — слова, дії, ситуації, в які людина потрапляє і повертається в травмуючу подію. Журналіст може навіть не усвідомити цю реакцію, але тоді він перестане об’єктивно оцінювати ситуацію. Це вплине на якість його роботи й емоційний стан. 

Де та межа, коли потрібно звертатися за психологічною допомогою? Плакати під час розмови з травмованою людиною нормально, але за умови, що ці емоції не вплинуть на ваше особисте життя. Допомога психолога чи психотерапевта може знадобитися, якщо у вас виникають проблеми зі сном, конфлікти з партнером чи дітьми, надмірне відчуття тривоги і самотності. 

При роботі з темами тяжких хвороб чи смерті в декого з’являється страх за власне здоров’я, який може перерости в іпохондрію — це потребує роботи з психотерапевтом. Можуть з’явитися нав’язливі думки чи дії, яких раніше не було: наприклад, людина постійно маніакально перевіряє, чи зачинила двері. Це означає, що вона втратила віру в те, що світ довкола безпечний. Якщо журналіст перестає бачити дві сторони медалі (життя з одного боку страшне й небезпечне, а з іншого — прекрасне), то він буде постійно нервувати. Фахівці, які пишуть на теми здоров’я, лікування тяжких хвороб, можуть зіткнутися з тим, що система охорони здоров’я недосконала й несправедлива. Це може викликати зневіру в своїй країні, страх за власне життя. В такому разі потрібна допомога фахівця.

Може трапитися, що герой помре або необхідну суму коштів на лікування не вдасться зібрати, і в журналіста виникне почуття провини. Якщо ви вважаєте, що недостатньо зробили для героя і це сталося через вас, поставте собі запитання: «Чи відповідальні ви за те, що сталося з героєм?», «Чи могли ви зробити більше?». Далеко не все залежить від журналіста. 

Трапляється, що журналіст після того, як уже взяв матеріал у жертви якоїсь події, продовжує підтримувати з нею зв’язок. Важливо з’ясувати, для чого він це робить. Якщо він бере її під опіку і далі допомагає висвітлювати ситуацію, яка відбувається, то це нормально. Трапляється ж, що люди підтримують зв’язок без конкретної мети. Тут слід зрозуміти свої мотиви і потреби. Можливо, ви маєте почуття провини перед кимось іншим, яке намагаєтеся компенсувати використовуючи цю людину. Спеціаліст може допомогти розібратися. 

У процесі діалогу потрібно постійно пам’ятати про його мету. Завдання журналіста залишатися об’єктивним, а не піддаватися впливу емоцій жертви. Слід постійно себе запитувати: «Хто я зараз: людина, яка переживає почуття з жертвою, чи журналіст, який виконує завдання?». Це допоможе захиститися. 

Коли журналіст працює з важкими темами  — війна, горе, втрати, — то він користується особистим ресурсом, який є вичерпним. Відтак медійник насамперед має подбати про себе. Йому потрібно формувати емоційну стійкість, дбати про своє фізичне і психологічне здоров’я, знаходити час на якісний відпочинок, повноцінний сон. В ідеалі усім, хто працює з людьми, також варто мати психолога, щоб вчасно вирішувати проблеми і запобігати емоційному вигорянню. 

 

Львівський Медіафорум у партнерстві із Центром психічного здоров’я та травматерапії «Простір надії» надає можливість українським журналістам отримати безкоштовну психологічну підтримку онлайн.

Звертайтесь за телефоном 097 416 94 94 (з понеділка по п’ятницю з 9.00 до 18.00), або пишіть на адресу: prostirnadii@gmail.com. Консультації індивідуальні, учасникам гарантується повна анонімність.

 

Проект реалізується за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» та Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.

 

Вас також можуть зацікавити такі статті:

Потрійна травма | Як писати про тяжкохворих | Гра з вогнем 

 

Головне зображення Julia Kamm

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.