Кореспондент Reuters TV Сергій Каразій про українські новини у світовому медіапросторі, готовність поїхати на окуповані території, найневдалішу зйомку у своєму житті та навчання у школі пілотів.

 

Сергій Каразій із початку 90-х постачає світові відеоновини про Україну. Він співпрацював із багатьма міжнародними телеканалами, а зараз є одним із двох кореспондентів Reuters TV в українському бюро. Проте на Сергія не завжди можна натрапити в Україні – якщо десь війна чи інша надзвичайна подія, його відряджають до гарячої точки. Чечня, Боснія, Косово, Афганістан, Ірак, Південна Осетія є у переліку країн, де Каразій знімав війну.

 

Модель Reuters, за якої журналіст робить усе сам – планує свій матеріал, знімає, пише, монтує і публікує – Сергій Каразій називає найправильнішою для сучасного світу. Його робота в українському представництві Reuters TV передбачає як репортерську, так і редакторську та менеджерську функції. Кореспондент повинен уміти все і бути готовим знайти і зняти історію на будь-яку тему, яка зацікавить світ.


 

Сергію, польський журналіст Роман Імельський з Gazeta Wyborcza казав, що у міжнародному контексті революції і війни завжди залишаються «сексі». Про це постійно цікаво читати. Також часто кажуть, що навіть в Україні тема війни певною мірою приїлась – суспільство втомилося від неї. Яка з цих думок вам ближча?

 

Обидві абсолютно слушні. Революції і війни змінюють політичну карту, долі країн і людей. Це завжди дуже динамічний процес, як книжка чи кіно з цікавим сюжетом. В українській мові є гарний термін «визвольні змагання»: сторони змагаються між собою, невідомо, хто переможе. Є азарт, драйв – людям цікаво. Проте наша війна вже багатьом приїлась, бо драйв у новинах вщух. Конфлікт перейшов у заморожену стадію, кінця не видно, переможця найближчим часом не буде. Коли відбувається ескалація конфлікту, як було місяць тому в Авдіївці, цікавість повертається. Новина з’являється на CNN, BBC та в інших міжнародних медіа, про неї говорять у Раді безпеки ООН і в Білому домі. Новини є новинами, коли є щось нове.

 

А які теми, пов’язані з Україною, зараз викликають інтерес в аудиторії Reuters?

 

Війна на Донбасі, корупція, тимчасово – «Євробачення» в контексті конфлікту з Росією. Є також нішеві теми, які можуть бути цікавими – наприклад, ІТ. Щось нове, цікаве, ексклюзивне, можливо, не дуже очікуване. Нещодавно ми зробили сюжет про львівський стартап, і він мав шалену кількість переглядів.

 

Утім, якщо описати образ сучасної України у світі трьома темами, це буде війна, корупція та «Євробачення»?

 

Війна на Донбасі, протистояння з Росією і боротьба з корупцією. Україна все ще має шанс стати певною противагою Росії, але не в плані військової сили чи економіки, а як взірець для колишніх республік Радянського Союзу. Росія ж намагається подавити це. Її населення теж багато у чому розчароване своєю владою, воно не так добре й багато живе, як розповідає тамтешнє телебачення. Однак поки на пострадянському просторі немає кращих зразків, поки вони по телевізору бачать, що в Україні жах, війна і корупція, то будуть думати, що в Росії все-таки краще. Так, у них теж корупція і бідність, зате «ми сильні, ми всім покажемо кузькіну мать, як днями в Сирії показали». Якби Україна провела реформи, розпочала активно розвивати економіку, для Путіна це стало  великою проблемою, бо росіяни побачили б країну без диктатури, вільну, з правом їздити до Європи без віз, із високим рівнем життя, розвитком економіки та переможеною корупцією. Відмінність від пострадянських режимів очевидна. Україна має шанс усе це втілити зараз, як мала його 2005 року, але проґавила, бо ніколи не втрачала нагоди втратити нагоду. Будемо сподіватися, що цього разу буде не так.

 

Наскільки важко вам перемикатися зі складних тем на більш «лайтові»?

 

Як коли. Нам доводиться робити сюжети про політику, війну, економіку, часом фінанси, шоу-бізнес і спорт. І все це роблять одні й ті самі люди. З одного боку, ти не можеш бути спеціалістом у всьому. Зробити сьогодні сюжет, наприклад, про Чорнобиль, а завтра про «Євробачення», й однаково добре знатися на обох темах складно. З іншого боку, ти стаєш досить універсальним, а коли тобі потрібна глибока експертиза, шукаєш спеціалістів. Так ефективніше й рентабельніше. Тема Чорнобиля виринає у нас три-чотири рази на рік, спорт – десять-двадцять разів, надзвичайні події – чверть усіх новин, політика – десь половина. Навіть якби ми мали людей, які спеціалізуються на окремих темах, вони б тижнями сиділи без роботи.

 

На вашу думку, універсальний журналіст – краще, ніж вузькоспеціалізований?

 

Час спеціалізації минув. Це дає кращу якість, але часи, коли до знімальної групи входило троє-п’ятеро людей, давно минули. Цього собі вже не можуть дозволити навіть найбагатші канали. Навіть кореспонденти CNN часом самі записують стендапи, поставивши собі камеру. Всі рахують гроші. Тому універсальність – єдиний спосіб бути конкурентоспроможним на ринку праці.

 

Вам доводилося працювати на окупованих українських територіях?

 

Коли починався конфлікт, я майже не подорожував – виконував редакторську роботу. У нас було багато знімальних груп, тож у мене не було ні потреби, ні часу туди їздити. А потім це вже стало неможливим з міркувань безпеки. Це єдиний конфлікт з тих, що мені доводилося висвітлювати, де я ніколи не працював із обох сторін.

 

За яких умов ви були б готові поїхати на іншу сторону?

 

Ми колись говорили про це на конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Якби хтось змусив проросійських сепаратистів та їхніх російських кураторів дати згоду на роботу журналістів на неконтрольованих територіях. Якби гарантували безпеку і доступ до інформації. Один із моїх колег з’їздив туди. Йому гарантували безпеку, але він нічого не зміг зробити і показати. Їхати туди, щоб місцеве телебачення показало, як тобі дали можливість приїхати, не заарештували й не побили – у цьому немає сенсу. Це умови Північної Кореї. Я хочу робити свою роботу, вільно пересуватись і спілкуватись. Було б логічно, щоб журналісти сепаратистських ЗМІ мали змогу працювати тут: такий обмін дуже допоміг би. Але це з серії фантастики.

 

Де було найстрашніше працювати?

 

З точки зору фізичної небезпеки, це була Чечня 1994-1995 років, югославська війна і певні періоди на Донбасі. Ірак був дуже небезпечний через загрозу вибухів, закладені бомби, але висвітлювати, власне, бойові дії в Іраку було легше, ніж в Україні. У Лівії 2011 року теж було простіше.

 

Які п’ять речей ви завжди маєте з собою у відрядженні?

 

Камера, засоби індивідуальної безпеки, засоби медичної безпеки, засоби комунікацій і комп’ютер, щоб передавати матеріали.

 

Чи готові ви до екстремальної ситуації поза роботою?

 

Так, завжди. Це одна з переваг цієї роботи, яка за багато років налаштовує тебе на можливість виникнення кризової ситуації і необхідність вирішити її в будь-який момент.

 

Вам не хотілося займатись якоюсь іншою, спокійнішою журналістикою? Або, можливо, взагалі змінити професію?

 

Іншою роботою – можливо, так. Не обов’язково спокійнішою. Мені завжди було цікаво пробувати щось нове в житті, щось міняти, вивчати. За двадцять п’ять років я доволі багато зробив, побачив і спробував у журналістиці: мені ця робота подобається, але я готовий зайнятись чимось кардинально іншим. Точно не спокійнішою журналістикою, бо це не цікаво. Плюс роботи в агенції у тому, що ми робимо різні теми. Навіть часом знімаємо Ukrainian Fashion Week, хоча, чесно скажу, це не моя улюблена тема.

 

Скільки людей працює зараз у представництві Reuters в Україні?

 

В телевізійній службі нас двоє постійних, у текстовій – п’ятеро чи шестеро. І ще двоє фотографів. Також в Україні близько десяти постійних стрингерів Reuters, які працюють, зокрема, на непідконтрольних територіях.

 

Як часто вам доводиться використовувати user-generated content?

 

Це до десяти відсотків контенту. Є події на зразок вибухів військових складів у Балаклії. Перший, хто опинився на місці і зміг зняти на телефон, обігнав телевізійні групи за оперативністю і за картинкою в кадрі. Тоді ми перевіряємо, чи справді це те, про що говорить автор, коли і де воно було знято. Обов’язково мусимо отримати дозвіл від автора відео на його використання. Проте контент, створений професійними журналістами, однозначно в пріоритеті. Тому що це матеріал, якому ми можемо довіряти, і можемо дати відповідь на всі основні запитання: що відбувалось, де, коли, як. І ми відповідаємо за те, що робимо самі.

 

Чимало професійних медіа зараз називають своїми головними конкурентами Facebook i Google…

 

Так воно і є. На одного професійного журналіста припадає сто тисяч користувачів Facebook, і кожен має телефон із камерою. Медіа важко конкурувати з контентом, який, грубо кажучи, з’являється нізвідки, падає з неба. Утім є питання, наскільки достовірний цей контент, наскільки чисто і правдиво викладені факти, чи дає він можливості для маніпуляції, дезінформації, створення фейків. Чи можна це перевірити. Зараз медіаорганізації стали обережніше використовувати user-generated content, бо багато разів обпікались на ньому.

 

Тим часом деякі новинні ресурси починають виробляти контент спеціально для соціальних мереж. Наприклад, проект NowThis, який відмовився від сайту та звичайної трансляції і тепер робить коротенькі титровані відео виключно для соцмереж. Наскільки вони є конкурентами для традиційних медіа?

 

Вони є конкурентами не стільки традиційним медіа, скільки контенту, генерованому користувачами. Адже вони прийшли з професійним контентом на платформу цих користувачів. Що ж до формату короткого відео з титрами, то він дуже добрий і зручний, бо зараз багато людей передивляються новини на телефоні чи планшеті, коли їдуть у громадському транспорті, й часто без звуку. Показати історію за хвилину дуже важко, але три-чотири хвилини вже ніхто не буде дивитись. Ми робимо таке саме на нашій сторінці у Facebook чи на сайті, але це не є головним продуктом, який виробляє Reuters. Ми є контент-провайдерами – виробляємо медіапродукт, який купують і використовують ЗМІ.

 

Наскільки Reuters встигає за розвитком технологій? Бачила у вас на сайті 360-градусне відео. А чи використовуєте ви, наприклад, дрони?

 

У кожній країні використання дронів дуже сильно пов’язане з місцевим законодавством щодо повітроплавання. Обмеження стають дедалі жорсткішими і звужують сфери використання дронів. Ми використовуємо їх. Наприклад, було хороше відео після бомбардування в Алеппо. Проте не так багато подій потребують масштабних кадрів із великої висоти. Верхня точка не завжди розповідає якусь історію.

 

Яка зйомка у вашій практиці була найневдалішою?

 

Багато років тому з’явилась історія про те, як десятки туристів їдуть відвідати батьківщину Леоніда Ілліча Брежнєва – місто Дніпродзержинськ. Ця інформація з’явилась у якійсь російській газеті з Краснодарського краю, через інтернет потрапила до нас, і нам це стало цікаво. Ми зв’язались із кореспонденткою, яка підтвердила інформацію, назвала туристичну агенцію, що організовує цю екскурсію. Ми поїхали до Дніпродзержинська зробити про це сюжет, але в музеї Брежнєва навіть світло було вимкнене. Сумна вахтерка сказала, що остання екскурсія була кілька тижнів тому, коли приїжджали якісь діячі з Узбекистану, а взагалі у них відвідувачі бувають навіть не щодня. В туристичній агенції сказали, що вони ніяких таких екскурсій не робили, бо нема запиту. Додзвонитись до кореспондентки і поспілкуватись із нею більше не вдалося. Це був перший раз, коли я стикнувся з відвертим фейком. Людина просто вигадала цікаву історію. Результат – змарнований час і гроші. Були й інші приклади: це така робота, де нема гарантій.

 

Свою останню відпустку ви провели у школі пілотів у Каліфорнії. Навіщо вам це?

 

Це була давня мрія, й обставини склалися так, що її вдалось реалізувати. По-перше, це дуже класно. По-друге, це надзвичайно класно. По-третє, це найкраще відчуття, коли ти вперше один, без інструктора, без будь-якої іншої людини в кабіні піднімаєш літак, і після того тобі треба його посадити. Ти знаєш, що в твоїх руках зараз машина вартістю у кількасот тисяч доларів. А твоє життя залежить від того, чого ти встиг навчитися за двадцять годин тренувань. Коли я захотів навчитись літати, я думав, що це буде надзвичайний адреналін. А насправді це дуже кропітка робота, цікавий процес вивчення речей, які я як гуманітарій ніколи раніше не вчив. Аеродинаміка, конструкція літака, навігація, метеорологія. Було дуже цікаво подивитись, наскільки я здатний це опанувати.

Коли ти летиш у прямому й переносному сенсі слова, це дуже круто. Летиш уночі, все ніби сповільнюється, вогники внизу пливуть, це схоже на дайвінг. Саджаєш літак у темряві, буквально в п’яти метрах над землею твої фари відбивають злітну смугу. Ти бачиш, куди маєш приземлитись. Це нагадує комп’ютерну гру. Думаю, це те, чим я далі буду займатись. Тут іще вчитись і вчитись багато років.


Фото Влада Машкіна

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.