Андрій Куликов про заснування «Громадського радіо», солідарність медійників та поведінку рок-музик у студії.
Зараз «Громадське радіо» має мережу мовлення, яка складається із 17 FM, створює подкасти, у нього 1,5 мільйона потенційних слухачів, а його сайт щомісяця відвідують 400-500 тисяч користувачів. У 2013 році з реквізиту в команди був диктофон і програма, на які вони самі скинулися. Однак завдяки підтримці інших медіа, «Громадське радіо» змогло висвітлювати події на Майдані, відстоювати власну позицію та залишатися незалежним.
Про те, як створювалась та розвивалась радіостанція, розповів Андрій Куликов на лекції у межах проєкту «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи», яку організувала Премія імені Георгія Ґонґадзе у партнерстві з каналом «Еспресо TV».
Склянка води у студії
Є три речі, які я найбільше люблю робити у радіостудії. Перша — це виводити себе в ефір. Перед вам стоїть така металева коробочка, на ній три кнопки і одна з них називається «Ефір». І от грає музична заставка, ви тицяєте пальцем на кнопку — і вас уже чують. Друга річ — виносити склянку води, якщо вона раптом стоїть у студії. Бо якщо її перекинути, може залити пульт. І третє, що я люблю — рок-музик у моїй студії. Ми спочатку з ними розмовляємо, а потім граємо їхню музику наживо, чи в записі. І от спостерігати за ними під час цього запису — це неймовірне задоволення. Вони починають відтворювати гру на музичних інструментах. При цьому ударник відтворює гру на гітарі, піаніст або клавішник — на барабанах, гітарист зазвичай грає на флейті. Це тому, що радіо спонукає людину реалізувати ті можливості в ній, про які вона часто не здогадується, або не має можливості їх здійснити.
Але це зараз у нас майже 9 годин прямого ефіру на добу та слухачі з усієї України. А у 2013 році у нас була одна-єдина програма, причому невизначеної тривалості. Мала назву «Євромайдан онлайн» і це був радіомарафон.
Як засновували «Громадське радіо»
Почалося все навесні 2013 року, коли до мене з інтервалом в 1-2 дні прийшли телерепортерка Наталя Соколенко, радіо- і телепродюсер Володимир Корсунський та голова громадської організації «Клейнод» Олександр Бузюк. Вони хотіли робити щось нове у галузі засобів масової інформації. Наталя та Володимир не мали змоги висловлювати свою позицію, як вважали за потрібне, на роботі, а Олександр як очільник невеличкої регіональної громадської організації хотів виходити на загальноукраїнський масштаб. Я почухав потилицю і сказав: «Робімо радіо».
Чому саме радіо? На радіо багатії та ті, хто при владі, звертають менше уваги. Вони недооцінюють його можливості та вплив на аудиторію. А радіо дає людині змогу вільніше висловлюватись, це такий собі майданчик, на якому сходяться (не фізично, а думками) дуже багато людей. І ще радіо не так бентежить, бо не потрібно думати про зачіску, про одяг. Радіо забезпечує певну анонімність, але не таку анонімність, як в соціальних мережах чи інтернеті. Вже у травні чи червні 2013 року утворилася ініціативна група з 6-10 людей. Тоді якраз була чергова криза українського телебачення і дехто втрачав роботу або не хотів більше працювати, оскільки цензура ставала жорсткішою. Тому незалежний засіб масової комунікації приваблював. Чому незалежний? Бо в нас не було грошей. Зрештою, ми виклали по 500 гривень із власних кишень, щоб купити диктофони і одну ліцензійну програму звукового монтажу. Але тоді гривня важила набагато більше, ніж зараз.
Існування де-факто
Певний час ми працювали разом із людьми, які потім створили hromadske.ua. Нас і досі плутають, але ми не дуже заперечуємо, тому що філософія у нас схожа. Влітку 2013-го частина з нас працювала одночасно і на радіо, і на телебаченні. Але потім розійшлись, тому що важко поєднувати творення одночасно якісного радіо і якісного телебачення. Це дуже відмінні платформи для самовираження.
Ми спочатку думали, що будемо регулярно готувати подкасти. Тим більше, що багато з нас мали й іншу роботу. Підкреслюю, що аж до весни 2014 жодного доходу «Громадське радіо» та його працівники не отримували. Але всім було цікаво. У нас був головний режисер, звукорежисер Андрій Іздрик, був головний редактор — Кирило Лукеренко, були чудові люди, що часто з’являлись несподівано серед нас — Ірина Славінська, Лариса Денисенко, потім приєдналась Тетяна Трощинська, яка спочатку розшифровувала наші програми, а тепер є головною редакторкою.
Перший подкаст ми опублікували в інтернеті 24 серпня 2013 року. До того був ще один, де ми просто пояснювали, чому вирішили взятись за цю справу. А 24 серпня ми виклали інтерв’ю Сергія Андрушка з Леонідом Кравчуком. Надалі виставляли 1-2 подкасти раз на тиждень. У них велась мова про те, як розвивається українське суспільство, які перед ним стоять виклики, небезпеки та загрози, які є досягнення. Хотілося, щоб десь у селі чи місті, далеко-далеко від Києва, людина могла повернути тумблер і почути наші голоси. Зараз ми є не те, щоб унікальною, але рідкісною формою існування засобів масової комунікації. Тому що наша телерадіокомпанія «Громадське радіо» має назву ПГО ТРК Громадське радіо. ПГО — це підприємство громадської організації. Заснували громадську організацію, яка має назву Громадське радіо і при ній існує оце ПГО. Чому ТРК — бо так вимагає українське законодавство, щоб було не ТК, і не РК, а саме ТРК.
Проспана революція та пропозиція від «Європа Плюс»
Коли у листопаді на Майдані зібрались перші протестувальники, наш головний редактор Кирило Лукеренко розіслав усім листа: «Ми проспали революцію!». Йшлося про те, що в перший день нас чомусь там не було. Але насправді не було нікого як кореспондента чи кореспондентки. А дехто з нас уже там був як протестувальник. Коли ми виконували свій професійний обов’язок, ми одночасно виконували і громадянський обов’язок, але в іншій формі. Бо нашим завданням було розповісти іншим людям про те, що відбувається.
Уже з 24-го листопада ми почали регулярно випускати подкасти про ситуацію на Майдані. Називалась наша рубрика «Голоси Майдану». Але ефір, живе спілкування з аудиторією неможливо замінити нічим. І от настало перше грудня. Я модерував зустріч групи «Перше грудня», де шановані інтелектуали розмірковували, як діяти далі. Але в цей же час на вулиці Києва вийшли тисячі людей, які протестували і обстоювали принципи демократії. Мені страшенно хотілося бути там.
Після зустрічі я вийшов на вулицю, ввімкнув телефон і побачив, що мені телефонував Кирило Лукеренко. Він запитав мене, чи можу я вийти в ефір з вулиці Шота Руставелі. І додав: «Нам пропонують хвилю». Виявилось, що Юлія Бурковська і Денис Кубряк, керівники київської радіостанції «Європа Плюс», їхали на роботу у своїй машині і дорогою прокрутили весь радіо FM діапазон міста Києва. Вони з подивом дізнались, що нічого не відбувається. Немає мільйону людей на вулицях, немає правоохоронних загонів у стані готовності, немає реакції адміністрації президента, немає заяв опозиції. Є лише «Привіт з Троєщини на Біличі» та «Привіт з Татарки на Відрадний». Тоді Юля передзвонила Кирилу і сказала: «У нас є хвиля, але немає досвіду, а у вас є досвід, але немає хвилі. Потрібно об’єднати зусилля». І через 40 хвилин я вийшов в наш перший ефір.
Радіорубка у ресторані та «Голоси Антимайдану»
Він відбувався у дуже цікавому місці. На вулиці Шота Руставелі був ресторан «Сеньйор Помідор». А в ньому був радіо-бар. Це була радіорубка «Європи Плюс», звідки вони час від часу виходили з розважальними програмами. Ми почали вести мовлення звідти, при цьому ресторан не припиняв роботу. Гість розповідає про те, що відбувається у країні, а з-за стіни чутно музику та шкрябання виделок.
Майдан був майже на піку, про нас вже знали, і знали, звідки ми вели мовлення. І от у ресторані з’явилися двоє майданівців, які принесли з собою листівку. На ній було написано: «Дорогой революционер! Тебе, наверно, холодно, и ты, наверно, голоден. Тебя радушно встретят в ресторане “Синьйор Помидор”». Їх зустріли дуже гостинно, нагодували. Але листівки не були надруковані власником. Можливо, це була спроба паралізувати роботу або ресторану, де збирались прихильники Майдану, або нашу.
Нам часто доводилось ловити прямісінько на вулиці людей і тягти до себе. Ми намагались представити у наших програмах і прихильників Майдану, і тих, хто проти. У центрі були переважно перші, силовики не ходили до нас у студію, бо у них був наказ. Інколи вдавалось поговорити з ними, коли наші співробітники брали диктофон і йшли на вулицю. Назвали ми це за ініціативою Кирила «Євромайдан Онлайн» і щодня в ефірі працювали від 3 до 5 годин увечері. Частково це залежало від кількості гостей, частково — від обставин на наших роботах. І часто уже вночі після 23-ї ходили на Майдан, опитували людей. Наприклад, як вони ставляться до гасла «Новий лідер — Парубій» чи до ідеї штурму адміністрації.
Все ж ми зрозуміли, що переважно спілкуємось з прихильниками Майдану. Тоді виникла ідея зробили рубрику «Голоси Антимайдану». Десь у Маріїнському парку збирались інші люди і їхні погляди теж було важливо представити. Було досить складно: нас не хотіли туди пускати, але через кілька днів ми отримали дозвіл і зробили перший запис. І виявилось, що прослуховування «Голосів Антимайдану» якщо і не рекордне, то дуже гарне. Людям важливо знати думки тих, хто не поділяє їхню позицію. Ми і зараз намагаємось представляти найрізноманітніші погляди, за що нам інколи перепадає від колег. Але природа журналістської діяльності в тому, що ми часто беремо на себе удар, захищаючи суспільство та застерігаючи його від конкретної людини.
Перехід на «Українське радіо»
В якийсь момент радіостанція «Європа Плюс» отримала зауваження від Національної ради з питань телебачення та радіомовлення через порушення умови ліцензії. У них була ліцензія на розважальний контент, а наші програми були суспільно-політичні. Навіть те, що ми запрошували до себе в студію тих, хто співав на Майдані, не виправляло ситуацію.
Після новорічно-різдвяних свят ми повернулись на хвилю. Ми працювали, а у столиці уже були загиблі, штурм, потім — жахливі дні лютого. І тоді ми прийшли до керівництва «Українського радіо», на Хрещатик, 26 і сказали: «Тут біля вас постійно люди зі зброєю, кожної хвилини вони можуть почати штурм. Якщо ви пустите нас до себе, ми можемо бути певною гарантією, що цього не відбудеться». І нас не просто пустили, а пустили на свою хвилю. З ранньої весни 2014 року почалася наша програма «Громадська хвиля» на першому каналі «Українського радіо». Вже потім, у 2016 чи 2017 був місяць-півтора перерви, бо виникла та сама ситуація з ліцензією, як у «Європи Плюс».
А у 2014 це дуже розширювало наші можливості. Ми виходили в ефір і одразу починали отримувати дзвінки з різних куточків України — насправді українське радіо популярне. Ми не переїхали туди фізично, лише на хвилю. Певний час ми намагались одночасно працювати і на «Європі Плюс» і на «Українському радіо». Зрештою перейшли на «Українське радіо». Але де проводити наради та записи? І тут нам допомогла «Магнолія-ТВ»: абсолютно безкоштовно, на цілий рік вони пустили нас до себе.
Чого бракує українській журналістиці
«Громадська хвиля» існувала та виходила в ефір. Але у нас з’явилось відчуття, що потрібно робити більше. Тоді вже почалась війна, хоч ще і не відкрита. І ми вирішили стати першою в Україні радіостанцією, недержавною та некомерційною, що запропонує цілеспрямоване мовлення на Донбасі. Оце нам допомогло отримати 9 частот на Донбасі. Починали російською мовою мовлення, але з часом аудиторія почала сприймати і українську. До мене часто в ефір приходили люди і одразу вибачались, що українською не будуть розмовляти, бо не вміють.
Чого нам зараз бракує? Як усім журналістам та журналісткам України, думаю, що бракує солідарності. Щоб ми не тільки заздрили, а підтримували одне одного. Але згадка про «Європу Плюс» і про «Магнолія-ТВ» демонструє, що це цілком можливо.
Сподіваюсь, що комусь із вас ця історія знадобиться, щоб заснувати щось своє. Навчайтесь законодавству, навчайтесь ініціативі. А коли побачите вікно можливостей — лізьте в нього, хоча, звісно, краще б це були двері.
Головне зображення Sunyu
