Сценарист комедійних шоу розповідає, чому зациклився на темі самогубства.

Нещодавно ми розповідали, що люди інколи вирішують накласти на себе руки через те, що прочитали про суїцид у ЗМІ. Це, втім, не значить, що медіа не мусять торкатися теми суїциду. Але робити це варто так, щоб читачам було ясно: самогубство — не єдиний вихід. А з доступних — найбільш безперспективний. Тому ми переклали роздуми американського сценариста Браяна Бехара. Його батько десять років тому наклав на себе руки, Браян вісім років страждав тихцем, а останні два — пише про суїцид дуже часто. У своїй колонці пояснює, навіщо це йому потрібно.

Ви можете подумати: «Цей чувак пише сценарії для комедійних серіалів. Як така нісенітниця поєднується зі серйозною писаниною про психічне здоров’я»? Насправді, це підступне запитання. Ніхто не стає коміком через ДУЖЕ ХОРОШІ стосунки з мамою. Або через ВЕЛИКУ ПОПУЛЯРНІСТЬ на шкільному ігровому майданчику.

Я долучився до створення 22-х різних серіалів у 22-х сезонах, включно з кожною невдалою програмою у 90-х, 2000-х та 2010-х. На мені, беззаперечно, лежить відповідальність за більше загиблих пілотів (пілотних випусків шоу), ніж на Малазійських авіалініях. Тому мені, вочевидь, більше пасує вигадувати репліки для героїв ситкомів, аніж радити, як пережити нищівні наслідки самогубства когось із членів родини.

І все ж про суїцид я пишу найчастіше. Ну, гаразд, хіба ще про політику. І ще про інді-рок у 80-х, батьківство, серіал «Сімейка Брейді», історію долини Сан-Фернандо, депресію, старіння, хот-доги, бейсбольну команду The Dodgers, про бастурму і про те, як я застряг у водолазному костюмі. Гаразд, так і є, я про все це пишу. Але постійно повертаюся лише до теми самогубства.

А причина така: десять років тому мій батько наклав на себе руки. Зовсім неочікувано. Чесно кажучи, з його засмаглою шкірою, пишною чуприною, модною курткою і здатністю забивати на негаразди, він був для мені людиною, від якої я найменше сподівався. Я, на відміну від нього, мав усякі проблеми з душевною гармонією. Так мені здавалося аж до того дня, коли.

Після майже десятилітніх обмірковувань і роботи над собою я досі сприймаю це все як поганий сон, із якого треба прокинутися. А потім піти до татка і розповісти про це жахіття.

Як я вже сказав, тато пішов від нас десять років тому. Наступні вісім років я тужив тихо, стримано і на самоті. Звичайно, близькі люди знали про мою втрату. Але ті з-поза кола найближчих могли взагалі не здогадуватися. Хіба знали, що я люблю запихатися їжею, непривабливо плакати і ще свої антидепресанти.

Я почувався так, ніби оберігаю якийсь величезний секрет. І це не було хороше відчуття. Ніби доводилося приховувати важливу (або найважливішу) частину своєї історії. У віці, коли дуже праглося розповідати про себе більш повно і чесно.

Тому протягом останніх двох років я буквально не можу спинитися і постійно говорю про суїцид — про те, що сам для себе табуював вісім попередніх років. Я написав чотири тексти про самогубство для Huffington Post, починаючи від матеріалу про негайні емоційні наслідки до більш зваженого пошуку відповідей і смислів. Я торкався цієї теми у своїх сендапах, численних подкастах та інтерв’ю. Я навіть написав трагікомічний пілотний випуск шоу про суїцид у єврейській родині. Ця історія була дуже схожа на мою.

Текст, який ви читаєте зараз, не буде черговим переосмисленням моєї втрати. Роздуми у такому форматі можна знайти на HuffPost, або попросити моїх агентів, і вони надішлють почитати трагікомічне пілотне шоу. Натомість мені цікаво зрозуміти, чому я як письменник почуваю потребу знову й знову повертатися до теми, яка — це перевірено — зробить боляче. Додасть болю, запихання їжею, непривабливих плачів та ще більше антидепресантів.

Чому я продовжую пхати руки в полум’я свічки? Чому сідаю в човен і веслую назад до узбережжя Дюнкерка? Це ж не тому, що в мене є вічно бухий редактор, який вимагає написати текст до дедлайну.

На це запитання я відповідаю ще одним запитанням: якщо людина продовжує повертатися до однієї і тієї ж теми, особливо такої травматичної і болісної, як татів суїцид, це справді її вибір? Знову переживати біль, постійно провокувати себе на плач і загострення посттравматичного синдрому — на це має бути якась потреба. Причина. Не цілком загоєна рана.

Я ніколи не думав, що стану людиною, яка пережила чиєсь самогубство. Але так вже є. Тому питання в тім, чи можна видобути щось хороше із цієї загалом поганої ситуації.

І ось чому, на мою думку, я продовжую писати про суїцид:

Щоб дестигматизувати цю тему. Чи існує ще якась настільки ж табуйована тема? Тема, яка скреготить по спілкуванню, як пінопласт по склі? Розумію. Це груба, шокуюча, жорстока тема. Я завжди почуваюся так, ніби люди навколо думають: «А що, не можна поговорити про щось більш веселе? Про лишай, Північну Корею чи лід, який тане на полюсі?». Та можна, звичайно. Але поки стигма лишається в силі, люди, ймовірно, шукатимуть підтримки. Це стосується і тих, хто пережили чиєсь самогубство, і тих, хто самі про нього задумувалися.

Щоб люди почувалися менш самотніми. Це безпосередньо стосується табу на розмови про суїцид. Люди бояться говорити про нього, тому що не хочуть виносити іншим мозок. Або тому що їхня родина вважає причину смерті ганебною і наполягає, що слід оплакувати таку смерть тихцем. Але я з’ясував, що страждання не на публіку може змусити людину почуватися, ніби у вигнанні. Ніби вона і тільки вона переживає такі почуття. Я зрозумів, що не самотній у своїх переживаннях, аж коли написав перший автобіографічний текст про суїцид. Понад дві тисячі людей його поширили. Близько тисячі прокоментували, і я відповів на кожен коментар. Так багато читачів сказали, що мій досвід дозволив їм почуватися менш самотніми. Насправді ж їхня щирість і співчуття справили на мене точно такий самий ефект.

Пропрацювати давні і досі наявні рани. Я виявив, принаймні на частковому досвіді і для самого себе, що зцілення — це поступовий процес. Коли людина трагічно й несподівано втрачає іншу близьку людину, горе від цього може тривати і трансформуватися в різні подоби досить тривалий час. Миттєвий шок і сум розвіюються. Але можуть заміщатися важчим тягарем.

Знайти відповіді чи/та сенс. У випадку з татом початковий шок та таємничість почали розвіюватися протягом наступних кількох тижнів. У нього знайшлися несплачені рахунки, борги. Але як письменник і людина, я хотів знайти відповіді, яких немає на чеках. Наприклад, наскільки ми докладаємося до того, щоби присоромити людину, яка більше не почувається на щось спроможною. Або яка роль соціальної одержимості багатством й благами у тому, що людина зрештою визнає свою слабкість чи поразку і просить допомоги. Про все це я міркував протягом своєї терапії. Але не менш терапевтичного було в тім, щоб узяти до рук ручку і почати писати. Це, натомість, веде до наступної причини.

Забезпечити собі катарсис. Усякі милі люди після того, як я розповім їм свою історію, питають: «А говоріння принесло тобі катарсис?». Так. Тисячу разів так. Це не значить, що говорити не страшно. І що я не почуваюся під час цього надзвичайно вразливим. Але водночас неможливо виміряти, наскільки прекрасно почуватися очищеним. Це як ніби несеш величезний психічний тягар, а потім водномить стаєш легшим і чеснішим. Справжнішим і прозорішим.

Знайти свій власний голос. Правда полягає в тім, що, говорячи про татове самогубство, я легко заговорив також і про старіння, депресію, переживання щодо кар’єри та переїдання. Більше ніякі теми не здаються мені забороненими. Ну, і справді, як би я міг стати мемуаристом, яким стати прагну, якби не додав до своїх розповідей найбільш емоційно резонансну й виразну частину особистого пазлу?

Можливо, врятувати інших (насправді себе). Остання причина, чому я пишу про суїцид, найбільш складна й особиста. Так, я дійсно хочу допомогти людям. Я хочу, щоб вони знали, що говорити про душевні переживання й болі можна, і що завжди є той, хто вислухає. Я цілком свідомий, що не поверну тата. Але раптом говоріння про самогубства й обмін історіями врятують якогось іншого тата? Я не вважаю, що рятую. Але вважаю, що варто намагатися. А крім того, я знаю про власну схильність до меланхолії та суїцидального настрою. Тому я пишу на цю тему, щоб впоратися зі своїми емоціями. Роблю це для того, щоб ніколи не сягнути того дна, якого сягнув тато. І щоб нагадати собі, які невиліковні наслідки такого вчинку для коханих і близьких. Тому, попри всі мої високі й благі наміри, я справді пишу не тільки для того, щоб урятувати інших. Я пишу, щоб урятувати себе.

Оригінал читайте тут

Переклала й адаптувала Людмила Смоляр

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.