Як Нік Дейвіс із The Guardian робив новини, які змінили світ.
Британець Нік Дейвіс відкрив світові WikiLeaks. 2010 року він відшукав загадкового Джуліана Ассанжа й переконав його передати журналістам величезну кількість секретних документів. MediaLab уже говорив із Ніком про зміни в професії і про так звану дурналістику. На Львівському медіафорумі Дейвіс розповідав про те, як розслідувачі працюють із витоками інформації на зразок WikiLeaks.
Журналіст повинен думати своєю головою. Це правило допомогло кореспондентові The Guardian Нікові Дейвісу вісім років тому виловити з інформаційного потоку тему WikiLeaks. «У червні 2010 року всі провідні медіа світу писали про заарештованого військового Бредлі Меннінґа, який злив американське дипломатичне листування, — розповідає Дейвіс. — Хоча справжня новина була не в арешті, а в тому, що маса секретної інформації потрапила до рук дивакуватого австралійця». Дізнавшись про це, журналіст заповзявся знайти Джуліана Ассанжа.
Він шукав новини про австралійця з тих часів, коли він ще не був відомим на весь світ. За чотири дні знайшов колегу Ассанжа з Ісландії, який розповів, що творець WikiLeaks живе у Бельгії. Журналіст вирушив туди.
«Ми розмовляли з Джуліаном у брюссельській кав’ярні шість годин, — згадує Дейвіс. — І врешті я переконав його передати матеріали The Guardian, The New York Times і Der Spiegel. Публікації за матеріалами WikiLeaks були тоді найважливішими новинами у світі. А все тому, що один журналіст вирішив думати сам, а не слухати, що говорять новини. І знайшов велику історію».
Нік Дейвіс і Джуліан Ассанж. Фото The Guardian
Документи, отримані від Ассанжа, були невпорядковані. Ні Менніґ, ні Ассанж, ні журналісти не знали, що міститься в цьому грандіозному масиві інформації, тож діяли наосліп. «Якби Бредлі Меннінґ мав забрати всю цю інформацію на папері, йому знадобилася б вантажівка. Коли він передавав диски з інформацією WikiLeaks, то навіть гадки не мав, що там є», — говорить Дейвіс. Тому, аби підготувати матеріали, журналістам довелося перечитувати, систематизувати й аналізувати всю цю гору документів, приймаючи рішення, наскільки безпечною є публікація кожного з них. Більше про це можна прочитати в матеріалі The Guardian.
За кілька років Меннінґ вийшов із-за ґрат, пройшов курс гормонів і став жінкою — Челсі Елізабет Меннінґ. Тим часом на Ніка Дейвіса чекала ще одна велика історія.
Редактор зателефонував Нікові, коли той відпочивав у Греції, й попросив негайно вертатись до Лондона. Редакція The Guardian отримала від колишнього агента Центрального розвідувального управління США інформацію, яка, за словами редактора, є «найстрашнішим, що він бачив у житті».
Небезпечно було не те що публікувати ці документи, а й просто зберігати їх. Якби стало відомо, що у The Guardian є інформація про роботу іноземних спецслужб, видання могли закрити, а журналістів запроторити за ґрати. Розуміючи це, редакція звернулась до влади.
«Ми пообіцяли не публікувати нічого, що може загрожувати британській національній безпеці, —каже Дейвіс. — За кілька днів підготували півдесятка великих матеріалів про саміт G20. Матеріали Сноудена свідчать про те, що британська розвідка перехоплювала переговори союзників – італійців, німців, французів, іспанців. Представники цих держав були обурені. Тепер ми мали захисників на випадок, якщо нас спробують закрити».
Врешті спецслужби таки заборонили The Guardian публікувати матеріали, отримані від Сноудена, та наказали знищити інформацію. Але запізно: газета оприлюднила сім великих текстів і передала копію матеріалів Сноудена редакції The New York Times. Про те, чому його видання вирішило таки оприлюднити ці документи, Дейвіс написав у колонці.
У великих історіях Ніка Дейвіса розчаровувало те, що вони не завжди мали великі наслідки. Публікуючи матеріали WikiLeaks про тортури в іракських тюрмах, він вірив, що американці натиснуть на союзників і змусять їх припинити жорстоке поводження з в’язнями та покарати винних. Цього не сталося: Америка не схотіла сваритись із Іраком.
Нік Дейвіс на Львівському медіафорумі 2018 року
«Ми можемо викривати правду, але це не завжди призводить до дій. Часом це дуже дратує», — констатує Дейвіс. Він розчарований тим, куди рухається журналістика. Каже, через надмір контенту в інформаційному просторі журналістам дедалі важче змінити щось у світі. Вони стали одинаками, які волають у багатотисячній юрбі на стадіоні.
«Я написав низку матеріалів про журналістів видань Руперта Мердока, які незаконно прослуховували телефони знаменитостей, а поліція це покривала, — розповідає Дейвіс. — Уся лондонська еліта боялась цих матеріалів. Ми мали величезну владу. Але нічого не змінили: вони й далі порушують закон». Свої розслідування про видання Мердока Дейвіс оформив у книжку під назвою Hack Attack.
Два роки тому Нік Дейвіс пішов на пенсію. Але тим, хто залишається в професії, радить не опускати рук, адже їхню роботу за них не зробить ніхто. В часи, коли вбивають правду, журналістика стає ще важливішою, ніж раніше. І головне, каже Дейвіс: якщо журналістика зникне, зрадіють лише корупціонери та злочинці. Тож не даймо їм приводів для радості.
Головна ілюстрація Toonpunk
