Самим пропонувати теми, все пояснювати, вчасно отримувати гонорар і не ображатися.
Українські журналісти, які співпрацюють із The New York Times, The Guardian, Foreign Affairs, The Daily Beast та іншими західними виданнями, розповідають деталі робочої кухні. Як починали писати, чим ця робота відрізняється від співпраці з українськими ЗМІ та скільки отримують за свою роботу.
Як увійти в бізнес
У 2013–2014 роках світ прагнув знати, що відбувається в Україні. Але не всі видання могли відправляти на Майдан, до захопленого Росією Криму чи на війну своїх репортерів. Тоді чимало українських журналістів і почали співпрацю зі світовими медіа. Оксана Гриценко, яка писала для The Guardian ще 2012 року, пригадує: якщо до Майдану та війни зацікавити британців подіями в Україні було важко, то потім «вони перші писали і дзвонили з проханнями надсилати їм матеріали».
Але якщо ви, як і я, пропустили той шанс, не переживайте: у вікні можливостей завжди трохи прочинена кватирка.
Мій досвід роботи для західних видань поки що обмежується одним, хоч і доволі великим, написаним англійською матеріалом у британському виданні OpenDemocracy. Якось на конференції у Києві я познайомилася з Томом, одним з редакторів oD. Додалися в соцмережах, і за півроку я запропонувала йому тему. Редактор її схвалив після того, як я детально описала свій задум, героїв та експертів.
Познайомитися і зарекомендувати себе допомагають не тільки професійні форуми і конференції, а й навчальні події та стажування. Анастасія Магазова, спецкореспондентка в Україні німецької щоденної газети Die Tageszeitung (taz), співпрацює з Deutsche Welle та Radio Free Europe, стажувалася у двох перших редакціях. Після цього їй запропонували робити матеріали для них. Юлія Мендель, яка працює переважно з The New York Times, відвідувала найвідоміші редакції США в рамках World Press Institute Fellowship. «Після цього я написала в VICE і ми зняли документальний фільм», — каже Юлія.
А ще — стукайте перші. Тетяна Безрук, яка щомісяця пише для OpenDemocracy, почитала статтю про Brexit головного редактора цього видання, додала його у Facebook — й невдовзі почали співпрацю. Олег Шинкаренко запропонував свої тексти виданню Institute for War and Peace Reporting, коли побачив там публікації однієї української журналістки: «Я подумав: я теж можу писати туди статті, чому ні?».
Досвід Олега, який пише і знімає також для The Daily Beast, Index of Сensorship (паперове видання), Sampsonia Way та інших, показує: все, що ви робите, може несподівано вам знадобитися. «Для Index of Сensorship я почав писати, коли мій перший роман “Кагарлик” переклали англійською мовою», — каже Олег. Новини про його книжку, яка з’явилися англомовних медіа, і йому написали з Index of Сensorship із пропозицією опублікувати уривок з роману. Пізніше це ж видання замовило йому матеріал про громадське мовлення в Україні.
І як у бізнесі залишитися
Багато що доводиться робити інакше, коли пишеш для західних медій, і справа не тільки в мові.
Олеся Яремчук писала для німецького Hamburger Abendblatt і Die Welt, польського англомовного New Eastern Europe та чеського часопису NaVýchod. За її словами, треба розуміти «різні контексти та інформаційні поля, в яких ми перебуваємо». Тобто пояснювати західному читачеві потрібно геть усе, розуміючи, що люди дуже мало знають про Україну, а якщо й знають, то це уривчасті знання. «Для читачів у США поміж українцями та росіянами така сама різниця, як для нас — між мешканцями Конго і Сомалі: це десь у Африці, там всі чорні, і весь час війна», — каже Олег Шинкаренко.
Катерина Сергацкова має досвід співпраці з Foreign Affairs, EuroZine, Dazed та іншими виданнями. З її досвіду, коли починаєш текст, то в перших же реченнях маєш розповісти те, «що об’єднує людей у світі, що може здивувати читачів або дати іншу позицію на загальноприйняті речі й одночасно окреслити контекст». Потрібно пам’ятати, що людина з Нью-Йорка, скоріш за все, не знає більш як два-три ключові імені з України: «Тому кожного разу, коли ти вводиш у текст чергового героя, потрібно ставити собі запитання: це точно треба? Якщо так, то коротко пояснити, хто цей герой і чому він важливий. Часто доводиться пояснювати явища або назви, яких ніде, крім нашого регіону, не знають, наприклад, “Правий сектор”».
Українські видання рідко мають окремих відповідальних за перевірку фактів працівників. Хоча, німецький журналіст Клаас Релотіус вигадував героїв своїх репортажів у виданні з цілим відділом фактчекерів. Хай там як, а часто перевірка фактів буває триваліша за написання самого матеріалу. З досвіду Олега Шинкаренка, «в деяких медіа редактори не довіряють авторам і вимагають надсилати їм всі цитати з першоджерел на офіційних сторінках або копії документів». Коли він писав про «Громадське радіо» для Index of Сensorship, надсилав також таблиці надходжень від донорів.
Якщо ви пишете для західного видання як фрилансер, завжди лишається частка непевності. Візьмуть матеріал чи ні? Чи не перекрутять тему? Чи вчасно буде гонорар? «Коли їдеш у гарячу точку, то розраховувати в питаннях безпеки і грошей треба лише на себе», — каже Оксана Гриценко. Щоправда, The Guardian допомогли їй, швидко надіславши листа з підтвердженням, що вона для них працює, коли Оксана була в Луганську у квітні 2014-го. «Тоді проросійські жінки біля СБУ напали на мою колегу-фотографа, працювати стало нестерпно. За кілька днів по тому я тицяла цього листа сепаратистам на барикадах у Слов’янську, щоби вони пустили мене в захоплену поліцію і погодилися говорити. Вони намагалися читати текст англійською і пропускали», — розповідає Оксана.
Крім того, фрилансерам треба звикнути до того, що редактори просто не мають часу на їхні листи. Тому на частину з них ви ніколи не отримаєте відповіді.
Таке, щоб редактор прочитав пропозицію теми і сказав «супер, робимо», буває рідко, розповідає Катерина Сергацкова. Щоб зацікавити світове видання, треба добре розуміти його логіку, які теми підходять, а які — ні, в чому цінність та унікальність твоєї інформації і підходу: «Зазвичай спрацьовує, коли пишеш про щось, що дисонує з обивательским ситим світом, де працюють суспільні домовленості та закони. Про дике порушення прав людини, насилля, традиції тощо. Або ж це історія, пов’язана зі світовими процесами, наприклад, корупція, до якої долучились одночасно громадяни України, Австрії, США, або ІДІЛ».
І повертаючись до найбільш очевидного — мови. Щоб писати натуральною англійською, Олег Шинкаренко радить щодня читати щонайменше три публікації із сучасних англомовних медіа та виписувати типові вислови: «Якщо цим не займатися, то редактору доводиться буквально переписувати твій текст заново».
Як домовитися про гроші
Всі домовленості — від теми до гонорару — між редактором у Лондоні та журналісткою в Києві відбуваються найчастіше онлайн. Тому треба бути максимально чіткими і очікувати чіткості від редакторів. Анастасія Магазова розповідає таку історію. Перші кілька місяців співпраці з одним із видань вона не отримувала гонорари, але соромилася нагадати про це. «Виявилося, що у бухгалтерії загубився якийсь папірець, тому гроші не надходили на рахунок. В редакції були переконані, що я давно отримую плату. Головна порада — ніколи не соромитись вказувати на такі проблеми, що раніше, то краще», — каже Анастасія.
Українські журналісти рідко торгуються із західними виданнями. На початку співпраці Оксани Гриценко із The Guardian розцінки були зазначені на сайті — от би в Україні так. Це було біля 300 фунтів за 1000 слів. Редакції, з якими співпрацює Анастасія Магазова, також мають узгоджений прайс за матеріали. «Що дуже тішить у співпраці з міжнародними медіа — гонорар завжди визначений і проговорений наперед. Кошти вчасно приходять на рахунок (хіба банки можуть затримати)», — говорить Олеся Яремчук. З її досвіду, гонорари можуть бути від 100–150 євро за текст — до 700 євро, якщо це цикл матеріалів.
Погоджуються на запропоновану суму й тому, що часто гонорар значно більший за те, що журналісти отримали б за цю ж роботу в Україні. Олег Шинкаренко: «Торгуватися я ніколи не пробував, бо зазвичай гонорар мінімум втричі перевищує суму за аналогічний матеріал в українських медіа, від 100 до 300 доларів».
Оксана Гриценко пригадує лише один випадок, коли її неприємно вразила сума гонорару, про що вона дізналася після публікації у виданні The Huck. Але спрацювала інша мотивація: «Працювати над тим матеріалом було цікаво, тому я швидко заспокоїлася».
Юлія Мендель може погодитися написати статтю без гонорару, якщо тема цікава. Але це також проговорюють на початку співпраці. «Є певні суми, узгоджені за роботу: за день, за годину, за вклад (contribution). Цей час я узгоджую з редакторами, з журналістами та редакторами», — каже Юлія.
Видання, з якими співпрацює Катерина Сергацкова, зазвичай озвучують планку гонорару, з якою вона або погоджується, або ні. «Я можу погодитись на порівняно невеликий гонорар, якщо матеріал у цьому виданні важливий для суспільства і саме там він знайде вірну аудиторію, яка дізнається про мою експертизу в певних темах», — каже Сергацкова. Але якщо вона бачить, що гонорар занадто маленький, то запропонує матеріал комусь іншому, попри авторитетність ЗМІ.
Дрібні неприємності
Хоча з гонорарами й немає проблем, є інші несподіванки. Редактори можуть дописати у текст щось, що спотворить зміст — принаймні так здаватиметься автору з України. При цьому редактори можуть бути впевнені, що бачать ширшу картинку з перспективи.
Редактор з Нью-Йорка дописав у статті Олега Шинкаренка, що «покійний Сашко Білий був нацистом». Журналіст обурився, переконував редактора, що це не так. «А потім подивився на все його очима — редактора сучасного ліберального медіа з Нью-Йорка — і усвідомив, що він повністю має рацію. Підозрюю, що той редактор подумав про мене, що я — симпатик нацистів або, що я просто знущаюся з нього, переконуючи його в тому, що нацист — це просто патріот. До речі, терміна “нацист” мені таки вдалося уникнути. Редактор погодився на варіант “ультранаціоналіст” і “крипто-наці”», — розповів Олег про цей досвід.
Коли пишеш для західних медій, крім наполегливості, не завадить смирення. Не варто ображатися, коли західні редактори плутають прізвища героїв, неправильно пишуть назви міст чи інші деталі, очевидні для нас і несуттєві для західного читача. «Я дуже через це переживала, просила виправити на сайті. А зараз розумію, як мало для британців означають всі ці наші деталі і назви, які вони навіть не можуть вимовити», — каже Оксана Гриценко.
Головне зображення John Moeses Bauan
