Одним із журналістів, які працювали над “Panama Papers”, є кореспондент ізраїльської газети Haaretz Урі Блау. MediaLab переклав розповідь розслідувальника про технологію, професійну етику і довіру, які уможливили одне із сенсаційних відкриттів 2016-го року.
Більш ніж десять місяців тому мені на електронну пошту надійшло повідомлення, тема якого “Новий проект” говорила небагато. Проте ім’я відправника, а це була Марина Волкер, заступниця директора Міжнародного Консорціуму журналістів-розслідувачів, означало, що справа — серйозна і багатообіцяльна. Через деякий час мені подзвонили з Вашингтону у Skype і розповіли про проект, який зовсім скоро облетить всі світові ЗМІ під назвою “Panama Papers“.
Десять місяців потому читачі у всьому світі дізналися назву фірми “Mossack Fonseca”. Ця подія перевернула роботу раніше невідомої панамської юридичної фірми з ніг на голову, адже інтернет аж кишів згадками про них. Журналісти з усіх куточків земної кулі викрили, що “Mossack Fonseca” займалася справами найбагатших людей у світі. Ця інформація сколихнула світову спільноту і змусила президента РФ Владіміра Путіна, президента Китаю Сі Дзіньпіня, прем’єр-міністра Ісландії Девіда Гунлаугсона та багатьох інших високопосадовців врешті відреагувати.
Утім як це вдалося?
Міжнародний Консорціум журналістів-розслідувачів — це громадська організація у Вашингтоні, яка, без перебільшень, є флагманом у галузі міжнародних розслідувань. Консорціум налічує 190 журналістів з 65 країн. Вони займаються популяризацією розслідувань (і самі їх проводять) у своїх державах.
Я — один з двох ізраїльських журналістів-членів організації. Над “Panama Papers ” працював як кореспондент газети Haaretz у Тель-Авіві. Для мене це третій проект у межах Консорціуму. Попередні — “Swiss Leaks” і “Luxembourg Leaks”.
Наприкінці червня 2015-го кілька медійних організацій зустрілися у Вашингтоні обговорити “Новий проект”. Спілкувалися англійською мовою. Ми дізналися,що журналісти німецької Süddeutsche Zeitung отримали “панамські документи” від власного джерела. Видання надало їх Консорціуму.
Під час першої зустрічі нам розповіли про різні аспекти проекту і про те, що ми потенційно можемо “відкопати” у цій перспективній, однак дуже заплутаній справі. Ми обговорювали час виходу публікації, назву проекту та багато іншого. Деякі рішення були прийняті вже під час першої зустрічі, інші — під час наступних.
Ключовим питанням (і викликом) було те, як взагалі щось розшукати у цих інформаційних “нетрях”: 2.6 терабайти інформації, що охоплюють часовий проміжок у 40 років. І тут слід віддати належне Консорціуму: організація зробила все можливе для того, щоб зробити розслідування якнайлегшим навіть для тих журналівстів, які не є фанатами сучасних технологій.
В наступні місяці кількість журналістів, які працювали над проектом, постійно збільшувалась. Вони отриали доступ до внутрішнього захищеного сайту з можливістю пошуку, як у Google.
Cистема оптичного розпізнавання символів (Optical Character Recognition — OCR) уможливила пошук картинок і файлів, які зазвичай важко віднайти, наприклад у форматі PDF. З часом з’явилися нові можливості пошуку і завантаження файлів за датою створення, форматом, відправником і власником. Журналісти могли створювати “закладки” у документах, завантажувати цілі історії пошуків тої чи іншої компанії. Крім цього, створили систему візуального пошуку, за допомогою якої журналісти могли легко розпізнавати та визначати зв’язки між компаніями, клієнтами та акціонерами.
Фахівці Консорціуму також розробили інструмент, що дозволяв визначати справжніх власників і переглядати імена, які вже були ідентифіковані іншими розслідувачами. Коли ж троє журналістів тричі ідентифіковували одного і того самого фактичного власника в одному документі, його/ її ім’я додавали до списку “справжніх власників”. Зрештою, Консорціуму вдалося створити список акціонерів, директорів, де-факто власників і клієнтів для кожної країни.
Не менш важливим було створення засекреченої платформи, яка уможливлювала спілкування (обмін здогадками, історіями, викриттями) журналістів в усьому світі. Це було щось на зразок нашого приватного Facebook: у кожного журналіста був свій профіль, розроблена система надсилання внутрішніх повідомлень. Були створені групи і форуми для обговорення десятків питань. Ми завантажували і поширювали там різноманітні файли. Для багатьох з нас вона на деякий час стала центром Всесвіту.
Без перебільшень, ця платформа була серцем проекту. До часу публікації “Panama Papers”, над ним встигли попрацювати 370 журналістів з більш ніж 80 країн і 100 медійних організацій. Самі розумієте, що при такій кількості учасників та ексклюзивності інформації, з якою вони працювали, для того щоб уникнути інформаційних викликів, рівень довіри повинен бути просто надзвичайним.
В час тотальної інформатизації та змагання за доступ до інформації, така впевненість у колегах по журналістському цеху є справді непересічним явищем. Той факт, що за рік розслідування проект залишився конфіденційним, є просто неймовірним. Не дивно, що результати такої інтенсивної спільної роботи і досі залишаються на перших шпальтах видань по всьому світу.
Автор: Урі Блау
Оригінал: NiemanReports
Переклад: Мар’яна Семенишин
Зображення: panamapapers.icij.org
*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»
