«От стерва!» — лаяли Оксану Забужко добродії за сусіднім столиком. «Вона зіпсула йому всю кар’єру, стільки крові випила, життя зламала, взяла і в тих польових дослідженнях написала все, що там у них було! Він же у вісімдесяті був ого-го!». «Винесла сміття з хати» — вторив одному підтоптаному львівському інтеліґенту інший підтоптаний львівський інтеліґент.
Я ніколи не була особою особливо визначних моральних якостей, тому знічев’я слухала плітки панів за сусіднім столиком. Я сиділа, пила свою каву і намагалась зібрати докупи морду. Морда, невдоволена тим, що її відірвали від подушки в таку ранню годину, збиралась поганенько. Добродії лютували не на жарт.
В мене завжди були складні стосунки з особою Оксани Стефанівни і її творчістю. На третьому курсі я пересварилась з цілою групою філологів, які доводили мені, що раз «Польові дослідження…» не припали мені до смаку — я обмежена провінційна міщучка. З цього і почався довгий шлях моєї незгоди з Забужко. Вона не імпонує мені ані як людина, ні як авторка. І, щиро кажучи, я, обмежена провінційна міщучка дев’яносто першого року народження, яка нічого не тямить в літературі і літературних плітках, все свідоме життя була переконана, що той цілий коханець Оксани Стефанівни з «Польових досліджень…» був здебільшого плодом письменницьких фантазій.
І от за цією підслуханою розмовою я не тільки дізналась не зовсім свіжі літературні плітки, а і вперше в житті відчула щось схоже на суміш симпатії і поваги до Забужко. Мені навіть цілком щиро захотілось дати їй п’ять.
Ті, хто працюють з текстами рано чи пізно стають заручниками власних кордонів щирості і відвертості. Всі тексти, зрештою, набагато більше говорять про того, хто їх написав, ніж про того, про кого вони написані. Кривити душею — насамперед брехати не про побачене чи почуте, а про себе. Коли в текстах люди прикрашають дійсність — вони теж прикрашають передусім себе.
Коли Елізабет Ноель-Нойман, німецька політологиня, досліджувала, яким чином нацисти прийшли до влади, то висунула теорію «спіралі мовчання». Індивід, який висловлює щось незручне, неприйняте, писала вона, за відсутності суспільного консенсусу щодо не-цькування, ризикує опинитись в ізоляції. Люди не схильні висловлювати те, що, на їхню думку, не заслужить суспільного схвалення.
Написати все щиро, як є, вимагає певної інтелектуальної відваги. І насамперед не відваги перед іншими, а перед самими собою. Найчастіше люди брешуть самі собі. Але навіть не це найстрашніше в публічній відвертості. Ноель-Нойман говорила про страх ізоляції, страх бути виключеним з соціуму. Найстрашніше, однак не це. Мова, писала вона, є не тільки засобом гноблення, а я засобом захисту. Захисту не лише від інших, бо найстрашніше в опублікованій і зафіксованій правді те, що більше не вийде брехати самій собі. Поки правда десь там, під килимком, її можна не помічати, прикидатись, що її не існує. Поки її не видно, ти можеш бути самій для себе кращою, ніж є.
Протистояти іншим набагато легше, коли твоя правда правильна, зручна. Коли можна вдягнути обладунок борця за все хороше проти всього поганого. Легко кепкувати з людей, які колупаються в твїй білизні в пошуку пікантних подробиць. За таких обставин все просто: ти — невинна жертва підступних пліткарів, які запустили пальці в особисте, туди, де була табличка, як написала б Забужко «No trespassing». Так зрозуміло, хто має рацію. Коли ти озвучуєш незручну правду про себе, все стає геть по-іншому. Це вже не хтось заліз в твою білизняну шафу. Ти вивалив своє сміття на люди, виніс з хати. Тепер живи з цим. Живи зі своїми коханцями, акредитаціями і ставленням до безвізового режиму.
Від правди, яку ти сама написала назагал, вже нікуди не втечеш. І найгірше, що тепер ви не просто стоїте так, що вас бачать всі довкола: тепер ви в одній команді. Відвертість доводиться не тільки прийняти, визнати, всиновити, а і жити тепер з нею в одному просторі і на одному боці. Додати (само)іронії, щоб не виглядати, як drama queen. І тепер робити вигляд, не що цього не існує, а що ти прийняла. Прожила.
І двадцять років по тому не можуть забути того, що ти стерва, не тільки підтоптані львівські інтеліґенти-пліткарі, а і сторінки, і вони не дають забути тобі також, тобі в першу чергу.
Тому Оксані Стефанівні хочеться дати п’ять. Підтоптані львівські інтеліґенти, як виявилось, живуть з тією ж правдою, що і вона, всі двадцять років. Це багато коштує.
*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»
