Ми писали про те, чому із новин йдуть, а як щодо того, чому продовжують у них працювати?
Троє журналістів та журналісток розповіли про своє небажання залишати сферу новин. За історіями про нещасні випадки і вбивства вони знаходять можливість доносити правду і застерігати людей, чи навіть втихомирювати паніку. Протистояти вигоранню та негативу допомагають думки про секс, абстрагування та адреналін. Поради, як залишатися в новинах не для всіх будуть дієвими. Зате думка, що працювати в них — це в характері і, відповідно, не для всіх, може зберегти здоров’я.
Альона Рязанцева, Суспільне Харків, 1,5 роки у новинах
«Мені подобається давати аудиторії достовірну інформацію»
Я працюю у новинах та веду ранкову двогодинну програму. Впродовж тижня я працюю із соціальними та культурними темами, але коли стається щось надзвичайне, все кидаємо і їдемо на місце. Наприклад, 30 січня у мене була запланована зйомка про закриття цирку з тваринами. За годину до ефіру прийшла інформація про стрілянину біля дитячого будинку, і ми поїхали знімати сюжет.
Пожежі, ДТП, стрілянина, якісь прориви виникають 1-2 рази на тиждень. Іноді це буває вже після кінця робочого дня. Кілька місяців тому близько сьомої години вечора я несла сумки з їжею додому з думками про борщ, але прийшло повідомлення про те, що працівники водоканалу підірвались під час робіт. Довелось забути про вечерю і їхати.
Надзвичайні новини — це важко, бо ви бачите людей, які втратили своїх близьких, ситуації, від яких стає моторошно. У мене виникав двобій у душі: навіщо я повинна їхати, знімати це, а потім приїжджати додому і сумувати. Мені навіть пропонували перейти повністю у ранкову програму, вести розмови з цікавими людьми і бути собі спокійною. Залишатись у своїй приємній бульбашці спокусливо. Але я розумію, що новини — це важливо. Більш того, важливо забезпечувати аудиторію достовірними новинами. Я це дуже добре зрозуміла під час виїзду до Балаклії, де вибухнув склад боєприпасів. Ми провели там близько трьох годин, збирали інформацію, спілкувались із місцевими. О сьомій вечора ми готувались виходити у прямий ефір. Разом з нами було близько шести знімальних груп інших телеканалів, і я могла чути, що розповідають своїй аудиторії ті журналісти. Більшість каналів передавала інформацію з позиції того, що все дуже погано — мешканці налякані, у всіх шок, кількість жертв буде тільки зростати. Я стою і розумію, що це перебільшення, оскільки спілкувалась із місцевими мешканцями. Журналісти просто хочуть збільшити собі рейтинги емоційною складовою. У своєму включенні я надала достовірну та об’єктивну інформацію, це ж добре, коли у надзвичайній ситуації є люди, які зможуть сказати «Без паніки». Рейтинги будуть не такі круті, але головне, що люди знають правду. Це була одна з головних думок, чому я хочу продовжувати займатись новинами.
Я людина емоційна, і часто не можу абстрагуватись від негативу. У мене був важкий досвід: потрібно було зробити нарис про Антона Безверхнього, позивний — Пітбуль. Це військовий з Харкова, який був на Донбасі й загинув. Вночі я полізла до Антонової сторінки у фейсбуці, дивилась пости, фотографії, а потім ридала. Зранку редакторка казала, що я можу відмовитись від цього сюжету, але порадила випробувати свій травматичний бар’єр. Я поїхала до родичів, друзів-волонтерів та випустила сюжет в ефір. Поки ви працюєте над матеріалом, то просто збираєте факти і відтворюєте їх. Складніше, коли все вже зроблено, і мозок починає осмислювати те, що відбулось. Я ще не навчилась просто абстрагуватись, тому намагаюсь перемикатись. Мені допомагають думки про секс, оскільки вони дуже контрастують з думками про смерть та трагедії.
Я залишаюсь у новинах тому, що мені подобається доносити правду і показувати ситуацію такою, якою вона є. Крім того, надзвичайні новини тримають мене у тонусі, думаю, якби я покинула їх, я би нудьгувала на сюжетах тільки про культуру та соціум.
Марія Леонова, старша редакторка соцмереж hromadske, 4 роки у новинах
«Коли я бачу перше серйозне повідомлення великими червоними літерами, у мене всередині ніби кров закипає, з’являється азарт»
В Громадському мене приваблюють цінності й незалежність, два з половиною роки тому була редакторкою новин на сайті, потім перейшла працювати з соцмережами. Моє завдання — перепаковувати всі матеріали, які продукує редакція Громадського. Найбільше, звичайно, працюємо з новинами, які ставимо у фейсбук та телеграм, трохи менше з великими текстами (це репортажі, експлейнери, інтерв’ю). Ну і відеоконтент — пишу сценарії для роликів у форматі соцмереж.
Я вважаю, якщо ви журналіст, ви маєте любити, або хоча б поважати новини. Бо новини — це те, з чого починається будь-яка історія. Я їх обожнюю, особливо breaking news. На сайті я навчилася дуже швидко писати. Аби бути першим, ви повинні бути підписаним на всі новинні телеграм-канали, на всіх топових спікерів у фейсбуці, маєте завантажити мобільні додатки американських ЗМІ. По факту ви жертвуєте своїми соцмережами, які всі люди налаштовують «під себе», аби читати там новини.
Коли я бачу перше серйозне повідомлення великими червоними літерами, у мене всередині ніби кров закипає, з’являється азарт. Я хочу розібратися, що сталося і першою донести до свого читача ці новини. Невже це можна не любити? Я відпрацювала купу терактів, падінь літаків, стрілянин, масштабних ДТП, судів, три великі обміни полоненими. Так, це все дуже негативні теми. Так, вони «висмоктують» з вас усе людське, ви нервуєте, напружуєтеся, приймаєте цей негатив усередину. Але як би цинічно не звучало — я завжди це любила. Напевно, це і є моя профдеформація. Частину тих подій я точно пережила по ночах, або з температурою, або після навчання в універі. Але сили постійно звідкись з’являлися. У вас ваша швидкість, критичне мислення і дуже великий азарт. Мені цього достатньо, аби класно відпрацювати тему. Після того, як все закінчується, і ви повертаєтеся до звичайних новин про якісь пенсії — аж інколи нудно. І, яким би жахливим це не видавалося, є відчуття, ніби постійно чекаєш, коли ще щось таке масштабне станеться.
Жодних лайфхаків у мене немає, щоб легше переживати такі теми. Як від цього можна абстрагуватися? Коли Сенцов вийшов з літака у «Борисполі», у мене котилися сльози на ноутбук, і в цей момент я великими літерами писала в наш твіттер «СЕНЦОВ ПОВЕРНУВСЯ». А коли ми зняли інтерв’ю з матір’ю, чия дитина вистрибнула з вікна палаючого коледжу в Одесі, я теж плакала. Але робила звіт по мільйонній кількості переглядів цього відео.
Ви або маєте це любити і вас це має аж «заводити», ну або ви просто не витримаєте. Були у мене колеги, яким більше до душі спокійні теми, довгі тексти. Вони б радше два дні пописали інтерв’ю, аніж ніч не спали відпрацьовуючи теракт. Це в характері, напевно. Цьому ж не навчитися, ви просто така людина.
Але є і загроза у роботі в новинах — це вигорання. Від цього неможливо сховатися. Якщо я їду у відпустку на два тижні, то потім повертаюся додому і реально гортаю всю стрічку новин, аби знати все, що відбулося за цей час. Ви постійно маєте знати все. Спочатку я думала, що у мене лусне голова. Потім я перестала читати книжки, бо і так забагато тексту читаю щодня. Потім це якось унормувалося. Ніщо від вигорання не рятує, окрім відпустки із замьюченими робочими чатами, ну й азарт.
У мене є друзі, які працюють в ІТ і заробляють собі на машини й квартири. Я ж зі своєю незалежною журналістикою дуже від цього далека. На чесності у нашій країні, на жаль, поки не заробиш. Коли мене це засмучує, я думаю податися у блогери, або піти у приватну фірму. Але, здається, я перестану себе поважати. Я зараз цілком на своєму місці.
В’ячеслав Мавричев, редактор новин Суспільне Харків, екс-кореспондент Надзвичайних новин, 15 років у новинах
«Я хотів би, щоб люди не підживлювались цим негативом, а замислювались, чи їм потрібно щось змінити у своєму житті»
Мрії студентів-журналістів про мандри та селебрітіз — це нормально, це було завжди. Але переважна більшість людей з такими мріями втікають з професії або під час навчання, або після перших років роботи у новинах. З 21-го студента, які поступили зі мною на телерепортерство в Харківську академію культури, в журналістиці за 15 років залишились 3-4 людини. Так, лайфстайл контент потрібний і цікавий аудиторії, але у глядача також є потреба розуміти, що відбувається у місті. І численні дослідження, і фокус-групи підтверджують, що цей інтерес не згасає. Десь на Гаїті може бути землетрус, загиблі люди, але це не має такого значення для людини, як новина про гранату, що вибухнула у сусідньому подвір’ї. Людям цікаво, чому це сталося і коли закінчиться.
Для мене новини — можливість бути на передовій історії, робити матеріали про те, до чого прикута увага всього міста або країни. Я бачу, як гортаються маленькі сторінки історії, мабуть, це те, що мене тримає. Є й хімічна мотивація — адреналін, до якого звикаєш, коли весь час бігаєш, щоб встигнути все побачити.
Бачити трупи, говорити з людьми, у яких хтось загинув — це частина роботи. Потрібно залишатись відстороненим, аби новини були збалансованими та достовірними, спиратись на факти, а не на емоції. Читач сам сформує свою думку. Коли ви розумієте, що читачу потрібен фактаж, а не те, як ви це сприймаєте, все вдасться, не буде перевантаження. Як і на будь-якій роботі, ви можете втомлюватись, сумувати, але ви вчитеся ставитись до цього, як до роботи, це приходить з часом. Якщо хтось занадто близько сприймає події, немає відчуття, що це — тільки робота, він йде з професії або обирає інший жанр. Фактаж, збалансованість, точність, достовірність — коли ви тримаєте в голові ці пункти, все буде добре і з самовідчуттям у професії.
Вісім років я працював тільки із надзвичайними новинами, кілька разів на тиждень знімав сюжети з великою кількістю жертв, і це на мені позначилося. Коли сідаю у таксі, а водій непристебнутий або починає гнати, роблю йому зауваження, коли п’ять людей постраждали через те, що неправильно під’єднали газову колонку, приходжу додому, викликаю майстра і прошу перевірити. Я сподіваюсь, так саме будуть робити глядачі. Я хотів би, щоб люди не підживлювались цим негативом, а замислювались, чи їм потрібно щось змінити у своєму житті, у ставленні до якихось речей, бути більш уважними за кермом або перевірити свою газову колонку, замінити електропроводку.
Photo by Hugo Bruns on Unsplash
