Або що таке copyleft.
У 2003 році американський поет та критик Кеннет Ґолдсміт опублікував книгу під назвою «День». Звичне явище як для письменника, проте книга дещо відрізняється від нашого уявлення про книги. Тому текст про авторське ліво розпочинається з «Дня».
А «День» — це передрук примірника «The New York Times» на 836 сторінок, зі збереженням усіх фінансових таблиць, номерів та редакційної реклами. У розмові з автором книги «Благай, кради і позичай» Робертом Шором Кеннет Ґолдсміт пояснює: «Коли береш газету й надаєш їй форми книжки, отримуєш пафос, трагедію й історії кохання. Це чудова книжка і я не писав у ній жодної сторінки». Така ситуація є яскравим прикладом мистецької чи (якщо можна так сказати) медійної апропріації, що є певним елементом принципу про авторське ліво.
Кеннет Ґолдсміт, письменник Корі Докторов («Інформація не може бути вільною»), професор права Лоуренс Лессіґ («Вільна культура») та інші прихильники копілефту говорять про кризу авторського права, що зумовило до альтернативних пошуків і поступів у сфері захисту інтелектуальної власності.
Що таке авторське право та авторське ліво
Та перед тим, як говоритимемо про авторське ліво, варто кількома словами загадати про авторське право й те, як воно поширюється на сферу журналістики.
Авторське право — це певний юридичний регламент, який захищає інтелектуальну власність (твори, фото, фільми, комп’ютерні програми тощо). У журналістиці авторські права регулюються Законом України «Про авторське право та суміжні права», де журналіст визначається як творчий працівник, фізична особа, що своєю творчою та інтелектуальною діяльністю створює твір.
Ключовим словом у цьому визначенні є «творчий», що співвідноситься із поняттям оригінальності, яка виявляється у нових поглядах та розуміннях. Закон поширюється також на фотожурналістику, але виключає новинні повідомлення та факти, «що мають характер звичайної пресінформації».
Авторське ліво — це метод зробити твір, який захищає авторське право, вільним у користуванні, щоб подальші версії, доповнені та змінені, також залишалися у вільному доступі. Копілефт передбачає, що матеріал можна копіювати, змінювати, доповнювати, публікувати, проте є певні умови — вказувати автора першоджерела та не приписувати собі авторство копії.
Копілефт — це не піратство. Копілефтом також називають усі ліцензії, які дозволяють вільно використовувати та модифікувати твори з вимогою, що при розповсюдженні використовуватимуть ту ж ліцензію, що й оригінального твору. З цього виходить, копілефт — це свобода, що охороняється законом.
Про кінець авторського права «оголосили» в кінці 70-тих років минулого століття (американський програміст Річард Столмен), і стосувалося це комп’ютерних кодів. Копілефт-ліцензія дозволяла вільно користуватися, поширювати та вносити зміни у коди, дозволяючи кожному це робити без обмежень доступу.
Особливо на копілефт вплинув інтернет. Безмежний простір інформації, яка є у вільному доступі, яку можна копіювати, передавати, надсилати іншим, суттєво позначилися на інтелектуальній власності. У книзі «Благай, кради і позичай. Митці проти оригінальності» Роберт Шор пише: «У віртуальному світі поняття власності звучить по-іншому». Це призвело до того, що проти канону авторського права висунули альтернативу авторського ліва. Виник рух за вільну культуру.
Один із таких прикладів — організація «Creative Commons», засновником якої є вже згаданий Лоуренс Лессіґ. До того ж організація створила свою ліцензію «Creative Commons», що дозволяє авторам поширювати власні твори, зберігаючи авторські права, а також розповсюджувати та використовувати твір іншим користувачами при дотриманні правил та умов ліцензії.
Окрім «Creative Commons» ліцензії, популярністю користуються також «GNU Ceneral Public License» (для програмування), та «Free Art License».
Не дивно, що найреволюційніше авторське ліво проявилося у мистецтві. Бо йшлося не тільки про копіювання чужого твору, а й про наповнення цього чужого твору своїм змістом. Така оригінальна неоригінальність. Критикиня Марджорі Перлофф писала про «неоригінального генія», який «вміє користуватися інформацією та поширювати її». А згаданий вже Ґолдсміт казав про «неоригінальне письмо»: нетворчість як творча практика.
І якщо авторське право захищає усі права, то авторське ліво — тільки деякі (Бенклер). Але якщо авторське право — це право, що не викликає жодних сумнівів, то авторське ліво доволі часто зміщують у поле плагіату та піратства.
Чому копілефт — це не плагіат і не піратство
Як вже йшлося, на переосмислення авторського права суттєво вплинув інтернет. Безплатні вебсайти, інтернет-видання, онлайн-версії друкованих видань створюють можливості для існування копілефту. Проте, звісно, проти прихильників «вільної культури» виступають її противники (Рік Карнс, Колі Хаджінс та ін.). Їхня позиція обґрунтована тим, що вільна культура руйнує медіаринок й мистецтво та призводить до економічних проблем.
Натомість Клей Ширкі говорив, що вільна культура не може знищити медіаринок, проблема у самому ринку, що не може не змінюватися під впливом сучасних технологій. Як писав Лоуренс Лессіґ у своїй книзі: «Вільна культура — не означає культуру без власності, це не ця культура, де художникові не платять. Культура без власності, в якій творцям не платять, — це анархія, а не свобода. Я не виступаю за анархію. Навпаки, вільна культура, яку я відстоюю в цій книжці, — це компроміс між анархією та контролем. Вільна культура, як і вільний ринок, спираються на власність». Ще одне твердження, яким оперують проти копілефту — це те, що доступність призведе до «бездумного» використання та крадіжок, що знівелює інтелектуальну власність та авторське право.
Але плагіат та піратство — це порушення авторських прав, натомість авторське ліво — це, як вже йшлося, спосіб зробити авторські права не такими суворими й радикальними, а твори доступнішими. У журналістиці є безліч прикладів, коли агресивно порушували авторське право. Наприклад, історія із редакторкою українського Vogue, де вона використовувала у редакторській колонці тексти російської авторки. Чи ситуація із репортером The New York Times Джейсоном Блером, у якого у майже 36 статтях й колонках виявили плагіат або неправдиві дані.
Копілефт у журналістиці даних
Традиційна журналістика друкованих видань важко зіставляється із копілефтом. Як говорив Клей Ширкі, світ друкованих на папері, проданих та куплених засобів масової інформації стає науковою фантастикою. Але вільна культура все інтенсивніше пробирається у медіаринок онлайн. Окрім безплатного доступу до безлічі онлайн-видань, які можна поширювати без обмежень та копіювати з обмеженнями, про копілефт у журналістиці можна говорити на прикладі популярної сьогодні журналістики даних.
Майк Лінксваєр із Creative Commons писав про відкритий доступ до даних, які можна використовувати у власному тексті: «Ще ніколи не було так легко отримувати дані. Як це було до появи практики широкої публікації даних в інтернеті: навіть якщо ви встановили, який саме набір даних вам потрібний, ви мусили запитувати тих, у кого була копія, щоб він надав її вам, і це типово передбачало документальні звернення та особистий візит. Тепер вам треба, щоб ваш комп’ютер зробив запит їхньому комп’ютеру, щоб той надіслав копію на ваш комп’ютер». Але, звісно, доступ до даних регулюється певними умовами та правилами, на що потрібно звернути увагу.
Копілефт — порівняно нове поняття, яке активно вливається у різні сфери під впливом комп’ютерних технологій. Але якщо він широко використовується та застосовується у практиці, то теоретично в окремих галузях (особливо у журналістиці) описаний ще мало.
Більше матеріалів на тему:
Як не стати плагіатором
Захиститися від плагіату
Як захистити свій текст від крадіжки
Як (не) дати інтерв’ю на узгодження
13 заповідей журналіста-фрилансера
Медіа, конфлікт та захист персональних даних
Головне зображення: BP Miller
