Як і чому створювались фільми-розслідування Суспільного про реабілітаційні центри
За офіційними даними в Україні існує приблизно 300 реабілітаційних центрів. Проте, за підрахунками активістів, насправді таких закладів у кілька разів більше. Дані неточні, оскільки більшість реабілітаційних центрів працює неофіційно, навіть будучи частиною великої зареєстрованої мережі.
Центри є нелегальними і порушують права людини. Розповіді про них можуть допомогти людям, які цього потребують. І рано чи пізно змусять рухатися систему.
У вересні 2021 року вийшов фільм-розслідування «Бити.Молитися.Тримати», який розповідає про випадки злочинів щодо реабілітантів мережі Центру здорової молоді, що нині має назву «Міжнародна антинаркотична асоціація».
Але розслідування показало й інші, не менш цікаві результати: зв’язок ЦЗМ з релігійною організацією «Царство Бога» та зв’язки Володимира Зеленського й Олександра Гогілашвілі, колишнього заступника міністра МВС України, із цією організацією.
У грудні минулого року вийшов другий фільм — «Поки Бог не бачить». Він розповідає про те, що відбувається в таких релігійних центрах, зокрема в центрі організації «Нове покоління».
Авторкою розслідувань є журналістка Катерина Лихогляд, стипендіатка імені Вацлава Гавела від Радіо Свобода.
Катерина працювала в агенції «Слідство.інфо» та в НСТУ.
Над фільмом також працювали: редакторка та керівниця розслідувань на Суспільному Інна Білецька, режисер Олександр Стратонов, продюсер Дмитро Бондар і оператор Павло Ільчук.
Ми поговорили з Катериною про процес створення цих фільмів і те, чому такі проєкти важливі.
Бізнес на залежних
«Перший фільм “вводить в тему”: розповідає, що таке залежність, які існують центри реабілітації, яка може бути альтернативна закритим центрам та як працювати з реабілітантами. Його створення зайняло близько пів року», — розповідає Катерина.
Це фільм про проблеми залежних людей та бізнес, тобто заробіток на них. Недобросовісний бізнес, який намагаються пролобіювати через парламент.
«В 2021 році у Верховній Раді з’явився законопроєкт №5715, який дозволив судам звільняти залежних людей від відповідальності та направляти їх у реабілітаційні центри.
Але про те, які це мають бути реабілітаційні центри та які у них вимоги — не написано. Під цю категорію може підпадати навіть звичайний приватний будинок з вивіскою “реабілітаційний центр”», — додає Катерина.
Другий фільм розповідає, чому взагалі є потреба в таких центрах і що робити, коли в таких обставинах опиняєтесь ви або ваші близькі.
«Другий фільм був створений протягом кількох місяців. Я зрозуміла, що роблю правильні речі, коли після виходу першого фільму до нашої редакції почали звертатися люди.
Вони розповідали свої історії і їх було дуже багато. Ми не могли залишити цю тему, особливо коли звернулась жінка, що втратила у такому центрі сина. Вона мала докази правопорушень, але не змогла досягти справедливості у суді», — каже Катерина.
Вона додає, що її сильно засмутило, коли люди не особливо зацікавилися цією проблемою і діяльністю Олександра Гогілашвілі після скандалу, коли він погрожував поліціянтам.
«Коли всі говорили про той скандал, мало згадувалося про те, що він має стосунок до створення структури, яка незаконно утримує людей. Ця діяльність Гогілашвілі не отримала особливого розголосу після виходу фільму.
Однак ми не проводили розслідування для рейтингу. Ми відчували внутрішню потребу це зробити. Уявіть наше здивування, коли бачили, скільки переглядів набирає фільм.
Це свідчить про великий запит аудиторії, яка хоче дізнатися, що відбувається у тих центрах. Ми спершу не усвідомлювали, наскільки великою є ця проблема та наскільки важливі речі ми розповідаємо», — каже Катерина.
Те, що не можна не розповісти
Ідея першого фільму виникла внаслідок події, що сталася у січні 2021 року.
У Харкові згорів будинок для літніх людей. 15 його мешканців та мешканок загинули.
«Тоді постало запитання, що стоїть за приватними структурами, які надають послуги людям із вразливих груп населення. Коли я почала детальніше досліджувати цю тему, з’ясувалося, що цей будинок незаконний, а поруч також функціонував реабілітаційний центр», — пригадує Катерина.
Виявилось, що історія з приватними закладами соціальної допомоги в Україні почалася саме з реабілітаційних центрів для нарко- та алкозалежних людей.
«Я моніторила багато різних структур і натрапила на одну із впливових мереж, яку рекламує влада.
Її власник арештований. У нього я помітила спільні фото з Володимиром Зеленським, зроблені на заході Центру здорової молоді (стара назва Міжнародної антинаркотичної асоціації)», — каже Катерина.
За словами Катерини, власник цього пансіонату вочевидь мав зв’язки чи був вихідцем з мережі МАА та ймовірно знайомий з президентом.
«Мені не відомо, чи президент знає про те, що там відбувається, але я зрозуміла, що такі організації доволі тісно пов’язані між собою», — додає вона.
Коли Катерина почала докладніше досліджувати цю тему, то зрозуміла, що це чи не найбільша мережа реабілітаційних центрів в Україні.
Тоді з’ясувалося, що більшість з подібних центрів працює ледь не підпільно. Тобто їхня діяльність, яка повинна бути офіційною, не зареєстрована в спеціальному реєстрі соціальної політики.
У мережах легальних реабілітаційних центрів завжди є приховані центри, які працюють неофіційно.
Відповідно, каже Катерина, виявити їх важко: «Більшості приватних закладів немає в державному реєстрі, що також унеможливлює здійснення контролю за їх діяльністю.
Державна система не бачить цих центрів, а тому не може запобігати порушенням. Відповідно, ніхто не перевіряє умови, в яких перебувають люди та, як наслідок, ніхто не несе за це відповідальності».
А відкривають такі центри задля заробітку, оскільки утримувати людей під клеймом «реабілітація» вигідно: керівники укладають договори з родичами наркозалежних і отримують великі кошти за їхню реабілітацію, але лікування не надають.
Наразі згідно з українським законодавством, особі не можуть надаватись медичні та соціальні послуги без її згоди.
Але навіть попри це у закладах відсутні необхідні договори з сімейними лікарями. Часто центри утримують людей без алкогольної чи наркотичної залежності.
«Я не хотіла б узагальнювати, але дослідження, які проводилися фахівцями, показують, що майже третина з усіх реабілітантів щонайменше раз мали досвід примусової реабілітації.
У таких нелегальних центрах порушують право людини на недоторканність та свободу, право на приватність, право на свободу від катувань і жорстокого поводження», — каже Катерина.
Проте у фільмах йде мова не лише про реабілітацію залежних людей.
«У таких центрах перебувають люди із вразливих груп: від безхатьків до бідних, людей з інвалідністю, літніх людей або сиріт. І часто всі вони перебувають в одному приміщенні.
Мені здається дуже сумнівним таке поєднання людей з різними проблемами. Всі вони мають різні порушення психіки та відповідно потребують різних підходів», — додає Катерина.
Розповісти про образу
У фільмі показані далеко не всі, з ким розмовляла Катерина.
«Я нарахувала близько 40 людей, які свого часу пройшли ту чи іншу реабілітацію. Якщо у першому випадку я їх шукала сама, то в другому люди активно писали нам самі.
Не всі герої хотіли говорити відкрито. І мали на це свої мотиви. Але більшість розмовляла охоче, оскільки відчувають сильну образу та несправедливість. І мають рацію.
Вживає чи не вживає людина — це її особиста справа. Ніхто не має права позбавляти людину права на волю, допоки це не становить загрози для неї чи її оточення. І для цього передбаченні державні механізми», — веде далі Катерина.
Люди, які вживають, пережили жахливий досвід. Часто цей досвід повторюється. Майже завжди є очевидні причини на те, чому людина знову почала вживати.
За словами Катерини, такі розслідування важко робити з точки зору власної моралі:
«Зараз я можу спостерігати, як герої моїх фільмів старанно намагаються вийти зі стану, в якому вони перебували. До прикладу, ходять на безплатні збори «Анонімні алкоголіки». Не все вдається, але вони пробують змінюватися. І це вже точно їхній усвідомлений вибір», — ділиться Катерина.
«Я намагалася зрозуміти, що об’єднує всіх цих людей. Зазвиай це бідність. Близько двадцяти мільйонів людей в Україні перебуває за межею бідності.
Вони не можуть задовольнити базових потреб: їжа, одяг, основні медичні послуги. Саме бідність спричиняє вразливість людей.
Ми розповіли історію, де, ймовірно, дехто знайшов спосіб заробити на бідних людях», — каже Катерина про роботу над другим фільмом.
Вона додає, що говорить не про всі центри. І навіть не про всі центри цієї організації.
«Припускаю, що там є багато дуже ідейних людей, які вірять у свою місію», — каже вона.
Правильна реакція потребує доказів
Під час роботи Катерина почала виходити на людей, які досліджували такі центри. Одним із них став Артем Осипян.
Раніше Артем працював монітором із прав людини, а зараз він є консультантом у сфері психічного здоров’я та наркополітики, координатором із розробки законодавства в галузі психічного здоров’я проєкту «Психічне здоров’я для України (MH4U)».
«Артем допоміг мені запустити розслідування, оскільки він тривалий час досліджує діяльність таких центрів. Без його даних було б набагато складніше», — каже Катерина.
У фільмах перераховано всю доказову базу: «Ми простудіювали судові реєстри, де знайшли десятки кримінальних проваджень, а герої фільмів мали на руках всі необхідні документи, пов’язані з порушеннями: судові експертизи, слідчі експерименти, відеоматеріали», — додає вона.
Окрім того, з фільмів чітко видно, як представник Міжнародної наркотичної асоціації каже, що у них немає незаконного утримання.
Але поки ми не чуємо, просить консультанта попередити реабілітантів мовчати про насильне привезення.
«Я не розумію реакції цих закладів. Якщо у них дійсно все нормально і вони не утримують, не катують і не торгують людьми, то мають пропускати соціальні служби, які б змогли подивитися на їхню роботу», — каже Катерина.
Державні структури, такі як ДСНС, санепідемстанція, а також монітори НПМ, повинні мати доступ для здійснення перевірок та моніторингових візитів.
«Про ідейних людей ці мережі розповідають самі, однак про погані вчинки воліють мовчати. Тому наш журналістський обов’язок — розповідати про це.
Ми не закликаємо закривати приватні центри. Але контролювати їх необхідно», — каже Катерина.
Реакції міністерства соціальної політики після виходу фільму не було.
«Коли під час збору інформації я спілкувалася з представником Міністерства соціальної політики, у мене склалося враження, що ця людина компетентна, — згадує Катерина. — Він розуміє, що насправді відбувається у цій частині соціальних послуг і намагається виправити цю історію. Тепер у міністерства є ініціатива, щоб за незаконну діяльність таких закладів вводити штрафи».
Вказувати на помилки, а не зважати лише на наслідки
Правоохоронні органи мали б бути більш задіяними у цю історію.
«Зайти на територію приватної власності складно. Важко також доводити в суді причетність за статтею 146 ККУ. Таке порушення, як правило, базується лише на свідченнях людини, яка там перебуває.
Та попри це не можна весь час долати виключно наслідки, оскільки це все зводиться до пінг-понгу: закрили одні центри — відкриються інші.
Це не розв’язує проблеми всередині цієї системи», — каже Катерина.
Тому подібні розслідування закликають до превентивних методів.
«Превенція — це контроль з боку Міністерства соціальної політики та підрядним йому організаціям.
У коментарях, зокрема під другим фільмом, є низка запитань на кшталт “Навіщо нам контроль держави, якщо тоді всюди буде хаос і корупція?”.
Я б все-таки відділяла одне від одного.
Одна справа, що у нас не завжди сумлінно працюють державні органи, а інша — це коли контроль взагалі відсутній.
Необхідно контролювати реєстрацію та періодично моніторити ці заклади.
Зі свого боку, родич, який має проблему у сім’ї, зможе зайти на сайт Міністерства соціальної політики й подивитися перелік центрів, до яких можна звернутися.
А мета журналістів — змусити владу діяти превентивно. А не лише долати наслідки, коли уже є серйозні втрати.
Також слід попередити, заохотити людей ставати відповідальнішими, розповідати про такі історії.
“Творче об’єднання «Журналістських розслідувань” Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ), суспільний мовник, розслідує проблеми, які стали хронічними та звертає увагу держави на такі системні хвороби.
Нам дуже важливо, щоб людина, у якої життя щодня складається не завдяки, а всупереч, мала голос», — підмусовує Катерина.
Схожі матеріали:
Потрійна травма
Як писати про мігрантів
Людські історії з Білорусі
Як писати про тяжкохворих
Як писати про дітей та батьків
Як розповідати про трагічні історичні події
Головне зображеня: Josh Nuttall
