Як сінгапурська журналістка Кірстен Ган розповідає про права людини в на позір багатій та демократичній країні.
Кірстен Ган — співзасновниця й головна редакторка просвітницької платформи New Naratif і кураторка щотижневої онлайн-розсилки We, The Citizens про політику, соціальну справедливість та громадянське суспільство. Вона прагне розповісти світові про справжню ситуацію в Сінгапурі та поближніх країнах. Ми зустрілись із Кірстен на Lviv Media Forum 2019 і запитали її про те, як це — бути незалежною журналісткою й говорити про права людини в Південно-Східній Азії.
Я стала журналісткою випадково. В університеті здобула кінематографічну освіту. Якось друзі порадили мені взяти камеру й зробити матеріал для The Online Citizen — сінгапурського видання, яке висвітлює теми, ігноровані державними ЗМІ. Так я стала фрилансеркою й почала писати та знімати про соціальні проблеми, расову нерівність та порушення прав людини.
Багато молодих сінгапурців хотіли би бути журналістами, але відмовляються від цієї професії, бо не хочуть працювати в державних медіях. Не залежних від держави засобів масової інформації в країні майже немає, й знайти роботу, на якій можна писати й говорити правду про важливе, дуже важко. Держава суворо контролює приватні медії. Щоб створити медіапроект, потрібно отримати ліцензію від держави. Ліцензію слід продовжувати щороку, й у разі чого її враз анулюють. До того ж, незалежні ЗМІ не можуть дозволити собі запропонувати журналістам таку добру зарплатню, як державні, які домінують у телерадіопросторі, на ринку друкованих видань і навіть у мережі. Тож цілком вільними та плюралістичними сінгапурські медіа не назвеш.
Владі не обов’язково контролювати ЗМІ безпосередньо: працює самоцензура. Часто головний редактор перетворюється на фільтр, який пропускає лише матеріали, вигідні владі. Він може прийти до редакції й розповідати журналістам, що писати, а про що краще мовчати. Іноді опубліковані матеріали разюче відрізняються від тих, які здавали редакторові автори.
Люди неохоче спілкуються з журналістами. Звикли не довіряти державним засобам масової інформації. Герой радше розповість свою історію журналісту-фрилансеру, ніж людині з популярного видання. Я вже десять років займаюся журналістикою, але мені досі важко розговорити героя, особливо під запис — люди не хочуть проблем.
У Сінгапурі щороку страчують людей. Смертний вирок можна отримати за зберігання наркотиків. Як активістка я почала займатись проблемою смертної кари. Спілкувалась із друзями та рідними страчених, дивилась, як вони живуть. Мені важливо дізнатись, чому люди роблять речі, за які їм загрожує страта, знаючи про цю небезпеку. Десять років тому, коли я взялась за цю тему, вона була табуйована в суспільстві. Зараз ситуація змінюєтся — про це більше говорять, як і, наприклад, про порушення прав ЛГБТ-спільноти.
У світі мало знають про Сінгапур. Так, у нас гарний аеропорт і футуристична архітектура. Все сяє й підтверджує стереотипи про нашу успішну й демократичну країну. Але є багато деталей, непомітних на перший погляд. Наприклад, нечесні вибори. Влада розповідає іноземним журналістам про високу явку та громадянську свідомість виборців. Але не про те, що дату виборів призначає глава уряду — тоді, коли його партія вже до них готова. А іншим партіям залишається не більше десяти днів, щоб підготуватись і провести кампанію.
«Безумно багаті азійці» — так зазвичай пишуть про Сінгапур у закордонних медіях. Щоб побачити інші сторони тутешнього життя, журналістам потрібно або жити в цій країні, або проводити в ній набагато більше часу. Тому я допомагаю світові почути історії, які не лежать на поверхні. Я люблю робити розлогі матеріали. Якщо тема важлива, люди готові витратити час на лонгрід. Наприклад, нещодавно ми зробили матеріал про фальшиву медицину Південно-Східної Азії: підробні ліки, незаконну торгівлю медикаментами тощо.
У травні парламент ухвалив закон про боротьбу з фейками. Тепер держава може вимагати від онлайн-ресурсів вносити правки в матеріали або видаляти їх, а також блокувати сайти, які поширюють недостовірну інформацію на важливі для суспільства теми. Держава перевірятиме й соціальні мережі. Закон передбачає кримінальну відповідальність за поширення фейків — до десяти років ув’язнення. Сінгапурці не розуміють і не знають, де саме межа, за якою починається порушення закону, тому воліють просто мовчати.
Держава не переслідує всіх — у нас не тоталітаризм. Багато людей висловлюють незадоволення політикою уряду в соціальних мережах. Але є теми, яких воліють не торкатись, наприклад, корупція та релігія. New Naratif організовує відкриті зустрічі, щоб люди могли зустрітись та висловити свою точку зору. Іноді до мене підходять, коли я працюю в своїй улюбленій книгарні, відкритій від сьомої ранку до сьомої вечора, просто щоб поговорити й розповісти свої історії.
Кірстен Ган. Фото Катерини Москалюк
Ми не закликаємо людей виходити на вулиці і протестувати — в Сінгапурі це незаконно. Не кажемо, за кого голосувати. Наша форма протесту — інформувати громадян, підвищувати рівень політичної освіти, намагатись звертати їхню увагу на те, про що зазвичай не говорять. Багато азійців бояться навіть розмови про політику. Ми пропонуємо їм простір для безпечної розмови.
Головне зображення Kyle Brinker
