Facebook є за що звинувачувати — але не за крадіжку та продаж даних.
Корпорація Facebook отримала нову порцію критики та звинувачень — цього разу в тому, що ділиться приватними даними користувачів із іншими компаніями. Ці викриття спричинили черговий парад відмов користувачів від користування соцмережею. Американський медіадослідник Джефф Джарвіс пояснює, чому «видаляюсь із фейсбука» — це нова версія «в мене нема телевізора», а критикувати компанію можна і треба, але за інше. Не забуваючи при цьому про самокритику.
Прочитавши в матеріалі The New York Times, що Facebook «давала Netflix і Spotify змогу читати приватні повідомлення користувачів», я вжахнувся. Але, перш ніж нападати на компанію, поцікавився її роз’ясненнями. Виявилось, що ніяких приватних повідомлень ніхто нікому не давав — ішлося про повідомлення, які надсилались із інших платформ і, звісно ж, Facebook мала надавати цим сервісам дозвіл на доступ, аби забезпечити сумісність. А сумісність — це саме те, чого ми хочемо й вимагаємо від цифрових гігантів. Уявіть, як почувалися б користувачі, якби листи з Gmail можна було надсилати й читати лише з додатку Google?
Словом, журналісти або навмисно скандалізували цю ситуацію, або справді не розуміють принципів, на яких побудована взаємодія сервісів у сучасному інтернеті. Або й те, і інше.
Це не значить, що Facebook не лажає. Ще й як. Але йдеться не про ті лажі, на яких зосереджуються журналісти у своїй безупинній критиці — «безпрецедентна крадіжка користувацьких даних! жорстоке вбивство приватності! підлий цинізм корпорацій! Війна проти демократії!» Ні, лажі Facebook складніші. Вони — культурні, глибоко закладені в корпорації та в Кремнієвій долині загалом.
Наприклад, з’ясувалося, що компанія найняла піарників, аби мочити Джорджа Сороса у відповідь на його критику на адресу Facebook. Чим вони думали? Невже компанія, яка так завзято проповідує публічність, вважає, що такі речі можна робити таємно?
Я вже казав, що Facebook варто проаналізувати свою історію, визнати гріхи й помилки. Але прозорість — це не лише каяття, прозорість — це гідність і цінності. Корпоративна культура Facebook мала би бути пронизаною усвідомленням: усе, що робиться в цій компанії, робиться у фокусі прискіпливої уваги медій і громадськості. А секретність для Facebook — не конкурентна перевага (та й хто, зрештою, їхні конкуренти?), а гра з вогнем.
Facebook та її керівництво часто звинувачують у цинізмі. Я б поставив інший діагноз. Думаю, вони — ліниві оптимісти. Вони справді вважають, що світ, де всі комунікаційно пов’язані між собою, стане кращим. Втім вони надміру вірять у людство, не усвідомлюючи, як можливостями соцмережі можна маніпулювати, й роблять недостатньо для того, щоб захистити суспільство від наслідків таких маніпуляцій.
Facebook звинувачують у не досить ретельній боротьбі з тролінгом і дезінформацією, бо ці речі начебто приносять компанії трафік і, отже, гроші. Це дурниці. Лайнометання шкодить бізнесу. Думаю, що Facebook та інші цифрові платформи просто не можуть підрахувати кількість ресурсів, необхідну для того, щоб позбутись токсичного контенту. А ще люди, які раз у раз повторюють, що Facebook, Twitter, YouTube та інші платформи повинні прибрати авгієві стайні, водночас не довіряють їм права приймати рішення щодо того, який контент прийнятний, а який ні. Що в цій ситуації робити платформам, не зрозуміло.
Якби Facebook вчасно визнав загрозу фейків, дезінформації та тролінгу й почав відкрито шукати способів протистояти цій небезпеці, напевно, компанію зараз вважали би жертвою росіян та інших підлих маніпуляторів. Нещира й непрозора поведінка компанії призвела до того, що журналісти, які раніше захоплено вітали розвиток соціальних сервісів, трактують Facebook та інших цифрових гігантів як співучасників злочину. І приписують їм прагнення зруйнувати суспільство.
Facebook варто було б найняти редактора, що приніс би відчуття відповідальності перед суспільством у роботу та продукти компанії. Гаразд, не обов’язково журналіста — нехай це буде філософ, фахівець із етики, священик або хоча б Барак Обама. Головне, щоб це була досвідчена людина, яка викликає в суспільства обґрунтовану довіру й водночас уповноважена щось міняти.
Авжеж, Facebook є за що критикувати. Та водночас журналістам важливо не припиняти працювати з Facebook, Twitter, Google, YouTube та іншими компаніями, які є основою інтернету в наші дні. Не лише тому, що вони — майданчик та канал комунікації з нашою аудиторією, а й тому, що вони потребують нашої допомоги, аби поводитись правильно.
Натомість журналісти наввипередки оголошують, що припиняють користуватись тією чи іншою соцмережею. «Видаляюсь із фейсбука — шукайте мене в інстаграмі!» — серйозно? «Видаляюсь із фейсбука» — це ж нове «в мене нема телевізора».
«Хочу повидалятися з соцмереж, у яких люди хизуються тим, що видаляються з соцмереж», — пожартував я у твітері, та навіть на це отримав претензію, що, мовляв, не досить критичний до Facebook.
Дехто вагається. «Важка дилема: деактивувати свій фейсбук-акаунт чи залишити? Фейсбук — одна з небагатьох платформ, на якій відбувається вільна дискусія в Росії, а отже, є ключовим інструментом моєї роботи», — пише журналістка Юлія Іоффе, яка висвітлює російські події. Я відповів, що користування фейсбуком збагачує її матеріали, а журналісти повинні мати більше — а не менше — каналів для спілкування з аудиторією, якій служать.
Американська статистика свідчить, що відмова від фейсбука — привілей більш забезпечених. Багатим білим людям легше відмовлятись від соцмереж, адже вони мають чим компенсувати цю втрату.
Є чимало традиційних медій, зосереджених на висвітленні проблем та забезпеченні потреб багатих білих людей. Натомість #metoo та низка інших інформаційних кампаній відбулись саме завдяки соціальним медіа. Вони розкривали проблеми, на які журналісти традиційних ЗМІ не звертали уваги — це ж бо не їхні проблеми.
Головне, за що я ціную соціальні медіа, — те, що вони дозволяють висловлюватись людям, яких занадто довго не було чути. Оголошуючи соцмережі рагульським смітником, люди намагаються вивищуватись над іншими. Я ж бачу у своїх фейсбук- та твітер-стрічках розмаїття людей із широким (хоча можна було б і ще ширше) спектром поглядів. Поважаю їх і вчуся, слухаючи їх.
«Ті з нас, що мають не досить добру роботу та почуваються соціально ізольованими, просто не можуть дозволити собі розкіш видалитись із соцмереж», — написав мені слухач мого виступу на This Week In Google. Я подякував йому й зафрендився з ним у фейсбуку.
У наш час чимало матеріалів про те, як працює інтернет, робиться без розуміння того, як працюють технології, без достатніх доказів та наукового обґрунтування. Це роздмухує паніку, яка врешті призведе до жорсткішого законодавчого регулювання інтернету — такого, що зашкодить не тільки мегакорпораціям Кремнієвої долини, а я кожному, хто користується мережею. Аби цього уникнути, журналістам варто більше спілкуватись із фахівцями з цифрових технологій.
А ще — подивитись на себе у дзеркало. Це медіа, а не соцмережі, поляризують суспільство, розбиваючи його на різні табори — й робили це задовго до того, як з’явився фейсбук. Це наша бізнес-модель передбачала, що конфронтація приносить більше грошей, ніж розв’язання проблеми. Це ми призвичаїли рекламодавців до того, що головне — це гучність, увага, сенсаційність і трафік, і принесли цю заразу в інтернет. Це ми не спромоглися поінформувати людей, готових голосувати за популістів усупереч своїм інтересам. Ми несемо величезну відповідальність за весь цей бардак.
Тож, вимагаючи прозорості від Facebook, вимагаймо її й від себе. Сподіваючись від Кремнієвої долини, що вона триматиме себе в етичних рамках, робімо це самі. Критикуючи моральну потворність бізнес-моделей технологічній компанії, визнаймо, що наші власні теж не досконалі. І я не тільки про клікбейтну рекламу, а й, наприклад, про пейволи, які перетворюють журналістику на продукт для привілейованої верстви суспільства.
Здаваймо собі справу з того, чому саме зараз довіра до журналістики провалилась до історичного мінімуму, а люди не хочуть приходити в місця, які ми для них створили, а натомість обирають спілкування між собою в соціальних медіях. Тому, хто живе у скляному будинку — й хоче від інших, аби вони теж мешкали у скляних будинках, — варто подумати, перш ніж жбурляти каміння.
Оригінал: Facebook.Sigh
Головне зображення Andrej Lišakov
