І куди звертатися, щоб поспілкуватися з литовським князем.
Любарт був литовським князем і збудував найвідоміше місце в Луцьку — фортецю. Про тонкощі будівництва та долю фортеці у бота Любарта Гедиміновича можна розпитати в месенджері. Князя, який приходить в онлайн із потойбіччя і на запитання «що-що?» відповідає «капщо», створили у виданні «Хроніки Любарта». Це медіа розповідає передовсім про історію Луцька, навіть античного, а також — «широкої Волині», тобто Рівненської, шматочка Хмельницької, Тернопільської, Житомирської областей. Тут можна дізнатися оригінальні прізвиська домашніх тварин на Волині 100 років тому та почитати спогади про Луцьк майже нобелівського лауреата. Усе це — людською мовою, зі смішними фактами, колажами і ґіфками, але без конфліктних тем.
«Хроніки Любарта» почали писати про історію у 2016 році, коли перейшли під опіку нинішнього головного редактора Олександра Котиса. Раніше «Хроніки» були міською газетою і розповідали переважно про політику під гаслом «видання вільних журналістів». На початку 2014-го газету придбав місцевий олігарх Ігор Палиця, а наступного року закрив її. Редакція перейшла працювати в інший проект Палиці — «Волинські новини». Олександр Котис, який раніше очолював одне з луцьких медій та іноді дописував для «Хронік», запропонував головній редакторці «Волинських новин» створити історичний проект. Так «Хроніки Любарта» відродилися у новій подобі і тепер закликають лучан не вигулювати міських свиней без нагляду.
Олександр Котис народився в Луцьку, але зацікавився рідним містом, коли поїхав на навчався до Києва: «Столиця мені не сподобалась, і я почав шукати свій ґрунт, своє коріння». У бабусиній книжці «Луцьку 900 років» Олександр натрапив на репродукції кількох поштових листівок з міськими пейзажами і зацікавився, як зображені місця виглядають тепер, відшукав їх і сфотографував з такого самого ракурсу, що й на листівках. Скріпивши старе і нове фото, опублікував їх на одному з місцевих сайтів. Такі матеріали він робить і досі для «Хронік».
Редакція видання розташована в тому самому кабінеті, що й «Волинські новини». Власне кажучи, редакція — це сам Олександр. Він і головний редактор, і автор текстів, і дизайнер, і менеджер, і SMM-ник. Є ще дві постійні позаштатні авторки. Одна з них — Тетяна Яцечко-Блаженко — викладачка історичного факультету місцевого університету. Читачам «Хронік» вона розповідає про волинян, які емігрували за кордон і прославилися, але земляки мало про них знають: наприклад, про голлівудську співачку Полу Абдул або продюсера, який зробив зірками братів Коенів та Дейвіда Лінча.
«Я хочу, щоб завдяки моїм знахідкам та публікаціям більше волинян дізналися щось нове про наш край. Це моя місія як історика», — каже Тетяна Яцечко-Блаженко.
Друга постійна авторка — кандидатка історичних наук та директорка центру туристичної інформації Луцька Оксана Штанько. Вона цікавиться історією міста XVI — першої половини XVII та пише про те, як Луцьк отримав маґдебурзьке право, як на Волині лаялися та звідки взялися дивні назви сіл Мерва або Сушибаба. «Ця робота — нагода популяризувати цікаву та поки маловідому історію Луцька та мого рідного села поблизу», — каже Оксана.
Інші дописувачі — непостійні. Це здебільшого люди, які цікавляться історією. Декого з них Олександр знайшов завдяки їхнім дописам у фейсбуці на історичні теми.
Щоб писати для «Хронік», диплом історика не обов’язковий. Головні вимоги до авторів — розуміти свою тему і вміти легко і цікаво писати. За це «Хроніки» пропонують «вищі гонорари, ніж в середньому по місту». Суму Олександр не уточнює, каже, що все залежить від обсягу тексту та унікальності: «Гонорар часто визначається суб’єктивно. Інколи треба заохотити автора і заплатити йому більше». Втім навіть так знайти авторів складно, додає редактор.
Редагуючи тексти, він викидає складне і дописує своє. Все — заради легкого і цікавого подання теми. Каже, що конфліктів з авторами через це не було. Пишучи власні тексти, Олександр уявляє, що невимушено пояснює тему за розмовою в кафе. Намагається уникати зайвих деталей, дат і прізвищ, але не втратити глибини.
Читати матеріал цікавіше, якщо автор подав тему у широкому контексті, вважає Олександр: «Якщо писати про луцький модернізм у 30-ті роки, треба розповісти, як жила Європа в цей час, і коротко пояснити, чому цей стиль виник і як прийшов у Луцьк. Потрібно, щоб люди зрозуміли, що вони — частина глобального процесу», — пояснює редактор. Наприклад, у тексті «Унікуми серед режиму…» автор розповів про період, коли у Луцьку будували нетипові на той час будівлі, а в матеріалі «Луцьк і модерність: як епоха змінювала місто» — подав історію міста в контексті світових тенденцій.
Олександр каже, що читачам подобаються інтерактивні тексти, наприклад, рухомі картинки-порівняння австро-угорського, польського, радянського і сучасного Луцька.
Добре читають і ностальгійні тексти про радянські часи, тому що вони — про дитинство дорослих тепер читачів. Популярним став матеріал про «Тамару з Центру» — жінку, яку у 80-х роках знали всі лучани. Для охочих поностальгувати є ціла рубрика про радянське минуле — «Товарищи». Назва російською «зберігає асоціації з тією добою». Популярною у цій рубриці стала історія про масову бійку з летальним кінцем.
Деякі матеріали вистрілюють неочікувано. Наприклад, редактор передбачав, що історію про те, як будувався один із міських кварталів, прочитає від сили 300 людей, а прочитало більше тисячі. Буває і навпаки: очікував, що люди зацікавляться промисловою архітектурою початку 20 століття, але не зайшло. Про цей матеріал автор мріяв більше року, а писав більше місяця.
Траплялися і неоднозначні реакції читачів. Під матеріалом «Наслідки, якщо в центрі Луцька впаде атомна бомба» люди у коментарях обурювалися: «Чому це ви пишете, що на Луцьк може впасти атомна бомба?». Водночас текст про бомби, які зберігалися в місті раніше, став найчитанішим за всю історію видання: майже 10 тисяч переглядів. «Хроніки Любарта» принципово не пишуть про історичні конфлікти. Наприклад, немає матеріалів про Волинську трагедію. «Треба не лише подати факти, а дати моральну основу для розуміння та примирення. Це велика відповідальність. Поки мені немає що сказати, а вчергове зачепити людей за живе не хочу. Маніпулятивних чи поверхневих матеріалів і без того багато», — вважає Олександр. Втім якщо конфлікт був 300 років тому і вже нікого не зачіпає, про нього можуть написати.
Олександр Котис. Фото з фейсбук-сторінки Олександра.
На сайті «Хронік» є стрічка новин, її здебільшого наповнюють редактори «Волинських новин», Олександрові сусіди по кабінету. Натомість на своєму сайті публікують всі авторські матеріали та новини «Хронік». Співпрацю Олександр називає взаємовигідною: «Хроніки» активніше наповнюють свій сайт і збільшують потік читачів, а «Волинські новини» розбавляють політичні матеріали текстами про історію.
Редактор багато часу приділяє дизайну матеріалів. Кожен текст проілюстрований колажами чи ґіфками. Олександр почав створювати колажі, щоб матеріали «Хронік» мали впізнавану стилістику та виділялися у стрічці соцмереж. Він не відстежував, чи залучило це нову аудиторію, проте не раз чув схвальні відгуки про оформлення сайту. Ілюстрації створює сам, але від початку року залучив дизайнерку з Івано-Франківська — побачив її колажі у фейсбуці і запропонував роботу.
Хроніки — некомерційний проект. Його місячний бюджет — приблизно 20 тисяч гривень. Власник дає ці гроші без жодних вимог до контенту чи показників відвідуваності. «Можливо, для власника це іміджева вигода: ми не скандальні, не негативні, популярні», — каже Олександр. Щодня на сайт заходить трохи більше тисячі людей. Аудиторія від 18 до 65 років, але найбільше читачів віком від 25 до 34 років. Жінок незначно більше, ніж чоловіків. Окрім лучан, багато читають з Києва, Варшави та Італії. Детальнішого портрету та інтересів читачів поки не вивчали.
Найбільше заходів на сайт прямі — 56%. Ще 19% переходять через гугл-пошук. 16% читають через фейсбук. Олександр Котис перечитав безліч матеріалів про алгоритми фейсбуку і зрозумів, що однозначного успішного способу змусити фейсбук показати у стрічці пост немає. Тож, каже, зацікавити користувачів можна завдяки вдалому заголовку і картинці. Наприклад, матеріал із заголовком «Марку, ти не правий. Як луцький мажор спаскудив місто» увійшов у трійку найчитаніших.
Інші соцмережі «Хроніки» або не починали вести, або покинули. Раніше дописували у Вконтакті. Все рідше і рідше, але продовжували публікувати матеріали там і після блокування сайту. З літа минулого року сторінку не оновлювали, бо «аудиторії вже немає і сайт ворожий». Втім навігаційну кнопку Вконтакті з головної сторінки сайту не прибрали, хоча на цьому не раз наполягали читачі. «Ми нею не користуємося, але не забираємо, бо невідомо, як через декілька років зміниться ситуація», — говорить Олександр.
В інстаграмі є сторінка із назвою «Хроніки Любарта», проте її наповнення редакція не контролює. Для телеграм-каналу у редактора не вистачає часу і третьої руки.
Головне зображення Samuel Zeller
