Коли потрапила туди (майже) вперше.
Журналістка і репортерка Оксана Расулова розповіла про свої поїздки на Донбас, про страх місцевих мешканців бути забутими та деміфологізацію Сходу.
Минулої осені я на кілька днів поїхала на Донбас ― третя поїздка з наразі чотирьох. То був фестиваль «З країни в Україну» і за три дні ми проїхали три міста. У другому з них ― Волновасі ― мали прес-конференцію. Щоправда, це надто голосно сказано: організатори старалися запросити якнайбільше слухачів, але в залі були лише кілька журналістів і журналісток. Відповідали на питання артисти, яких після двох діб у спільному автобусі складно було сприймати як серйозних спікерів. Родзинкою виявилася місцева команда фестивалю: опецькуватий чорнявий чоловік, заледве стримуючи радість, хвалився новими клумбами, які мало не з фанфарами відкрили до початку одноденного фестивалю. Мовляв, для містян і містянок це велика радість.
Поруч зі мною сиділа Саша* ― журналістка, що виросла на Донбасі і з початком війни об’їздила всі його закутки.
― Клумби!.. ― вона пхикнула так, щоб усі почули її зневажливий смішок.
Тоді я лишилася осторонь її глузування, але ця ситуація досі тримається у моїй голові. Як так трапилося, що жінка, яка прожила майже все життя на Донбасі й бачила, у якому стані регіон, може так реагувати?
Мені здається, що ця ситуація ― не тільки від браку емпатії. Цинізм може бути ознакою емоційного вигорання. А може ― браку розуміння життя на Донбасі. Думаю, щоб такого не траплялося, треба більше говорити про досвід роботи на Сході, давати поради й обмінюватися думками.
Спершу здавалося: не маю права писати цю колонку. Десятки й (напевно) сотні моїх колег були до фронту значно ближче, працювали під обстрілами і їздили на територію «ДНР». Натомість я за чотири поїздки на Донбас навіть жодного «бабах» не чула.
Але справа в тому, що такі, як я ― теж є. Такі, що хочуть поїхати на Схід і писати про складні речі, не маючи належного досвіду. Зараз я вивчаю журналістику, тож провела опитування серед одногрупників і одногрупниць ― тобто у власній професійній бульбашці. Виявилося, що майже 80% хотіли б писати про Донбас. І тільки одна людина з десяти має подібний досвід.
Оскільки треба з чогось починати, я вирішила розповісти, як я помилялася, коли думала, що просто приїду на Донбас і просто напишу текст.
Не знати куди і для кого. Моя остання поїздка ― з «Вертепом на Схід». Я була переконана, що історія зачепить будь-кого: більше 30 людей їдуть зі Львова на Різдво, щоб тиждень колядувати у військових частинах і прифронтових містечках, куди й транспорт не завжди доїжджає. Але в результаті половину поїздки я переживала про те, для якого видання писатиму і намагалася домовитися з редакторками, коли інтернет заледве ловив, а оператор надсилав SMS з привітанням «ви в Росії!». Це заважало зосередитися і я почувалася розгубленою: знала, про що писатиму, але не була впевнена, чи якусь редакцію цей текст зацікавить. Я дарма нервувалася ― репортаж опублікували. Але більше я такого не робитиму ― тема війни не дає гарантій, що історія вдасться.
Донбас ― це тільки війна. Їдучи розбитою дорогою я дивилася на таблички «Обережно, міни!». На покинуті бідні будинки і на їхніх мешканців та мешканок, яким, здається, уже не дочекатися кращого життя. І коли я вже ладна була оформити думку про те, що в усьому винна війна, зупинилася. Справа не тільки в «градах» ― справа в тому, що й до 2014 люди жили тут так. Без вирв від снарядів, але із занедбаними селами й відсутністю перспектив, окрім шахти.
Щоб не міфологізувати Схід теперішній, треба знати, яким він був до того. Щоб розібратися, можна читати репортажі, спогади чи історичні книги ― наприклад, «Дикий Схід» Максима Віхрова або ж «Чорна лихоманка» Дениса Казанського. Остання, до речі, змінила моє уявлення про регіон, та й про історію України загалом.
Ще один корисний ресурс ― локальні медіа. Я читаю маріупольське «Від себе», «Свои.City» й загалом сайти мережі «Або».
Не бачити далі фестивалю. Один з найпростіших способів потрапити на Донбас ― напроситися у фестивальний автобус в обмін на статтю чи сюжет. Три з чотирьох моїх поїздок на Донбас були фестивальними ― харківський Plan B, всеукраїнський «З країни в Україну» та львівський «Вертеп на Схід».
Команда фестивалю ― це зазвичай не місцеві. Тож, по суті, на Донбасі ви перебуваєте хіба що фізично. Щоб виправити це, в останній поїздці ми з колегою Іринкою Громоцькою разом з репортажем робили ще й фотоісторію про місцеві будинки культури. І найбільше мене дивували працівники й працівниці ― вони захоплено нас зустрічали, часто в неопалюваних майже закинутих приміщеннях. Найпоширеніша фраза: «Дякую, що не забуваєте». Найважливіше з моїх фестивальних поїздок: люди думають, що про них забули. Це треба розгледіти за загальною радістю біля сцени.
Забути про психічний стан. У цю поїздку я приїхала вже втомленою від попереднього проекту ― з цього почалися проблеми. Коли ми зупинилися на ніч у Красногорівці, з будинку було видно нічний Донецьк. Я півгодини тільки те й робила, що плакала. Працювати на Донбасі ― тяжко. Можна скільки завгодно готуватися, але варто виснажитися й послабити контроль ― і накриває. У моєму випадку допомогла колега, з якою ми разом працюємо вже більше року й можемо підтримати одна одну. Але взагалі про такі ситуації варто говорити з психологом чи психологинею.
Бути журналісткою, а не людиною. Коли забуваєш про власний стан, легко забути про стан інших. Зазвичай я намагаюся бути емпатичною, переживаю за своїх героїв і героїнь, але того разу я беземоційно засипала чоловіка запитаннями. На щастя, він не образився ― тільки пожартував, що я схожа на ФСБшника. І додав: «Ви сюди приїхали історію зробити ― а нам тут жити». І якби мене запитали про головну пораду з Донбасу ― це було б воно. Залишатися людиною ― життя важливіші, ніж тексти.
* ім’я героїні змінено.
Photo by Donald Giannatti on Unsplash
