Чому документаліст Тоні Палмер принципово не складає питальник перед інтерв’ю.
«Чому у вас таке довге волосся?», «Чому ви носите різнокольоровий одяг?» і «Поділіться, будь ласка, деталями свого особистого життя». Такі запитання журналісти зазвичай ставили музикантам The Beatles, коли група була на піку популярності. Натомість двадцятисемирічний британський кінодокументаліст Тоні Палмер попросив Джона Леннона розповісти, що The Beatles намагаються сказати слухачам своєю музикою. «Ми хочемо змінити світ», — відповів музикант. За п’ятдесят років Тоні Палмер у Львові поділився своїм підходом до інтерв’ю для документальних фільмів.
Фільм All My Loving, для якого Тоні говорив із Ленноном, вийшов 1968 року. У ньому режисер показав, що популярні музиканти — це не лише «усміхнені й щасливі люди, що співають про любов», а музика є не лише розвагою.
«В історії трапляються періоди розквіту, коли все відбувається дуже динамічно, — каже Тоні Палмер. — Одним із таких періодів була друга половина 1960-х у Лондоні. Хтось може закинути, що це сталось через появу The Beatles. Однак це була загальна атмосфера міста, де люди творили великі речі, й The Beatles були лише однією з них». Британська телерадіомовна корпорація, де Тоні Палмер тоді працював, була відкрита до експериментів. Журналістів і кінематографістів заохочували шукати пригод і приймати виклики. «Тоді на ВВС панував дух авантюризму і сміливості. Зараз усе змінилося — журналісти мають бути напрочуд виваженими й обережними», — говорить режисер. Експериментом був і фільм про The Beatles, історію яких Палмер змонтував за десять днів, намагаючись використовувати мінімум слів і максимум музики.
Крім The Beatles, героями Палмерових біографічних і портретних документальних стрічок були Pink Floyd, The Who, Нельсон Мандела, Марія Каллас, Дмитро Шостакович, Марго Фонтейн та інші. Здебільшого музиканти. Загалом за понад півстоліття він зняв не менше сотні телефільмів.
Фото Іринки Громоцької
«Плануючи інтерв’ю, ніколи не складайте детальний список запитань, — радить Палмер. — Напишіть лише одне, можна дурне й наївне, запитання у своїх нотатках. Поставте його, а далі просто уважно слухайте, просіть уточнити й пояснити. Людина сама розповість вам усе найважливіше, і у вас вийде розмова, значно цікавіша, ніж просто інтерв’ю». Коли документаліста просили вислати список запитань на узгодження перед інтерв’ю, він відмовляв, пояснюючи, що й гадки не має, що питатиме. «Зазвичай я починав із фрази “о, мені хотілося б стільки всього у вас запитати, що я й не знаю, з чого почати”. Це завжди допомагало запустити процес», — каже він.
Винятком був південноафриканський політик і правозахисник Нельсон Мандела. На його прохання Палмер таки надіслав список запитань. А коли приїхав на розмову, зрозумів, чим було зумовлене прохання: літній і хворий Мандела боявся, що не спроможеться на інтерв’ю експромтом. Тому написав готові відповіді на надіслані запитання. Й після першого, звичного для Тоні Палмера «дурного» запитання почав зачитувати відповіді з аркуша… А дочитавши перший рядок, замовк.
«Запала незручна мовчанка. Я не знав, що робити, — згадує Палмер. — Гарячково думав, що запитати. Чи варто його перебивати? Але вирішив, що краще зачекаю й помовчу. Він подивився на мене, а тоді перевів погляд на об’єктив камери й сказав: “Я розповім тобі, як усе було насправді”».
Він розповів, як його везли човном на острівну в’язницю Роббен Айленд, і охоронець сказав йому: «Не хвилюйся, за якихось п’ять років ти вийдеш звідси героєм. Навколо тебе юрмитимуться красиві дівчата, захоплені тобою». Насправді ж Мандела провів за ґратами чверть століття.
«І знов довга пауза… А тоді Нельсон Мандела промовив: “Ти знаєш, я досі їх шукаю, цих красунь, які мною захоплені”. І щиро розсміявся. Наша розмова знайшла своє русло й потекла вільно», — розповідає документаліст.
Процес творення біографічного фільму, за словами Тоні Палмера, базується на імпровізації та цілісному погляді на характер героя. «Коли я знімаю фільм про людину, я не думаю про неї як про добру чи погану. Ми всі — комбінація доброго й поганого. Нам потрібно бути якомога справжнішими. The Guardian про мій фільм написали: “Режисер сказав те, що мав на увазі. І ще більш важливо, дійсно мав на увазі те, про що сказав”. Я справді намагаюся діяти так», — говорить Палмер. Він зняв телесеріал про композитора Рихарда Ваґнера, якого вважають таким собі музичним ідеологом антисемітизму та нацизму. Фільм вийшов в ефір ВВС 1983 року до сотих роковин смерті Ваґнера.
«Ми не повинні зводити пам’ятники цим людям. Вони мають жити, квітнути й провокувати навколишній світ для змін. Це дуже важливо для здоров’я суспільства», — коментує Тоні Палмер. Він бачить місію документаліста в тому, щоб зловити момент і продовжити його життя в пам’яті.
Один із його героїв — російський композитор українського походження Ігор Стравінський. Фільм 1982 року Stravinsky – Once At A Border триває майже три години.
«Якось я запитав Стравінського, що він думає про популярну музику. Він сказав, що є три типи музики: добра, погана й немузика. Але за мить уточнив: є два типи – така (композитор підняв кулак) і така (опустив руку і розслабив долоню, наче випустивши те, що в ній тримав). Думаю, тут є глибокий сенс», — розповідав Палмер в інтерв’ю «УП.Життя».
Тоні Палмер познайомився зі Стравінським 1966 року, за п’ять років до смерті, і взявся за біографічний фільм на прохання його вдови. Саме цей композитор пов’язав Палмера з Україною: вже кілька разів британський режисер приїжджав на Волинь на запрошення фестивалю «Стравінський та Україна».
Фото Іринки Громоцької
«Я ніколи не знімав фільми про людей, які були просто відомими, — каже режисер. — Я завжди шукаю сміливість у людях: комбінацію таланту, характеру й сильного духу. Сміливість повинна бути дуже явною. Ви відчуваєте її на запах і знімаєте, надихнувшись нею сповна».
Головне зображення Natalie Perea
