Чому автор книжки про лаконічне письмо змусив себе читати величезний текст.

Нещодавно ми опублікували цілком стьобний текст про те, як безглуздо читати ці безпорадно й безжалісно безкінечні лонґріди. Нам здалося, що неспроможність довго фокусуватися на тексті (і нерозуміння, навіщо себе до цього змушувати) — це те, що наші читачки й читачі поділяють. Ну, камон, кого надихає класичний епістолярний жанр в епоху інстант меседжез? Але ось ми натрапили на роздуми американського журналіста й письменника Пітера Кларка, який сам пише коротко, але читання довгих текстів вважає особливим, ні з чим непорівнюваним і цінним досвідом. Ділимося адаптованим перекладом із вами (він не надто довгий).

Я написав книжку про те, як писати коротко. Це все одно що пробігти марафон, щоб навчитися бігати спринт. Або не спати цілу ніч, щоб навчитися дрімати. Те, що написане коротко, краще запам’ятовується. Саме тому історія зберегла для нас клятву Гіппократа, 23-й псалом, десять заповідей, Отче наш, преамбулу до Конституції США, будь-який шекспірівський сонет — все досить коротке, щоб його запам’ятати.

Але я не ставлюся вороже до довгих форм. Від 2006 року я написав п’ять книжок загальною кількістю сторінок 1442. Але мій підхід такий: розділи у книжках я все ж роблю короткими, щоб подати банкет у придатних для нормального споживання порціях.

В епоху твітера переваги лаконічності мають бути очевидні:

Вона економить час.

Економить простір.

Гарантує наявність фокусу.

Змушує писак викидати з текстів зайве.

Якщо написано зрозуміло, то легко запам’ятати і переказати іншим.

А ось чому коротке письмо погане:

Воно не запрошує читача у мандрівку.

Воно не надає ретельно знюансованих аргументів.

Воно уникає складностей та неоднозначностей.

Важливі слова та ідеї воно просто нищить.

Нещодавно один американський письменник викладав студентам курс із креативного письма. За зразок хорошого тексту на одну із пар він приніс твір свого колеги, шанованого і досвідченого письменника на ім’я Гарі Сміт. І мусив щиро подивуватися, коли студенти застрайкували проти читання твору, який видався їм задовгим. Те, що на смак викладача було витончене і глибоке, студенти сприйняли як втомливе й повторюване.

Твір, який викладач запропонував читати студентам, — це 22 книжкові сторінки тексту. Чому автор так багато написав, можете подумати ви. Це взагалі не моя проблема як читача, що воно таке довге, можете подумати ви. Це проблема письменників, які женуться за статусністю. Її ж присвоюють за монументальність: мій текст довший за твій!

Я співчутливо вислуховував нарікання свого товариша-викладача і намагався уявити причини студентського бунту: можливо, це неспроможність довго фокусувати увагу; неспроможність, яка сформувалася від споживання цифрової інформації: від есемесок та мейлів до блогових дописів та повідомлень у фейсбуці. Я от, наприклад, став мультизадачною людиною, яка розпорошує увагу між багатьма телепрограмами (особливо спортивними), соціальними мережами, подкастами, відео на ютубі, статтями в газетах, журналах та книгах. І в мене абсолютно немає відчуття, що я всю цю інформацію якось систематизую. Це більше схоже на жонглювання. Визнаю, що я читаю менше романів, ніж минулими десятиліттями, але прагну провести 13 годин за переглядом чергових серіалів на нетфліксі.

Узагалі ж мене на ці роздуми про довгі/короткі форми надихнув один передрук у журналі  Sports Illustrated. Тут знову надрукували текст Білла Нека, який протягом 23-х років був дописувачем журналу, а недавно помер від раку. Це був найбільш знаний його текст, який описував скачки і називався «Чисте серце». Передрук вийшов без скорочень і з невеликою кількістю ілюстрацій. Починався на 102-й сторінці і закінчувався на 111-й, тобто складався приблизно із восьми тисяч слів. Я почав читати (я, чий дідусь ходив дивитися скачки ледь не щотижня) і подумав: «Лишенько, яке воно довге!». Але вирішив дисциплінувати себе, відклав усе, що відволікало, і занурився в черговий абзац. І, варто сказати, був щедро за це винагороджений.

Якщо чесно, текст і справді розгортається помалу. Ніщо на початку не хапає читача попід руки і не занурює у головну ідею. Ніщо не штовхає у спину, тільки легенько стукає пальчиком по плечі. Автор пише поетично і захоплено, як може писати лише той, хто любить те, про що розповідає. Щоб цю любов у тексті вловити, потрібен час. А щоб її розпізнати цілком, часу треба більше, ніж на прочитання восьми тисяч слів.

Скачки, які описав автор, я дивився по телевізору, коли мені було 24. Зараз, прочитавши текст, я дістав свій айпад, поліз у ютуб і подивився їх знову. І був абсолютно вражений тим, наскільки точно Нек усе описав.

Я ще раз усвідомив, що існує принаймні два типи наративів. Перший тип — «що станеться далі», послідовна мандрівка, яка заміняє пережитий направду досвід. Але також існує наратив у форматі «як саме це станеться». Цей наратив може розповідати про добре знаний факт з іншої точки зору, запрошуючи нас учитися, бачити, відчувати.

Читаючи цей текст про скачки у спортивному журналі, я пригадав, що найглибша сила будь-якої історії відчувається, тільки якщо історії присвятити час. Нехай текст довгий — не такий, звичайно, як «Війна і мир» чи «Мобі Дік» — але за сучасними журналістськими стандартами. Що й привело мене до запитання, любі писаки і читаки: чи не загрожує відмова від довгих історій передовсім нам самим?

Переклала й адаптувала Людмила Смоляр

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.