І створила телеграм-канал про БДСМ.

С@кс, с*кс чи навіть с&кс — навіть сьогодні, у ХХІ столітті деякі люди примудряються писати слово «секс», про всяк випадок «запікуючи» одну чи дві літери зірочками, хрестиками або іншими знаками, наче це — нецензурна лайка.

Для багатьох секс і досі залишається табуйованою темою, про яку незручно говорити вголос. Чи не тому словосполучення «сексуальна освіта» сприймається із острахом, а невідоме слово «гендер» і взагалі скидається на щось збочене, таке, про що краще не говорити поряд із дітьми. 

Паралельно із цим своїм життям живе зовсім інший світ: такий, у якому жінок навчають тридцятьом технікам мінету, а чоловікам проводять майстер-класи з кунілінгусу. Світ, у якому по п’ятницях люди відриваються не за кухлем пива в барі, а на свінгерських вечірках. Світ, у якому на побачення дівчата вбираються у латекс і йдуть не в кіно, а на БДСМ-тусівку. І цей світ також існує в Україні. 

Мабуть, саме через цей разючий контраст я як журналістка, вже кілька років досліджую теми людської сексуальності, тілесності, фетишів та інших, «заборонених» для багатьох тем.

Одним з моїх перших матеріалів став великий текст для НВ про те, як влаштований ринок секс-послуг в Києві. Щоби написати цей матеріал, я поговорила з усіма сторонами: з секс-працівницями та з соціальними працівниками, які співпрацюють з ними, із клієнтами, такожіз поліцейськими. Разом із фотографинею Наталією Кравчук ми провели ніч на Броварському проспекті — одному із традиційних місць, де зазвичай працюють столичні дівчата. Там каталися у автівці разом із оперуповноваженим, який розказував, де хто стоїть і чим займається. Тоді ж з’ясувалося, що українські секс-працівниці мають власну профспілку і готові говорити з відкритими обличчями. А чоловіки згодні анонімно поділитися власним досвідом придбання їхніх послуг. 

Після цього був матеріал про ринок секс-послуг в Одесі та візит до місцевого борделю. Потім — велике опитування для сайту «Платформа» про інтимну лексику українців. У цей момент я з’ясувала, що чимало українців різного віку називають власні статеві органи та інтимні процеси як завгодно, але не прямими термінами — бо ж звикли до «пестиків і тичинок». Здавалося би, з одного боку, це смішно — читати, як дорослі люди роблять «шпілі-вілі», «омлєтік» та «теребонькають». З іншого, усе це свідчить про рівень сексуальної освіти українців. Тієї самої освіти, проти впровадження якої досі виступають представники релігійних спільнот, а також адепти «традиційних сімейних цінностей». 

Ще одна із табуйованих тем — порно. Всі його дивляться, але соромляться про це говорити. У багатьох є улюблені акторки, яких знають по іменах, але розказати про це вголос, обговорити з друзями — зась. Через дослідження цієї теми з’явився матеріал про порнографію в Україні. А також усвідомлення того, як багато людей насправді знімають хоум-відео і пересилають одне одному свої еротичні фотографії. А ще — скільки дівчат і хлопців мали досвід роботи вебкам-моделями для того, аби вижити у студентські роки. І в цьому знову — портрет нашого суспільства. Те, про що незручно, не прийнято говорити. Але воно існує, й замовчування таких проблем точно не допоможе їх вирішити.

Далі було дослідження БДСМ-спільноти в Україні: виявилося, що вечірки, на яких людей зв’язують, шмагають, поливають воском та проштрикують голками, бувають не тільки в кіно. А і у нас, в самісінькому Києві. Або в Одесі. Або у Харкові чи Запоріжжі, наприклад. І відбуваються вони там досить давно. А сама БДСМ-культура і взагалі не має нічого спільного із сексом. І з фільмом «50 відтінків сірого» також.

Заглиблення в тему БДСМ — цікава можливість побачити людей із зовсім іншого боку, зрозуміти їхню психологію та взаємозв’язок між дисципліною і домінуванням, між болем та любов’ю. Всі ці історії стали підґрунтям для кількох публікацій та основою для створення телеграм-каналу БДСМ.юа: спершу — в якості експерименту, який згодом перетворився на повноцінний ресурс. Це була ідея, яку я запустила на голому ентузіазмі, та кілька разів хотіла «прикрити лавочку». Аж раптом стала отримувати фідбеки від читачів, які зізналися: такого ресурсу, хай навіть це і просто канал, в Україні дуже бракувало. 

Цей шлях привів мене на столичні секс-вечірки, нудистські пляжі, у тусівки свінгерів та поліаморів. І всюди знайшлися люди, які були готові поділитися своїми історіями, пустити у свою спільноту, познайомити з усіма і показати усе. При цьому розуміючи, що я журналістка. Бо всім їм хочеться, аби оточуючі перестали жити у полоні стереотипів, краще розуміли себе та інших та перестали боятися власного тіла та власної сексуальності. 

Та одне із найцікавіших відкриттів — це реакція людей на ці теми та їхнє бажання відкритися. І мої знайомі, тобто ті, кого знаю особисто, і читачі у фейсбуці, яких я не знаю, після подібних публікацій у приватних бесідах радо діляться власними проблемами, розповідають про свої уподобання або фантазії — що хотіли би спробувати, на що не можуть наважитися, або, навпаки, який досвід мали уже і як їм із цим живеться зараз. Розповідають, мабуть, тому, що бачать у мені співрозмовницю, яка поставиться до таких розповідей із розумінням та не засудить. Навіть якщо хтось зізнається, що любить переодягатися у жіноче, носити повідок на шиї або все життя мріє про секс вчотирьох.

Але, найголовніше для мене у моїй роботі — отримати від читачів фідбек, мати зворотний зв’язок, розуміти, що вони не просто читають мої матеріали. А й те, що ці матеріали спонукають їх до переосмислення власного ставлення до своїх бажань.

Як на мене, найголовніше у роботі для журналістів, які працюють із такими темами — це чесність, повага до чужих інтересів та дотримання конфіденційності. Якщо ви хочете написати про секс-вечірку — не йдіть туди під прикриттям, так ніби ви простий відвідувач, щоби потім написати «розгромний» репортаж, як це уже зробив колись один колега з популярного онлайн-ресурсу. Домовтеся із організаторами напряму та скажіть їм про свої наміри. Це — чесність. 

Не називайте інтереси ваших співрозмовників збоченнями та вмійте слухати. Це — повага до чужих інтересів та уподобань. Не знімайте людей на приховану камеру, не розголошуйте особисті дані, зберігайте анонімність, якщо вас про це просять. Це — дотримання конфіденційності. Уникайте мови ненависті, вживайте правильну лексику та не давайте оцінок чужим діям. Ви ж бо не знаєте, що привело людей до цієї точки. 

Ніколи не намагайтеся роздмухати скандал або подати все як «сенсацію» та «шок-контент» — подавайте все це як частину нашого звичайного життя. Бо це і є частина нашого повсякденного життя. Така, яку зазвичай замовчують. Ви ж — рупор. Тому не мовчіть. 

 

Вас також можуть зацікавити такі статті: Як писати про секс

 

Головне зображення Daniel von Appen

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.