Чим об’єднані історії біженців в Україні, крім 17 гривень.
20 червня — Всесвітній день біженців. Минулого року вимушеними переселенцями стали 71 мільйон людей у світі. За результатами соціологічного дослідження, 25% українців готові прийняти біженців в Україні, якщо ті справді потребують захисту. Ще чверть — категорично проти. В Україні наразі мешкає понад дві тисячі біженців; ще понад шість тисяч попросили притулку і чекають на рішення Міграційної служби. Недостовірна та сповнена мови ворожнечі інформація у ЗМІ — один із факторів, який впливає на сприйняття біженців. Розповідаємо, на що слід зважати журналістам, щоб не скотитися у ксенофобію.
Уявіть, що ви з Ефіопії. В 90-ті ви були членом тамтешньої політичної партії, а потім вирушили в Україну, щоб отримати освіту. Поки ви були в Україні, в Ефіопії до влади прийшла опозиція і почала ув’язнювати людей із вашої партії. Якщо ви повернетесь, вас теж заарештують. Це історія біженця Дежене Гемберу Їргу. Зараз він живе в Україні і має невеликий кавовий бізнес.
Або уявіть, що ви художник із Афганістану. Міністерство оборони відправляє вас по освіту в Україну, оскільки їм потрібен митець, який виконуватиме їхні замовлення. Поки ви вчитеся, в Афганістані змінюється режим. Відтепер мистецтво суворо регулюється, зокрема заборонено малювати людей. Це історія Акбара Хурасені, який зараз став українцем і продовжує писати картини.
Таких історій багато. Біженство існувало у всі часи, відколи людство навчилось створювати і застосовувати зброю. У 1685 році гугеноти тікали з Франції через релігійні переслідування. У 1882-му через погроми з Російської імперії втекли близько двох мільйонів євреїв. Під час Першої світової війни сотні тисяч вірмен стали біженцями через геноцид. По Другій світовій у Європі опинилися приблизно 40 мільйонів біженців із різних країн. Приблизно 80% арабів втекли з території Палестини у 1948 році через дії сіоністів. Режим Іді Аміна в Уганді, напад радянської армії на Афганістан в 1979 і багато інших подій змусили людей шукати безпеки поза своєю країною. До біженства спонукають війни, переслідування на підставі раси, національності, політичних поглядів, вірування, приналежності до певної соціальної групи тощо.
У більшості європейських країн громадяни виступають за прийняття біженців, проте критикують методи, які використовує при цьому уряд. Країни африканського континенту відкрили свої кордони для біженців із сусідніх країн, які тікають від терористичних груп, воєн, інших труднощів. У США кількість людей, які вважають, що держава має приймати біженців, поступово зменшується.
Україну більшість біженців сприймає як транзитну країну. Притулку тут просять ті, хто обрав цю країну заздалегідь, наприклад, щоб отримати освіту, а після того не зміг повернутися на батьківщину, або ті, хто має тут родичів. Дехто помилково вважає, що система надання притулку в Україна схожа на західноєвропейські, де біженці можуть отримати житло, роботу та фінансову допомогу.
У 2016 році в Яготині відкрився пункт тимчасового розміщення для біженців. Низка ЗМІ опублікувала матеріали, які суперечили фактам та могли хіба залякати жителів міста перспективою сусідства з іноземцями. У цих матеріалах журналісти не розрізняли біженців та мігрантів, хибно казали, що в Яготині житимуть лише сирійці, проводили сумнівні експерименти, видаючи себе за біженців. Люди, які подивилися ці матеріали, могли переконатися, що біженці привезуть хвороби та своїх, «екзотичних» комарів, будуть лазити у погреби та вчиняти насильства.
2018-го, за два роки після подій в Яготині, в Україні відбулося соціологічне дослідження «Що українці знають і думають про права людини». За його результатами, до біженців українці ставилися переважно негативно. 6% погодились прийняти біженців з європейських країн, 4% — з будь-яких країн, крім Близького Сходу та Африки, 5,9% готові прийняти всіх, окрім росіян, 25% погодилися, що притулок надавати важливо, 28% — категорично із цим не погодились і 30% не змогли відповісти на це запитання.
В інтерв’ю для Центру інформації про права людини Максим Буткевич, який віддавна працює з темою біженців, сказав: «Україна мала би бути гостинною до біженців хоча би з огляду на власну історію. Багато відомих українців ХХ століття були біженцями. Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Багряний, який, до речі, написав листа “Чому я не хочу вертатись до СРСР”, де називав себе біженцем».
Що важливо пам’ятати, пишучи про біженців
Біженець, іммігрант та нелегальний мігрант — це різні поняття. Крім цих слів, в українських ЗМІ використовують також далеко не нейтральні «втікачі», особи із «сумнівною репутацією», «кочівники», «безробітні і неблагополучні мусульмани», «непрохані гості». Від таких оцінкових виразів слід відмовитись узагалі.
Біженець — це особа, яка не є громадянином України, через ґрунтовні побоювання переслідувань у своїй країні не може або не хоче туди повернутись і просить притулку в нашої держави. Іммігрант — це людина, яка мешкає в Україні на законних підставах, маючи дозвіл на імміграцію. Нелегальний мігрант — це людина, яка не має ні дозволу на імміграцію, ні документів, що посвідчують її як шукача притулку.
Біженці — різні, тому не треба узагальнювати. Кожен біженець має унікальну історію. Хтось тікав зі своєї країни через релігійні переслідування, хтось не хотів, щоб його повісили через сексуальну орієнтацію. Біженців, які живуть в Україні, точно об’єднує те, що вони… живуть в Україні. А також те, за якою процедурою вони отримали цей статус.
В законі «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено кілька стадій, які проходить людина у пошуках захисту.
Іноземець (або особа без громадянства) приходить до Міграційної служби і пише заяву, просячи визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Це потрібно зробити протягом п’яти днів після легального перетину українського кордону і щонайшвидше — після нелегального. Після подання заяви людина стає шукачем притулку, її паспорт лишається в Міграційній службі, а вона отримує довідку про звернення за захистом в Україні. Це єдиний документ, який посвідчує її особу.
Далі — очікування, яке може тривати роками. Протягом цього часу біженцям можуть допомогти отримати медичну допомогу, вивчити українську мову і підтримати матеріально. Цим займаються Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, благодійний фонд «Рокада» та інші організації.
Голова благодійного фонду «Рокада» Наталія Гуржій каже: «Шукачі притулку не можуть офіційно працювати без дозволу. А дозвіл отримують не вони, а роботодавець. Роботодавець повинен мати дозвіл на працевлаштування шукача притулку з договором в 10 мінімальних зарплат (41 тисячі 730 гривень)».
Міграційна служба проводить із шукачем притулку інтерв’ю, вивчає документи з його справи і зрештою визнає його або біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Після цього біженець може претендувати на громадянство за кілька років перебування в Україні. Особа, яка потребує додаткового захисту, — не може.
Якщо ж людина не змогла довести, що їй загрожує небезпека в країні, звідки вона приїхала, її депортують. Правозахисники Борис Захаров та Максим Буткевич зазначають, що іноді депортації відбуваються з порушенням прав людини і що Міграційна служба часто штампує відмови без належної перевірки. Але механізму, який би дозволив перевіряти правомірність цих відмов, не існує.
Люди, які отримали відмову, звертаються по допомогу в недержавні організації, наприклад, у «Право на захист». Там можуть допомогти оскаржити рішення Міграційної служби в суді.
Не вдаватися до мови ворожнечі. В своєму дослідженні про архетипи та стереотипи в медіа Мері Анна Кід пояснює роль журналістів у висвітленні різних спільнот. Вона зазначає, що в межах суспільства є багато груп, представники яких не перетинаються. Хто не спілкується із, наприклад, сиротами, біженцями, ромами, той може довідатися про їхнє життя переважно з медіа. Відповідно, створюючи хибний образ біженця, ЗМІ провокують обережне, а в деяких випадках і вороже ставлення українців до біженців. Ось кілька медіаміфів про біженців.
Міф №1. Біженці заміщують українців, які виїжджають за кордон. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, у березні 2019 року в Україні було 2620 людей, що отримали статус біженця. Ще 6408 проходять перевірку. В той же час українців, які працюють чи живуть за кордоном, майже 7 мільйонів.
Міф №2. Україна витрачає безліч коштів на біженців. Єдині кошти, які біженці можуть отримати від України — це одноразова грошова допомога в 17 гривень, тобто один неоподатковуваний мінімум. Втім якщо протягом перевірки доведуть, що біженець має інші засоби до існування в Україні, то навіть ці гроші він не отримає.
Міф №3. Будь-який нелегал може запросто отримати статус біженця. Є кілька історій, які показують ситуацію геть навпаки. В статті «Україна не чекає на біженців» автор розповідає про Рустама Дока. У 2014 році він приїхав з Білорусі, аби воювати на боці української армії. Тим часом у Білорусі на нього відкрили кримінальну справу за статтею про найманство. Спроби отримати статус біженця в Україні були марні, — йому відмовили. Він звернувся з тим самим проханням до Польщі і отримав там притулок. Жанарі Ахметовій, казахстанській журналістці та активістці руху за «Демократичний вибір Казахстану» відмовили у статусі біженки, хоча повернення на батьківщину загрожувало їй в’язницею та тортурами. Опозиційного до турецької влади журналіста Юсуфа Інана видали Туреччині, хоча він просив про притулок. Вдома Юсуф опинився у тюрмі.
Користуватись інформацією організацій, які працюють з біженцями. Такі організації можуть надати найбільш точну та актуальну інформацію. Наприклад, на сайті Управління Верховного комісара ООН у справах біженців є дослідження та статистика, благодійного фонду «Рокада» — інформація про те, як можна особисто допомогти біженцям. Працівники фонду «Право на захист» нададуть інформацію про юридичні аспекти перебування біженців в Україні. Також можна звертатися і стежити за публікаціями громадських організацій «Десяте квітня» та NEEKA.
Головне зображення Celia Spenard-Ko
