Про мову ворожнечі в житті і в медіях — ґрунтовно і з прикладами.
Тему мови ворожнечі в медіа й у житті загалом продовжує Володимир Бєглов, знайомий читачам MediaLab як радіоведучий, співзасновник The Ukrainians і «Радіо Сковорода». З минулого року він очолює Освітній центр із прав людини у Львові. Ми попросили Володимира викласти головне з того, що він розповідає про мову ворожнечі на лекціях. Ці поради стосуються не лише журналістів, а й кожного, хто говорить із кимось, крім себе.
«Чи можуть твої особисті слова стати причиною чужого насильства, що про нього Ти навіть не дізнаєшся?». З такого питання ми в Освітньому центрі з прав людини у Львові зазвичай починаємо інтерактивні лекції про те, що таке мова ворожнечі і як вона працює. Найчастіше відповіді ствердні. Щоправда, більшість чоловіків і жінок, які беруть участь в лекції, у своєму уявленні про те, як «слово-не-горобець» може спровокувати трагедію, обмежується сферою пліток, наклепів і перекручень. Мова ворожнечі — це значно більше, а наслідки від її поширення дуже непередбачувані і завжди страшні. Приміром, убивство мера Ґданська Павела Адамовича чи не всі польські політики (а за ними — великі світові медіа) назвали наслідком зростання кількості мови ворожнечі у польському інформаційному просторі. То що ж це таке і як воно працює?
…Кілька місяців тому після лекції для колективу однієї зі львівських шкіл до мене підійшла вчителька фізики: «Знаєте, там в інтернеті є сайт, де учні можуть коментувати своїх вчителів. Так от, мене там якими тільки словами не називають! Ось, де мова ворожнечі, а не оце усе… Ось, де людину ображають!» Безумовно, вчительку фізики шкода. Отримувати словесні стусани від тих, для кого і заради кого працюєш, неприємно і боляче. Однак образливі слова у наш бік не завжди є мовою ворожнечі. Розберімося.
Співжиття умовної більшості з Іншими може відбуватися у чотирьох форматах:
Перший — ексклюзія або виключення. Той випадок, коли Інших витісняють за межі умовної більшості. Це проявляється, скажімо, у відсутності пандусів при вході до ресторану чи у невмінні вчителів у школі працювати для дитини зі синдромом Дауна.
Другий формат — сегрегація. Мова не лише про витіснення Інших за межі суспільства, але й про створення для них своєрідного ґетто. Пригадайте резервації у США чи табори для «ворогів народу» у Радянському Союзі.
Третій спосіб співжиття — так звана інтеграція. Ми, мовляв, не женемо від себе Інших, але таки контролюємо їхнє перебування поруч з нами. Так, мовляв, спокійніше. Яскравим прикладом цього є гуртожитки для людей з порушеннями зору, які ще з радянських часів діють у наших містах. Замість удосконалювати міську інфраструктуру для усіх громадян і громадянок, суспільству простіше певну категорію людей обгородити парканом.
І четвертий спосіб, який ми в Освітньому центрі з прав людини у Львові популяризуємо. Це інклюзія. Тобто забезпечення рівних можливостей для усіх громадян і громадянок реалізовуватися, брати активну участь у житті суспільства, бути собою і бути щасливими. Власне, розвиток інклюзивності стосується не лише міської інфраструктури чи навчальних програм, але й того, як між собою спілкуємося звичайні ми — як адекватні люди чи як потенційні вороги?
Існує 11 офіційних визначень того, що таке hate speech. Ми на своїх подіях найчастіше використовуємо дефініцію, виведену Комітетом міністрів Ради Європи. Звучить так: «Мовою ворожнечі вважаються усі форми самовираження, які включають поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму чи інших видів ненависті на ґрунті нетерпимості».
Я навмисно зачеплюся за три слова з цього юридичного тексту: «усі форми самовираження». Вони означають, що поширювати ненависть, яка призводить до насилля і вбивств, можна не лише через «офіційні заяви» чи «у коментарі для національного телебачення». Поширювати ненависть можна де завгодно, де у вас є аудиторія. Невдалий побутовий жарт у маршрутці почують інші пасажири і пасажирки, напис на паркані прочитає сила-силенна людей (27000 — стільки людей за день звертають увагу на яскраві вуличні написи, як стверджує одна рекламна аґенція), навіть ваш пост у фейсбуці з трьома лайками побачить кілька десятків людей. Татуювання, принти на футболках, п’яні теревені в пабі у п’ятницю ввечері — усе, що сказане, показане чи написане публічно, може бути мовою ворожнечі.
Проте юридичне визначення може звучати складно і черство. Якщо говорити про мову ворожнечі простіше, то вона має таку саму природу, що й дискримінація. Ідеться про іншування людей за ознаками, яких вони змінити не можуть (колір шкіри, інвалідність, етнічна приналежність, сексуальна орієнтація чи, приміром, зріст), або за ознаками, яких люди змінювати не мусять (скажімо, віросповідання, політичні переконання, стиль одягу чи колір волосся). Тобто, якщо ми кажемо «інвалідність – це кара Божа за гріхи», то вживаємо мову ворожнечі, оскільки формуємо негативне ставлення до групи людей на основі ознаки, якої вони не обирали і змінити не можуть.
Є ще один спосіб простими словами пояснити природу мови ворожнечі. Це завжди про знелюднення людини. Називаючи людину у той чи інший спосіб, ми можемо або підсилювати, або спростовувати негативний стереотип, поширений про спільноту, до якої людина належить. Знелюднюючи людину, ми завжди акцентуємо на одній-єдиній рисі, ваді чи особливості. І цим самим відкидаємо її вчинки, досягнення, риси характеру, цінності, успіхи чи навіть провали. Приміром, використовуючи слово «інвалід», ми несвідомо (але безапеляційно) наче промовляємо: «Байдуже, як ти там живеш і чого досягшаєш. Ти — інвалід. І на цьому твоя історія, друже, закінчена». (До речі, замість «інвалід» варто вживати словосполучення «людина з інвалідністю», однак загалом про те, що саме слід викинути зі свого словникового запасу назавжди, ми поговоримо далі).
…До речі, офіційні визначення мови ворожнечі постійно уточнюються, однак ніколи не звужуються. Приміром, у 2010 році Парламентська асамблея Ради Європи у своїй резолюції визначила окремою групою, яка може потерпати від hate speech, ЛГБТІ-людей. Ще раніше, скажімо, було спеціально уточнено визначення мови ворожнечі щодо жінок, міґрантів і міґранток тощо.
Стереотипи: шкідливі і нешкідливі
Коли ми чуємо слово «стереотип», найчастіше маємо негативні асоціації. Адже ми настільки звикли ламати стереотипи, спростовувати їх чи викорінювати, що й уявити собі не можемо, що стереотипи можуть і користь приносити. Насправді можуть.
Наведу приклад. Із чого ми зазвичай п’ємо ранкову каву? Правильно, з кавового горнятка (чи чашки, чи філіжанки, немає різниці). З іншого боку, ми можемо сказати, що щоранку п’ємо каву зі спеціальної керамічної посудини, вкритої фарбою певного кольору та оснащеної вушком для тримання, головне призначення якої — споживати гарячі напої. Однак ми вживаємо слово «горнятко», а все вище описане в те «горнятко» вкладаємо. Усе інше ми «маємо на увазі». Так само і зі стереотипами. Ми вживаємо певне слово, а «на увазі маємо» цілий набір асоціацій. Причому ці набори асоціацій дуже різняться для різних слів, що, здавалося б, позначають одне і те саме явище. Наприклад, для «жидів» і «євреїв».
Наукове визначення стереотипу свого часу сформулював американський письменник (і, між іншим, лауреат Пулітцерівської премії) Волтер Ліппман. Тут треба кілька разів перечитати, щоб в’їхати, однак нас із вами цікавить лише виділене жирним останнє речення: «Стереотип — це прийнятий в історичній спільності зразок сприйняття, фільтрації, інтерпретації інформації при розпізнаванні і впізнавання навколишнього світу, заснований на попередньому соціальному досвіді. Система стереотипів утворює соціальну реальність».
Тобто те, які саме стереотипи ми погоджуємося поширювати через власні висловлювання, впливає на те, у якому світі ми прокинулися сьогодні, і на те, у якому світі прокинемося завтра.
…Дозвольте тут ліричний відступ. Пригадуєте отой Айнштайнівський афоризм про те, як по-різному люди бачать одну і ту саму калюжу? Мовляв, песиміст бачить у ній болото, оптиміст — зірки, які у ній відбиваються. Слова, формулювання та інтонації — то ті самі калюжі. І тільки від нас залежить, на що ті калюжі перетворяться – на болото чи на зірки.
Забудьмо слово «всі». «Всіх» не існує
Щоразу на лекціях про мову ворожнечі ми наголошуємо: «Усіх не існує!» Не існує усіх жінок, які не вміють вправно кермувати автомобілем (пригадуєте такий стереотип?), усіх пенсіонерів і пенсіонерок, які вранці набиваються саме до вашої маршрутки (а такий пригадуєте?), усіх політиків та політикинь, які постійно брешуть (ну, цей точно усім знайомий), усіх «циганів», які завжди крадуть (зробіть зусилля над собою і визнайте, що точно не усі) тощо.
Щоразу, коли ми говоримо про певну людину, ми говоримо про певну людину. Саме про цю конкретну людину, а не суспільну групу, яку вона представляє. Тобто, коли ми говоримо про згаданого вище Айнштайна, то у першу чергу маємо на увазі теорію відносності і фото з висолопленим язиком, а не всі шкідливі стереотипи, пов’язані з «усіма» євреями і єврейками. Коли говоримо про колишнього керівника ІТ-управління Львівської міської ради Івана Коржова, то у першу чергу згадуємо про започатковані ним і командою проекти, а тоді вже про всі забобони про ромську меншину, яку Іван представляє.
Простіше кажучи, ми завжди маємо на увазі когось конкретно, а не абстрактних «отих усіх». Про абстрактних «отих усіх», на мою скромну думку, зазвичай говорять представники і представниці різноманітних радикальних рухів, які вправно використовують образ спільного ворога, аби наростити собі особистої вигоди. Минаючи усі спроби «порятунку нації» що з праворадикального, що з ліворадикального боку, візьмімо за приклад фігуру, яка стане зрозумілою кожному і кожній. Путін. Цей керівник сусідньої держави активно експлуатує образи «усіх бандерівців», «усіх піндосів» (американців) і «всієї гейропи». Так простіше. Хто ж полізе аналізувати? Адже набагато простіше жити, коли усі ми проти отих усіх. Тільки хто тут «ми» і хто «ті всі»? Не будь, як Путін.
Правильно / не правильно
Є цілий перелік слів, які не заведено вживати у пристойному товаристві. Приміром, негр, жид чи аутист. Найбільш поширеним аргументом на користь не-вживання таких слів є їхнє наперед негативне смислове навантаження. Простіше кажучи, негативний, шкідливий стереотип, підв’язаний під те чи інше слово.
Є одна порада людям, які хотіли би слідкувати за власною мовною гігієною. Якщо не знаєте, як правильно назвати ту чи іншу людину з певної спільноти, почніть власне зі слова «людина». І не помилитеся. Замість «інвалід» скажіть «людина з інвалідністю». Замість «бомж» ужийте «людина без домівки» або «бездомна людина».
Жид чи єврей?
Безумовно, слово «жид» свого часу було цілком природним для української мови. І Тарас Григорович, і Іван Якович, і яка-небудь львівська продавчиня риби на площі Ринок вживали слово «жид», і нікого те не обурювало. Більше того, якщо ми згадаємо польське Żyd, англійське Jew чи французьке Juif, то помітимо, що українська версія цього слова раніше була цілком європейською. Але то було раніше, до Голокосту у Східній Європі, який наробив великої біди на території сучасної України, і до радянської окупації, за якої, як відомо, «если в кране нет воды, значит, выпили жиды». Зрештою, і в традиційному галицькому вертепі на Різдво образ Жида, погодьтеся, є далеко не найпозитивнішим. Сьогодні слово жид є образливим і негативним. Варто вживати нейтральніше «єврей». Тим паче, про це нас просять і самі представники та представниці єврейського народу.
Циган чи ром?
«Циган сонце вкрав». «Будеш нечемною дитиною, цигани вкрадуть». «Що це за циганський табір ви тут влаштували?» Усі ці поширені в нашій мові вислови, зрозуміло, зовсім не сприяють позитивному ставленню до ромської національної меншини в Україні. А відтак, підсилюють і без того сильний стереотип щодо небезпечності і шкідливості представників і представниць цієї групи. Безумовно, гастролі яскраво розцяцькованих ромів і ромок до туристичних міст, крадіжки з кишень і торбинок, гіпнотичні ворожіння на базарах і трамвайних зупинках — те, що надокучає і обурює. І безумовно, така поведінка окремих ромських чоловіків і жінок негативно впливає на образ цілої групи загалом. Але якщо ми з вами і мусимо кудись спрямовувати власний негатив, то спрямуймо його на недолуге з цієї точки зору законодавство і бездіяльність правоохоронних органів, а не на цілий народ. І тим більше, не робімо висновки про всіх ромів і ромок лише на основі яскравої поведінки тих, хто, на жаль, підтверджує стереотипи про «циганів».
Інваліди чи люди з інвалідністю?
Коли ми дивимося відео з Дмитром Щебетюком на YouTube, передовсім бачимо бородатого плавця, харизматичного телеведучого і активного громадського діяча. А тоді вже чоловіка, що ходить на візку. На прикладі Діми Щебетюка стає зрозуміло, що про «характерні риси» тієї чи іншої людини варто говорити винятково у тих випадках, коли про це зайшлося. Бо перш за все Діма — людина, а коли йдеться, наприклад, про інклюзивні тротуари, Діма — людина з інвалідністю. А ще перш за все Діма — класний чувак, і точно ніколи не інвалід. Так само, як і моя знайома з львівського центру «Джерело» Оля Драган. Передусім Оля — людина, поетка і художниця, а тоді уже дівчина з ДЦП. (Якщо вважаєте ці аргументи моралізаторством, то заплющіть очі і пригадайте перші асоціації, що виникають у вас, коли чуєте слово «інвалід». Там точно не Щебетюк).
До слова, сьогодні самі люди з інвалідністю просять не називати їх «особами з обмеженими можливостями» чи «з особливими потребами». І справді, особою з особливими потребами може стати будь-хто, незалежно від ознаки інвалідності. Зламана нога чи важке похмілля стають достатньою причиною такої особливості потреб. А можливості у людей з інвалідністю — необмежені. То лише недолуге господарювання та погано написані закони когось у чомусь обмежують.
Безпритульна людина чи бомж?
За весь час, що ми проводимо лекції з протидії мові ворожнечі у різних українських містах, ми дуже часто чуємо сумні слова про людей, які опинилися на вулиці: «Самі винуваті». Мовляв, провина за те, що людина лишається без домівки, лежить на ній самій. Як на мене, такі позиції будуються на тому, які враження викликає у нас зовнішній вигляд безпритульних людей. Бруд, фізичні ознаки зловживання алкоголем, відсутній погляд, неохайність. У свідомості пересічної людини такий зовнішній вигляд чомусь сприймається як причина безпритульності, а не як її наслідок.
У Львові уже багато років працює благодійна організація «Оселя», єдина на пострадянському просторі, якій вдалося здобути акредитацію міжнародного руху «Емаус», який допомагає безпритульним людям. Тут, якщо людина відмовиться від шкідливих звичок, допомагають відновити документи, дають можливість працювати і навіть за якийсь час виділяють місце у соціальному гуртожитку. Якби в «Оселі» до своїх клієнтів та клієнток ставилися як до бомжів, то навряд чи усі ці чоловіки і жінки отримали б цей шанс почати усе спочатку. Однак в «Оселі» до своїх ставляться як до людей, що тимчасово не мають притулку. І слово «тимчасово» тут головне. Воно дає шанс.
Негр чи темношкіра людина?
Безумовно, слід уживати словосполучення «темношкіра людина», а не «негр». Причому на тій «темношкірості», як уже зазначалося, слід наголошувати винятково у випадках, коли у бесіді зайшлося власне про колір шкіри. У цьому й різниця між цим словосполученням і словом «негр». У першому випадку ми говоримо передовсім про людину, у другому лише про її колір шкіри. Те саме стосується «азіатів» чи «осіб кавказької національності».
Гомосексуаліст чи гомосексуальна людина?
Ви вже здогадалися, правильно — гомосексуальна людина. І не лише через те, що ми говоримо передусім про людину, а тоді уже про те, з ким вона зачиняється у спальні. Але й через те, що слово «гомосексуаліст» є похідним від слова «гомосексуалізм». Власне, «гомосексуалізмом» колись дуже давно називали хворобу. Адже любов двох людей однієї статі вважали захворюванням. Однак, поспішаю повідомити, що в 1994 році Всесвітня організація з охорони здоров’я (ВООЗ), документами якої керується серед інших і українське Міністерство охорони здоров’я, викреслила гомосексуалізм зі списку хворіб. Більше того, гомосексуальну ідентичність із того часу заведено вважати варіантом норми. Популяція гомосексуальних людей у будь-якому суспільстві коливається у межах від 4% до 12% і не змінюється залежно від заборон або «пропаганди».
Відтак, вживаючи ще радянське «гомосексуаліст», ми заганяємо людину в рамки застарілого стереотипу. Загалом у сучасному світі прийнято говорити не про гомосексуалізм, а про гомосексуальність. І лише у тому випадку, коли про це зайшла мова. В іншому разі перед нами перш за все — інженер Василь, домогосподарка Дарина, співак Фредді чи телеведучий Анатолій. І вони нічого поганого не хочуть ні для вас, ні для ваших дітей. Гомосексуальні люди — не вірус кору 🙂
Наркоман чи залежна від наркотиків людина? Алкоголік чи людина, залежна від алкоголю?
Перед формулюванням «залежна від наркотиків людина», як у випадку з безпритульними людьми, можна легко вставити слово «тимчасово». І це важливо.
Вживаючи «наркоман», ми підсилюємо один стереотип, а вживаючи незручне для нашого рота «залежна від наркотиків людина» — інший. Однак така незручність дає цій людині шанс. Ми не кажемо їй: «Ти — нарік. Недовго лишилося. Доживай». Ми кажемо: «Ти, звісно, в задниці. Але це може бути тимчасово. Усе в твоїх руках». Адже за статистикою 93% залежних людей ненавидять свою залежність.
…Колись я працював ведучим на радіо. Одного разу моєю гостею стала симпатична жінка з прекрасною білосніжною усмішкою. Гостьова редакторка запросила Жанетту розповісти свою історію. Історія виявилася дуже страшною. Якщо коротко, то десь у 17 років Жанетта пішла з пристойної радянської родини і зв’язалася з поганою компанією. Перебування в підвалах, гаражах і притонах зрештою вилилося у те, що на голку впродовж 30 років вживання Жанетта підсадила не лише власну матір, але й старшого сина.
Одного разу, коли уже 45-річна Жанетта розплющила очі і відчула біль від пролежнів у палаті психіатричної лікарні, жінка згадала про знайомого. Ходили чутки, що він вилікувався від залежності в одному з реабілітаційних центрів на Полтавщині. З останніх сил вона доповзла до телефона і набрала номер: «Василю, або ти забереш мене в Полтаву, або все».
У тамтешньому реабілітаційному центрі було строге правило — відмовитися від усіх шкідливих звичок, навіть від сигарет. Коли вранці другого дня психолог запросив Жанетту на приватну консультацію, жінка почула питання: «Чого тобі зараз хочеться найбільше?» Відповіла, що найбільше хочеться курити. «Ні, не цього», — сказав психолог, підвівся, підійшов до неї і просто обійняв. Жанетта розплакалася. Уперше за багато років.
Сьогодні вона рятує інших узалежнених людей. Сьогодні вона — руда супергероїня, яка раніше була тимчасово залежною від наркотиків. Дуже добре, що у світі знайшлися люди, які побачили у ній не просто наркоманку.
Аутисти чи люди з аутизмом?
«Просто трохи інші» — так називалася фотовиставка Кості Бєглова, яку кілька років тому показували у Львівському палаці мистецтв. Зі світлин усміхалися веселі хлопці і дівчата, які навчалися у школі-інтернаті «Довіра». Жодної особливості на кольорових фото розгледіти було неможливо. Однак в описі до виставки зазначалося: усі вони живуть з аутизмом. Описуючи власні враження від спілкування з цими школярами і школярками, фотограф говорив: «Мені здалося, що це звичайні діти. Просто трохи інші…»
І це справді просто трохи інші звичайні діти. Звісно, часто у спілкуванні з людьми з аутизмом, слід шукати особливий підхід. Але хіба той самий «особливий підхід» не стосується мене у поганому настрої чи вас у країні, чиєї офіційної мови ви не знаєте? Відтак, і слово «аутист» не варто вживати, щоб не виносити людей з аутизмом за межі спільноти. Так само псуються зуби і через вживання слова «дауни» замість «людина зі синдромом Дауна».
…Цей словничок далеко не вичерпний. Його можна доповнювати і доповнювати. Адже замість «ВІЛ-інфіковані» краще вживати «ВІЛ-позитивні», приміром. Однак мова ворожнечі може проявлятися навіть тоді, коли, здавалося б, усі слова вжито коректно.
Візьмімо заголовок «Переселенці затопили сусідів у харківській багатоповерхівці». Тут очевидне негативне іншування тимчасово переміщених осіб. Бо, читаючи цей заголовок, ми насправді читаємо: «А поки отих з Донбасу не понаїхало, жодних проблем у нас тут не було». Чому? Тому що новина про те, що сусідів затопили харків’яни, не мала би жодних шансів бути опублікованою. Стежити за мовною гігієною важливо завжди. Як себе контролювати? Потрібно встановити своєрідний фільтр мовлення — думати, що зміниться у житті людини чи групи, про яку ви говорите, унаслідок того, як ви про них говорите. Чи нашкодить необережно кинуте слово? Чи не дискримінуватимуть цих людей ті, для кого ви особисто є авторитетом? Чи не зруйнуєте ви день, мрію, кар’єру чи життя людині тільки через те, що вам ліньки фільтрувати базар?
Зрештою, думати, про що і як говориш, — правило не нове. І, судячи з українського інформаційного поля, ще не скоро застаріє.
Головне зображення Rawpixel
