Як це — працювати журналісткою в країнах Східного партнерства.
Згідно з опитуванням IMS* (International Media Support), понад половина (54%) жінок-журналісток України, Молдови та Білорусі не відчувають себе у безпеці на роботі у ЗМІ. Про ризики для жінок-журналісток з країн Східного партнерства (Україна, Молдова, Білорусь, Вірменія, Азербайджан та Грузія) розповіла медіаекспертка та тренерка з питань ґендерної рівності та недискримінації Ліза Кузьменко під час Lviv Media Forum 2021.
Ліза Кузьменко — голова ГО «Асоціація «Жінки в медіа», членкиня Комісії з журналістської етики, національна консультантка медійних та ґендерних проєктів Ради Європи в Україні, Координатора проєктів ОБСЄ в Україні та International Media Support (IMS). З 2018 року кураторка медіакластеру Форуму видавців у Львові.
Далі — пряма мова Лізи Кузьменко.
Women’s empowerment або жінки надихають
Журналістика — небезпечна професія. Ми виходимо на вулиці висвітлювати протести, займаємося розслідуваннями корупції, пишемо про війну тощо. Це, в принципі, небезпечно і для жінок, і для чоловіків. Крім того, у країнах Східного партнерства слабка економіка, патріархальне суспільство, відбуваються військові конфлікти, їхня політична система зазвичай нестабільна тощо.
Наприклад, жінки зазвичай отримують на 20% меншу зарплатню, аніж чоловіки за однаковий тип роботи. У нас подвійне навантаження на жінок, які йдуть працювати в редакцію, а коли повертаються додому, мають виконувати неоплачувану працю по догляду. І не лише за дітьми.
Щорічно Світовий економічний форум (World Economic Forum) проводить дослідження індексу ґендерного розриву (The Global Gender Gap Index). У дослідженні вимірюється ґендерна нерівність за 14 різними показниками у чотирьох основних сферах: економічна участь та кар’єрні можливості; рівень освіти; здоров’я і тривалість життя; політичні права та можливості.
За останніми даними, Україна перебуває на 74 місці зі 156 країн. За розрахунками Світового економічного форуму, нам потрібно 136 років, щоб прийти до ґендерної рівності. Особисто я збираюсь дожити до часу, коли зможу побачити країну із забезпеченими рівними правами жінок та чоловіків.
Ґендерно-обумовлені ризики — це сексизм, харасмент, стереотипи, подвійне навантаження (вдома і на роботі), нерівна оплата праці, сексуалізована дезінформація.
В українському законодавстві досі немає визначення, що таке сексизм. Натомість новий Виборчий кодекс містить положення про ґендерні квоти, відповідні санкції та заходи. ЗМІ повинні збалансовано висвітлювати новини про політиків та політикинь. Однак невідомо, яким чином мають бути покарані медіа, які продукують сексистський контент.
Коли ми дивимось на жінку-журналістку, не варто забувати, що вона може мати інвалідність, представляти національну громаду, бути внутрішньопереміщеною особою, або мешкати у сільській місцевості, тобто представляти вразливі групи населення.
Коли ми говоримо про безпеку жінок-журналісток, важливо розуміти та враховувати інтерсекційнійсть (ЛГБТКІ, національні громади, ВПО, жінки з інвалідністю, жінки із сільської місцевості).
«Я тобі не дорогенька»
Я консультую організацію International Media Support (IMS) в Україні. Разом ми робимо дослідження про безпеку жінок-журналісток в країнах Східного партнерства, враховуємо ґендерно-обумовлені ризики.
З метою безпеки респонденток, ми провели опитування анонімно, через Google-форму. Всього було опитано 112 осіб: з них 10 з Білорусі, 22 з Молдови, 83 з України. Серед респонденток — 72% є журналістками, а інші 28% працюють в медійних ГО. Опитування не репрезентативне, результати розглядаються як тенденції.
Опитування показало, що 54% опитаних журналісток не відчувають безпеки ідентифікуючи себе жінкою, яка працює в ЗМІ; 47% респонденток зазначили, що жінці-журналістці в цих країнах працювати небезпечніше, аніж журналісту чоловікові; 19% — не змогли визначитися, а 34% не бачать різниці в безпеці щодо статі журналіста.
Серед усіх опитаних 61% заявили, що стикалися з сексизмом в роботі, при цьому 80% опитаних не зверталися за захистом в правоохоронні органи. Натомість лише 12% зверталися. 8% не змогли відповісти.
Думаю, що відсоток міг би бути іншим. Утім дуже часто працівниці медіа просто не обізнані зі своїми правами та не повідомляють про ті небезпечні ситуації, з якими мають справу, щодня виконуючи свою роботу.
У країнах Східного партнерства різний рівень ґендерної рівності, різні культурні особливості, а люди по різному трактують поняття сексизму. Окрім того, є ворожий сексизм, а є так званий доброзичливий.
Один із прикладів ворожого сексизму: жінка приходить в медіа на посаду головної редакторки, а їй кажуть, що вона не може тут працювати, оскільки вона — «слабка жінка». Ворожий сексизм — це коли говорять, що жінка чи чоловік менш повноцінні відносно іншої статі.
Наведу також приклад доброзичливого сексизму. Петро Порошенко почав відповідь на запитання журналістки видання «Детектор медіа» Марини Баранівської словами «дорогенька моя».
Ми з моєю колегою, медіаексперткою Інституту масової інформації, Іриною Земляною миттєво відреагували й зробили футболки із написом «Я тобі не дорогенька». Гасло пішло в народ. Ми хотіли показати, що це доброзичливий сексизм, якого також не має бути в Україні. Такі відповіді неприпустимі у розмові між чоловіком на високій посаді та журналісткою.
80% респонденток, які не зверталися за захистом у правоохоронні органи, — це разюча цифра, що говорить про відсутність довіри до нашої правоохоронної системи. На запитання про силу професійних об’єднань журналістів та інших медійних організацій відповіді також були сумними.
«Заборонені професії»
Розкажу також про дослідження Інституту масової інформації щодо сексуальних домагань у медіа, на робочому місці. Опитування проводилося серед жінок та чоловіків. Ми просили дати відповідь на запитання, чи зазнавали вони особисто сексуальних домагань у зв’язку зі своєю журналістською діяльністю.
«Так» відповіли 53% жінок і 17% чоловіків. Ґендерна нерівність впливає не тільки на жінок, але і на чоловіків: «ти маєш бути мачо», «ти повинен бути сильним», «ти не можеш плакати» тощо.
Особисто для мене найцікавішим було запитання про те, де саме журналістки й журналісти стикалися із сексуальними домаганнями. Виявилось, що найчастіше це траплялось під час інтерв’ю з людьми при владі, себто високопосадовцями й бізнесменами;
На другому місці — домагання від керівництва редакції (25%). Редакція повинна бути безпечним простором, де жінка відчуває підтримку, навчається та може робити кар’єру.
Нещодавно у групі «Жінки в медіа» ми обговорювали кейс, який уже вийшов на загальне обговорення: у херсонських медіа начебто — інформація не перевірена — головні редактори й редакторки відправляють журналісток робити матеріали про чиновників місцевої влади за гроші, які натомість вимагають сексуальні послуги. У соцмережах одразу почався victim blaming (обвинувачення жертви).
Я можу зрозуміти, навіщо журналістки погоджуються: зарплатня у місцевих медіа маленька, а у людини може бути складна ситуація, і вона просто боїться втратити роботу. Тому жінка мовчить. Запитання радше до редакційної політики медіа, чи борються вони зі сексуальними домаганнями.
Ми також досліджували основні типи сексуальних домагань. На першому місці (28%) — жарти та приниження, пов’язані із сексуальністю. Звісно, одна справа — це не зовсім толерантний анекдот у колі друзів, інша — коли жарти переростають у цькування.
На другій позиції — небажані дотики чи якісь інші фізичні контакти. 9% опитаних воліли не відповідати на це запитання. Люди не готові говорити про свій досвід, попри те, що опитування було анонімне.
Нагадаю, що ж таке ґендерно-обумовлена загроза/ризик/дискримінація (gender-based violence (GBV). Це поводження з людиною менш прихильно, ніж з іншими, через його/її стать. Дискримінація може бути прямою (наприклад, різні права для чоловіків і жінок) або непрямою (наприклад, однакові правила, але вони по-різному впливають на чоловіків і жінок).
Один із прикладів прямої дискримінації — коли не хочуть давати посаду на роботі. В Україні до 2016 року існував так званий «заборонений список 450 професій», згідно з яким жінка не могла працювати шахтаркою чи снайперкою. Список формувався ще за часів Радянського Союзу і мав на меті покращити життя жінок. Утім дайте жінкам можливість самим обирати, що їм важко, а що — ні.
Непряма дискримінація зазвичай не є очевидною. Якщо перенести її на рівень редакції, то можна навести такий приклад: якщо робочий день триває з 9 ранку до 17 вечора, то жінка, яка сама виховує дитину, уже не встигає відвести дитину в садок чи школу. Відповідно кожне рішення у редакції по різному може впливати на жінок та чоловіків.
Діти як інструмент погрози
Ще однією тенденцією, яку виявило дослідження Інституту масової інформації, є випадки використання дітей як способу загрози жінці-журналістці. Існує таке поняття як доксінг — збір та публікація особистої інформації через використання інтернету та соцмереж з метою впливу на діяльність людини.
Розкажу історії трьох жінок-журналісток, чиїх дітей використовували як інструмент погрози — це Катерина Сергацкова з видання «Заборона» (Україна), Лариса Щирякова з «Белсату» (Білорусь) та Ані Геворкян з «Tert.am» (Вірменія) Утім вони продовжували виконувати свою роботу. Наведу нижче їхні цитати.
Катерина Сергацкова: «Я не просто журналістка, яка працює зі складними темами в Україні, але і мати двох маленьких дітей, — цей фактор не раз використовували для погроз.
Власне, публічні погрози Скрипіна були безпосередньо пов’язані з моїм старшим сином і були спрямовані у тому числі й проти нього. Це страшно, коли ти розумієш, що твоя журналістська діяльність викликає таку ненависть в людей, що вони готові тебе знищити.
Навіть погрози від «Кримської самооборони» і бойовиків на окупованому Донбасі не викликали у мене такого жаху. Тяжко було і виїжджати за кордон з дітьми, відривати їх від дому та рідних, і паралельно продовжувати працювати».
Лариса Щирякова: «Мій телефон прослуховувався, справи були порушені в суді. Психологічний тиск виявлявся по-різному: через соціальні мережі, в яких критикували мою зовнішність; мене називали нецензурними словами. Була погроза, що в мене заберуть сина, якщо я не перестану займатися журналістикою.
Також обговорювали моє особисте життя і писали про мене багато неправдивої інформації, доповнюючи її лайкою та образами. У 2020 році мене затримали на очах мого неповнолітнього сина. У нього був сильний стрес. Після того випадку він починає нервуватись та дзвонити усім, якщо я не в мережі понад 2 години».
Ані Геворкян: «Були різні ситуації, у яких я не почувала себе у безпеці. Журналіст повинен бути готовий висвітлювати війну, не втрачаючи пильності. Ці ситуації найбільш небезпечні з точки зору фізичної безпеки.
Але бувають ситуації, коли на журналіста нападають за інших умов, намагаються завдати психологічного тиску, заплямувати хорошу репутацію, навіть погрожують в групах соціальних мереж. Нещодавно навіть фото мого дворічного сина поширювали. Під тиском суспільства відреагували захисник прав людини та поліція, але результату досі немає».
Тиск на людину з використанням таких методів просто неприпустимий.
Ґендерне насильство онлайн, гомофобія і трансфобія
Сексуалізована дезінформація поєднує три визначальні характеристики: хибність, зловмисний задум і скоординованість.
Ґендерне насильство онлайн застосовується, аби змусити жінок відмовитися від публічних виступів. Зазвичай воно вживається до політикинь, активісток та журналісток.
Як приклад наведу інцидент зі громадською активісткою, правозахисницею, журналісткою та Народною депутаткою України 8-го скликання Світланою Заліщук, на яку здійснювався активний тиск у соціальних мережах.
Фотографію жінки домальовують у фотошопі та активно поширюють в інтернеті — це доволі розповсюджений спосіб сексуалізованої дезінформації. Навіть коли жінка намагається не реагувати на такі речі, це усе одно це впливає на її ментальне здоров’я.
Наголошу, що не існує єдиної системи збору та фіксації даних про напади на жінок-журналісток у зв’язку з їх сексуальною орієнтацією або ґендерною ідентичністю.
Крім того, у країнах Східного партнерства небезпечно висвітлювати такі чутливі теми, як ЛГБТКІ-права. Журналісти під час виконання своїх обов’язків стикаються з агресією, приниженнями й навіть можуть бути вбиті, як ми бачимо на прикладі подій в Тбілісі в липні 2021 року. Небезпечно не тільки бути відкритим представником ЛГБТКІ-спільноти, але і висвітлювати цю тему в медіа.
5 липня 2021 року у Тбілісі проходив прайд і тоді постраждало понад 50 журналістів тільки через те, що вони прийшли висвітлювати мирну акцію. Група ILGA-Europe проводить щорічні дослідження наскільки гомофобною є та чи інші країна. Цього року Грузія займала 32 місце з 45 країн. Наступного року, імовірно, її позиція впаде донизу.
Розповім про найстрашніший кейс, про який писали у дослідженні Інституту масової інформації. Оператор телекомпанії Pirveli Лексо Лашкарава був сильно побитий на марші у Тбілісі. Невдовзі чоловік помер. Про це написали у багатьох медіа.
Коли я почала досліджувати цю тему, то довідалась, що на марші з ним була журналістка Міранда Батурія. Я знайшла її розповідь про ті події:
«Мій оператор (Лашкарава) був у калюжі крові. Вони безжалісно били його протягом 20 хвилин. Близько п’ятнадцяти людей стримували мене, я кричала на них і просила не вбивати його, а вони натомість штовхали й били мене…».
Ця жахлива ситуація відбулась у демократичній Грузії.
У вересні 2016 року Рада з прав людини ООН зробила прорив, одноголосно прийнявши Резолюцію 33/2 про безпеку журналістів. Її прийняли 47 країн (зокрема Україна, Грузія, Вірменія, Молдова).
Документ визнає ґендерно-обумовлені загрози, яким піддаються жінки-журналістки: упередженість, тобто загрози або атаки, коли порушник був мотивований повністю або частково лише тим фактом, що журналістом була жінка; зґвалтування, ризик яких зростає при висвітленні війни та протестів, або під час перебування в ув’язненні. Сюди також відносяться образи, погрози, тиск й залякування, особливо онлайн.
Документ важливий, оскільки зобов’язує реагувати й діяти міжнародні організації та державу.
Потрібно сформувати стратегію протидії та визначити, що потрібно зробити для подолання ґендерно-обумовленого насильства щодо жінок-журналісток та медіапрацівниць на різних рівнях: державному (законодавство, поліція, прокуратура, суди) й міжнародному, а також на рівнях національних громадських організацій, журналістських профспілок, редакцій та в середині медіаколективів.
* — детальні результати дослідження мають бути опубліковані у грудні цього року.
Схожі матеріали:
«Тобі тут не місце»
Як писати про фемінізм
Дівчинко, зроби мені кави!
Червона картка за сексизм
Журналістка, а не журналіст
«Спитай жінку»: як побороти сексизм у медіа
Медіадослідження: чи є проблема із висвітленням жіноцтва
Головне зображення: Lacie Slezak
