…або журналістика рішень на прифронтових територіях.
Zoom. Лінк. Месенджер. «Приєднуйтеся, я вже “на місці”». Це була моя найкоротша дорога з Луцька до Донеччини. І от я вже дивлюсь на Гаяне Авакян, поки та розплутує зарядку до ноутбука десь в Бахмуті (наголошуйте на другий склад). А за хвилину вже слухаю від неї про журналістику рішень у місцях поблизу війни.
Гаяне — головна редакторка «Свої.City», онлайн-журналу для мешканців Сходу, який фіксує факти про війну і доводить, що медіа на Донеччині та Луганщині може говорити не лише про неї. Виданню три роки, воно є дітищем агенції медійного росту «Або» і завжди шукає рішення.
«Як у тренерів на слайдах»
«З моменту відкриття медіа, перед нами була ціль зробити тексти не тільки цікавими, але й корисними. Мені здається, це база для будь-якого матеріалу журналістики рішень. Навіть якщо він не є канонічно таким, як у тренерів на слайдах. Бо, на мою думку, журналістика рішень — це будь-який матеріал, який розв’язує проблему читача», — говорить Гаяне.
Аудиторія «Свої.City» — це жителі Донецької та Луганської областей, частково мешканці окупованих територій і переселенці, що виїхали, але підтримують зв’язок із рідними місцями.
Гаяне пригадує, що з перших днів роботи команда зосередилась на двох напрямках: пошуках відповідей для переселенців і для тих, хто лишається в окупації.
«Наші тексти мали розв’язувати проблеми переселенців: оформлення документів, пошуку житла, роботи тощо. Тобто це були або питання-відповіді, або конкретний досвід конкретних переселенців.
Окремо були матеріали для жителів окупованих територій. І, звичайно, вони стосувалися перетину лінії розмежування. Це найбільш болюче питання для всіх, хто живе в окупації. Ми намагалися робити дуже детальні інструкції, які відповідали б реаліям… Ще актуальнішим це було тоді, коли почався локдаун, бо в Україну людям доводилось їхати через Росію. Був великий попит на те, щоб хтось розповідав, як переживав цей шлях» — говорить Гаяне.
«Ми не вважаємо себе воєнним медіа»
Війна досі триває, хоча воєнні дії вже стали менш агресивними. Гаяне каже, що підконтрольні території зараз дійсно живуть спокійно, якщо не рахувати зону, ближчу до лінії вогню. Тож відповіді доводиться давати вже на інші запитання. Звісно ж, не покидаючи при цьому найболючішої теми.
Йду на сайт «Своїх». Головна. Рубрика «Гайди». Текст «Гоу в Бахмут! Місто шампанських вин і троянд». У матеріалі йдеться і про три причини побачити місто, і про зміни за останні п’ять років, і про місця, де поїсти, поспати й купити сувеніри. Теж журналістика рішень. І теж прифронтові території.
А поки за допомогою гайдів я перестрибую з Бахмута в Старобільськ, а звідти — у Добропілля, Гаяне продовжує про «свої» теми:
«Більшість нашого контенту — це «мирний» контент. Ми багато пишемо про розвиток туризму і про варіанти відпочинку в нашому регіоні, бо треба показати мешканцям інших регіонів, що тут можна говорити не тільки про війну. Ми пишемо і про військових, але це невеликий відсоток. Ми не вважаємо себе воєнним медіа. Пишемо, коли відбуваються масштабні обстріли й гинуть люди, але все ж більше концентруємося на мирних історіях».
Коли питаю про найбільш вагомий для медійниці матеріал, вона трохи вагається і розповідає про цілу серію. «Медіасеріали» — 64 відео- й текстових історій про жителів Сходу з різних міст.
«Ми намагалися знайти людей, про яких ще не знають. Наприклад, під Добропіллям знайшли власника садиби, яку збудували німці ще на початку минулого століття. Її викупив один бізнесмен і замість того, щоб зробити там власний особняк, почав її реставрувати й розвивати локальний туризм. Зазвичай такі будівлі зашивають у пластик або руйнують, але він пускає на свою територію людей й показує їм цю спадщину.
Ми також робили медіасеріали про те, як живуть родини, які виховують дітей з інвалідністю або як працюють спортивні тренери в невеличких містечках. Ми розповідали чесні історії й кожен мав можливість сказати, що йому важко. Але загальний тон цих матеріалів вийшов доволі позитивним», — посміхається Гаяне.
«Переживати ці події знову»
Ми знову повертаємося до теми війни. Прошу редакторку розповісти про матеріал «Сім років свободи Бахмута». Це інтерактивна хроніка подій, де зібрані не просто основні події, які пережило місто, а ледь не кожен крок, який спершу наближав його до окупації, а згодом — до звільнення.
«За ці сім років дуже багато фактів починають стиратися саме як факти. Залишаються якісь часткові спогади та суб’єктивні враження від того, що відбувалося… Для противників української ідеї це простір, яким вони користуються, аби стверджувати, що цього не було», — каже Гаяне.
Впродовж всієї окупації журналістка була в місті й продовжувала роботу. Тож, говорить, вирішила взятися за цей матеріал, щоб зафіксувати все важливе.
«Було важко переживати ці події знову. Захоплення адміністрації, псевдореферендуми, проросійські мітинги, напади на журналістів, атаки на танкову базу… На той момент ми не розуміли всієї складності ситуації й не знали, що буде далі. Ми до останнього не вірили, що буде війна. Але зараз, згадуючи події тих кількох місяців сім років тому, я розумію, що все було дуже серйозно і це наклало відбиток на всю Україну», — згадує Гаяне.
Запитую, як вдається на Сході в умовах інформаційної та фізичної війни боротись за довіру аудиторії. Гаяне знову посміхається — медіа має своїх «амбасадорів», постійних читачів, які активно підтримують і розповідають про «Своїх» знайомим.
«Мені здається, що нам легше завойовувати довіру, бо у нас є вірні читачі, амбасадори — люди, що давно читають нас і активно рекомендують.
По-друге, нам легше, ніж колегам, бо ми концентруємося на історіях людей і рідше пишемо про політику, а довіряти історіям конкретних людей легше, ніж якимось узагальненим аналітичним матеріалам.
І, по-третє, наша аудиторія дуже різна. Це дещо проблематично, бо є люди, які виїхали, люди, які живуть на звільнених територіях і люди, які досі в окупації. І це все люди з різними проблемами й різними інформаційними полями та баченнями того, що відбувається. Тому наше завдання — об’єднати їх довкола цінностей», — підсумовує журналістка.
«Ой, це мій особистий біль»
Думаю про різну аудиторію. Тоді — про різних журналістів. І наступне запитання ставлю руба: як писати про східний контекст для тих, хто приїжджає з інших областей, не оминувши чогось важливого?
Поки я мовчки визнаю, що такі запитання не передбачають відповідей-інструкцій, Гаяне зітхає:
«Це мій особистий біль. Я часто читаю матеріали колег, які приїжджають на день, на два і намагаються якось глобально розповісти про те, що відбувається… Зазвичай вони не бачать так глибоко, як ті, хто живе тут. Але коли я обговорюю ці матеріали з іншими колегами, які виїхали, вони кажуть, що це можна пробачити, бо це увага до регіону і це вже добре… Але не слід хапатися за перших людей, яких вам пропонують як спікерів. Треба шукати неочевидних героїв».
Цікавлюся, чи безпечно медійниця почувається, займаючись журналістикою рішень там, де досі триває війна.
«Я не буду говорити за колег, які працюють саме на лінії розмежування, можу говорити лише за себе. Я почуваюся в безпеці. Тут немає військової загрози. Тут небезпеки ті ж, що у будь-якому іншому регіоні.
За останній період у мене було більше побоювань за власних журналістів, коли я просила їх знімати у ковід-відділеннях. Через пандемію викликів стало більше», — каже Гаяне з чимось таким у голосі, що стає ясно — кожен виклик буде прийнято. Бо як же ще шукати рішення?
Матеріал опубліковано в рамках програми «Журналістика рішень для локальних медіа», яку реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Більше матеріалів про журналістику рішень:
Що таке журналістика рішень?
Журналістика рішень по-українськи
Журналістика рішень: лайфгаки для продуктивності
Журналістика рішень у час пандемії
Нам потрібні рішення
Без паніки — журналісти близько
(Не)перший досвід у журналістиці рішень
Компас для журналістики рішень
Як працює «Рубрика»
Головне зображення: Islam Fersaoui
