…і знайти застосування для своєї суперсили деінде. Поради людини, яка змогла.
Ні, ми не агітуємо вас іти з професії. І самі з неї йти не плануємо. Просто іноді нагадуємо, що життя після журналістики є — не страшне й різноманітне. Там можна бути менеджеркою щастя, космічним інженером або дизайнером шрифтів. Life After Journalism — це назва онлайн-курсу, який розробила колишня журналістка Теола ДеБоус для людей, які хочуть піти з цієї професії безболісно. Ми переклали її розповідь про те, чому вона цим займається.
Я допомагаю журналістам піти з журналістики.
Я — Теола ДеБос, колишня репортерка The Washington Post. Я брала інтерв’ю у згорьованих матерів про їхніх убитих дітей. На п’ятому місяці вагітності я поїхала на Гаїті писати про землетрус. Я писала про східноафриканську работоргівлю, коли працювала в Іраку. Я вчилась у школі журналістики. Отримувала нагороди. П’ятнадцять років я повністю віддавалась цій роботі.
А потім перестала. Мені захотілось чогось більшого, ніж просто спостерігати й писати про інших людей, які щось роблять. Захотілося робити щось самій. 2012 року я пішла з редакції та зайнялась захистом освітніх прав. Потім — бюджетним фінансуванням мистецтва й культури в адміністрації президента Барака Обами. Зараз я працюю консультанткою — навчаю людей розповідати історії.
Пішовши з журналістики, я стала заробляти на третину більше, ніж раніше. Навчилась керувати людьми та розпоряджатись грішми. Відчула сенс у тому, що я роблю, й побачила результат.
Я люблю журналістику. І люблю не бути журналісткою. Тепер я знаю, що журналістика — це не все. Тому мені захотілося допомогти журналістам, які хочуть піти з професії.
Про те, що журналістику можна покинути, не заведено говорити. Людина, яка відчуває, що більше не хоче працювати в медіа, просто не знає, що робити, куди рухатись, за що хапатись. Їй можуть допомогти хіба що розмови з друзями за кавою або дискусія про зміну професії на щорічній журналістській конференції.
Чимало людей втрачають роботу в журналістиці не з власної волі, а через кризу на медіаринку. Провідні медіакомпанії скорочують сотні людей — роботи в медіа стає менше. Коли журналісти бачать, як їхні колеги опиняються на вулиці без шансів знайти гідну роботу, їм стає страшно. Їм видається, що варто якнайміцніше триматись за те, що вони мають. Тепер їм доводиться працювати більше, адже на них перекладають роботу звільнених колег. Вони тихо сподіваються: можливо, якщо вони гаруватимуть як воли, ця біда їх омине? Так робота стає ярмом.
Ми звикли до того, що ключова цінність у журналістиці — самопожертва заради інших людей і суспільного блага. Це дозволяє редакціям не дбати про інтереси самих журналістів. Даючи репортерові завдання висвітлити наслідки урагану, редактор каже: «Не будь дурепою, якщо ти загинеш, нам не буде що публікувати». Так, звісно, це такий жартівливий спосіб побажати людині бути пильною. Але зверніть увагу на логіку: не «будь пильною, бо ти важлива», а «будь пильною, бо якщо ти вб’єшся, твоя робота буде марною». Так само я мала «не вбитися» в Іраку 2003-го, працюючи чотирнадцять годин на добу, аби дати новини для першої шпальти.
Чим журналісти відрізняються від таксистів або шахтарів, які також втрачають роботу через зміни на ринку чи переходять в інші сфери? Компанії, в яких вони працюють, також не надто дбають про їхні інтереси. Та все ж таксистові не соромно сказати, що він вирішив зав’язати з возінням пасажирів за гроші й береться, наприклад, до програмування. Для журналіста ж це значить визнати поразку й неспроможність виконувати далі свою високу місію.
Як це — ти йдеш із журналістики?
Але ж ця робота така важлива для демократії!
Але ж вона така цікава й непередбачувана!
Але ж тут ти маєш шанс побувати в дивовижних місцях і зустріти непересічних людей!
Але ж ми повинні постачати людей інформацією, аби вони робили усвідомлений правильний вибір!
Але ж у світі стільки знедолених, яким ми повинні розповісти їхні історії!
Але ж ніхто не зробить це замість нас!
Але ж це справжня суперсила — боротися з несправедливістю і робити світ кращим, просто збираючи інформацію та оприлюднюючи її!
Всі ці аргументи слушні. Але вони вмить утрачають сенс, коли тебе звільняють.
А ще вони не важать, коли ти відчуваєш, що можеш робити щось інше, щось більше, ніж журналістика.
Коли я знайшла себе у новій професії, люди телефонували мені, запрошували на каву й питали: як тобі це вдалося? Я розповідала не тільки про себе, а й про інших людей.
Про ветерана війни Річа Ґлікстайна, який десять років працював фотографом у газеті в Південній Кароліні, а потім, побачивши, як змінюється газетна індустрія, зайнявся соціальною роботою. Тепер він допомагає іншим ветеранам і каже, що йому стало легше дихати.
Про колишню редакторку Мелінду Вільямс, яку втомили щовечірні газетні дедлайни. Тепер вона працює в університетській бібліотеці фахівчинею з цифрових джерел та авторських прав, і каже, що щаслива йти з роботи, коли надворі ще світло.
Про Моніку Брейді-Маєров, яка двадцять п’ять років готувала новини для радіо. Одного дня, допомагаючи дочці робити домашнє завдання, вона замислилась про те, чи стануть доччині однолітки новим поколінням радіослухачів. Моніка заснувала компанію Listenwise, яка допомагає використовувати радіо як інструмент шкільного навчання. Про Рейчел Сазерленд, яка п’ять років тому попрощалась із роботою в газеті та заснувала свою комунікаційну компанію. Про Бенет Вілсон, яка після звільнення з редакції зайнялась копірайтингом і пише тексти для авіакомпаній.
Я радила людям, охочим зав’язати з журналістикою, почати запитувати себе про те, чим вони хочуть займатись. Ми, журналісти, навчені ставити запитання іншим. Тому, коли зайшлося про моє власне життя, я чекала відповідей на запитання від інших людей. Але їх не було — я мала шукати відповідь у собі. Врешті я виклала свій досвід в онлайн-курсі «Життя після журналістики». Він про те, як підготуватись до переходу, обрати сферу, яка вам підходить, шукати вакансії, складати резюме та застосовувати свої журналістські вміння й навички на новій роботі. Адже люди, здатні приїхати у незнайоме місто, де лютує ураган, зорієнтуватись там і знайти героїв для матеріалу, володіють купою корисних умінь і навичок, які цінуються в інших сферах. А цей курс ще про те, де шукати підтримку і як підтримати інших колег, які йдуть із професії.
Те, що на ринку буде дедалі менше роботи для журналістів, очевидно. Тож і людей, яким доведеться думати про іншу професію, дедалі більшає. Це не невдахи — це талановиті, добрі, працьовиті та натхненні фахівці, які можуть робити чудові справи поза редакцією. Бо можна мати суперсилу змінювати світ на краще й боротися з несправедливістю, навіть якщо ти не журналіст.
Теола ДеБоус
Оригінал: How to Leave Journalism: Talk to me about all the ways
