Браян Боннер про те, як живеться KyivPost за нового власника.
Рік тому ми були в гостях у KyivPost. Невдовзі після публікації видання змінило власника. Почувши прізвище нового, багато хто здивовано перепитав: «як-як?» Серед тих, хто доти ніколи не чув цього прізвища, був і головред видання Браян Боннер. Він каже, що редакція зберегла незалежність, хоч і прислухається до побажань інвестора. Наприклад, до побажань писати про Сирію. А ще ми з’ясували, яку перевагу українські медіа мають у порівнянні з американськими та що Браян побажав би собі в минулому.
Як я сюди потрапив
Браян Боннер починав кар’єру у студентській газеті. Потім 25 років працював у виданні Minnesota Daily. Із 2008 року він постійно очолює KyivPost.
Я познайомився з Україною 1996 року. Моя університетська подруга, яка працювала в Державному департаменті, розповіла про американсько-українську програму обміну для журналістів. Я мало знав про цю країну, але був готовий до пригод і погодився. Жив тут із серпня по січень. Україна відразу мене захопила.
Повернувшись в Америку, я далі працював у St. Paul Pioneer Press. Мене часто посилали у відрядження до Росії, Південної Азії та до України. 1999 року я приїхав до Європи надовго: брав участь у антитютюнових кампаніях, був спостерігачам від Організації безпеки та співробітництва в Європі. Жив і в Україні, зокрема працював редактором у KyivPost. І що частіше повертався, що довше тут жив, то більше прив’язувався. Я був одружений з українкою, моя дочка — українка. І хоча в мене американське громадянство, я живу тут і не бачу себе деінде. В Україні завжди є щось, що не відпускає — революції, війна.
Для кого KyivPost
Одинадцять років тому паперовий KyivPost виходив двадцятип’ятитисячним накладом. Відтоді наклад зменшився в кілька разів, а аудиторія кардинально змінилась.
Коли я вперше приїхав до України, я не знав ні української, ні російської. Головним джерелом інформації для мене була газета KyivPost. Інтернету тоді ще не було, й газета була біблією для таких експатів, як я.
З появою інтернету все змінилось. Зараз три чверті нашої аудиторії живуть за межами України. Ми далі друкуємо газету і це приносить дохід, але цікавість рекламодавців до паперових видань зменшується, і я не думаю, що це колись зміниться. В Україні нашою головною аудиторією є вже не експати, а освічені українці, які дедалі більше читають англійською. Мене тішать історії читачів, які розповідають, що вчили англійську, читаючи KyivPost.
Браян Боннер. Фото Іринки Громоцької.
Ми стараємося позиціонуватись як газета спільноти — невеликої, проте міжнародної. Наша аудиторія ніколи не була масовою. Це освічені заможні люди, які живуть у різних куточках світу, працюють у бізнесі, міжнародних організаціях, посольствах. Вони сприймають KyivPost як надійне джерело новин про Україну.
П’ять днів без роботи
2009 року засновник KyivPost Джед Санден продав газету пакистанському промисловцю Мохаммаду Захуру. Новий власник мав бізнес в Україні й намагався змусити видання догоджати владі.
2011 року Мохаммад Захур звільнив мене, бо я відмовився цензурувати матеріал. Уся наша редакція страйкувала. Захур міг розігнати протест чи взагалі закрити газету, але не зробив цього. Навпаки, він дійшов згоди з журналістами. За п’ять днів мене поновили на посаді. Ми навіть встигли вчасно віддати номер у друк. Так ми посилили свою позицію незалежного видання, де журналісти самі вирішують, що є новиною, а що ні. Цього не диктують ні політики, ні власники, ні будь-які інші зацікавлені люди. В нас ніколи не було замовних матеріалів — якби когось зловили на джинсі, негайно звільнили б.
Зараз у нас із Захуром хороші стосунки. Конфлікт, який був травматичним для нас обох, для редакції, спільноти і свободи преси загалом, ми залишили позаду.
Торік видання купив бізнесмен сирійського походження Аднан Ківан. Соромно сказати, але я доти навіть не чув про нього, як і більшість людей у редакції. Я багато з ним спілкуюся й довіряю йому.
Новий власник визнає наше право писати правду, бути справедливими й не поступатись редакційними правилами. Він міг би вести в газеті колонку зі своєю позицією, але не робить цього. Але, як і будь-який власник, хоче відчувати, що це його видання, й наголошувати на певних речах. Він дуже зацікавлений Сирією та хоче, щоб події там більше висвітлювались в Україні. Я вважаю, що це нормально, що ми звертаємо більше уваги на новини, пов’язані з Сирією.
Критичні до України
KyivPost — чи не єдине українське видання, яке читають в англомовному світі. І одне з небагатьох англомовних видань, які постійно розповідають про українські події. Отже, впливає на імідж України у світі, як жодне інше медіа.
Багато людей вважають, що KyivPost занадто критично й негативно висвітлює ситуацію в Україні. Ми ж просто розуміємо сильні та слабкі сторони України. Хочемо, щоб вона ставала кращою. А єдиний шанс стати кращою — запровадити верховенство права, зупинити корупцію, олігархію і монополію. Тому ми багато пишемо про ці проблеми. Ми також висвітлюємо історії успіху, проте їх мало.
Браян Боннер. Фото Іринки Громоцької.
У медіапросторі України домінують олігархи. Це люди, готові платити які завгодно гроші, аби поширювати свої погляди. Дуже мало з таких медій мають редакційну незалежність; власники здебільшого диктують редакторам, що робити. Свобода писати про те, що ми вважаємо за потрібне, досить рідкісна, й ми тримаємось за неї.
Досі залежні від дотацій
Створена Джедом Санденом компанія KP Media, до якої входив KyivPost, була одним із небагатьох медіабізнесів в Україні, побудованих саме як бізнес і орієнтованих на прибуток. Після кризи 2009 року навіть самоокупність — мрія.
Після появи інтернету стара бізнес-модель новинних медій зламана повністю. Ми й досі шукаємо нову, яка зможе приносити прибуток.
Більшість рекламних грошей іде на телебачення та білборди, а не в друковані видання. Ми маємо передплату на онлайн-контент (пейвол), але для України платити за новини онлайн досі не стало нормою. Читачі вважають, що новини мають бути безкоштовними. Але журналістам потрібно щось їсти, платити за оренду офісу та відрядження. Все це коштує грошей.
Тому ми, як і більшість медій України, досі залежні від інвестицій власника.
Кілька років тому ми спробували зробити версію сайту російською мовою, але вона не була успішною. По суті ми перейшли з ніші ексклюзивного англомовного контенту, де панували, на переповнене поле російськомовних медій. Нашими конкурентами були видання, власники яких були готові платити будь-які гроші, щоб звучати найгучніше.
Ми зробили свої висновки. Не думаю, що повернемось до такого формату. Принаймні, точно не так, як робили це вперше, — без достатнього планування, ресурсів і розуміння ринку.
Українські медіа вільніші
Ми звикли дивитись на американські медіа як на еталон якості. Насправді ж в українських є певні переваги, а в американських — системні проблеми.
Американські медіа переживають катастрофічні втрати доходів із тих самих причин, що й ми. Зараз у засобах масової інформації в Америці працює приблизно вдвічі менше журналістів, ніж було десять років тому. Там, як і тут, експериментують із новими фінансовими моделями.
В Україні, як на мене, певною мірою навіть більша свобода слова. Корпоративні американські медіа більш консервативні. Журналісти там не можуть писати те, що хочуть, вони мусять втискатись у рамки інвестора й ідеології видання. Тут набагато більше свободи говорити про те, з чим не завжди погоджується і власник, і суспільство.
А головна відмінність у тому, що в Америці люди готові платити за якісну журналістику. Й мають на це гроші. А ще Україні бракує культури бачення медіа як бізнесу.
Три сильні сторони журналіста KyivPost
У редакції KyivPost працюють і українці, й іноземці. Навіть якщо англійська для вас не рідна, навчитись писати за стандартами KyivPost реально: ми знаємо людей, яким це вдавалось. Почніть із нашого тексту «Як писати для світових ЗМІ».
Усі наші журналісти повинні мати три основні характеристики: чудово знати мову, мати доробок і бути допитливими. Звісно, не в усіх ці якості однаково розвинені, але журналістика — командна гра, як футбол чи баскетбол. Головне — дібрати гравців, які доповнять один одного. Якщо команда не сильна разом, тоді ти сам ніяк не переможеш.
Журналістика — важка праця, за яку тобі платять менше, ніж рядовому айтішнику. Тому її треба любити й розуміти, навіщо ти тут. Я займаюсь журналістикою тому, що хочу змінити світ — зробити його демократичнішим.
Якби я міг повернутись у минуле й дати пораду собі на початку кар’єри, я б порадив учити мови, історію, мандрувати, спілкуватись із людьми, розумнішими за тебе. Все це робить тебе відкритішою та ерудованішою людиною. Порадив би випробовувати себе, не відмовлятись від викликів, робити некомфортні речі, але ставати кращим.
Головне зображення Rachael Gorjestani
