Чому на війні не вдасться бути фрилансером.
Франческа Боррі — італійська журналістка, яка понад 15 років пише про воєнні конфлікти. Раніше вона була правозахисницею та мала шанс працювати в ООН, але зрозуміла, що посаду і журналістську діяльність поєднати не вдасться. Франческа — авторка книжок про війни у Сирії, Косово та конфлікт між Палестиною та Ізраїлем. Ми вже публікували інтерв’ю зі Франческою; тоді вона розповіла, хто в текстах про війну головний герой і як писати про конфлікти неупереджено. А тепер — чому хоче нарешті піти з професії.
Коли ми домовлялися про зустріч, ви сказали, що весь день будете вчитися. Що саме ви вивчаєте зараз?
Я ніколи не припиняю вчитися. Журналісти — це вічні учні. Я дуже багато читаю: за кожною написаною мною сторінкою десятки прочитаних. Коли я їду до нової країни працювати, завжди знайомлюся із творами найвідоміших тамтешніх письменників, істориків чи соціологів. У процесі написання власного тексту усі ці знання знадобляться.
А що ви читали, коли працювали в Україні?
Передовсім треба читати про історію, і то не одну книжку. А ще — про історію останніх років. У випадку з Україною це виявилася справжня проблема. Італійською мовою про це не було нічого, англійською — майже нічого. Наприклад, про Ізраїль та Палестину є вдосталь інформації.
А от нещодавно я повернулася з Філіппін. Про цю країну змогла знайти лише одну книжку на Амазоні.
Але читання та заглиблення в тему потребує дуже багато часу.
Ось тому я завжди працюю.
Але хіба журналістика — це не про швидку реакцію на події? Чи так буває не завжди?
Залежить від ситуації. Можна працювати з новинами, як, наприклад, Аят Басма. Вона переважно працює над темою Лівану та Сирії. Так за багато років можна стати експертом.
Але такі журналісти, як я, інші. Я бувала у різних країнах, від Філіппін до Тунісу. І хоча експерткою себе не вважаю, але знаю про кожну із цих країн багато. Це означає, що вчитися я маю більше, ніж інші, але водночас пишу менше. Зазвичай, я не пишу нічого протягом першого місяця перебування у новій країні.
А скільки часу потрібно побути в країні, щоб написати хороший матеріал?
Щонайменше місяць. Інколи це складно через візу. Але я вважаю, що найкраще — два місяці. Наприклад, в Україну я приїжджала декілька разів. Перший раз, коли Донбас був на шпальтах усіх газет, я провела тут кілька місяців. Потім повернулася за рік. Журналістів там уже майже не було, хоча війна тривала.
Як сприйняли в Італії матеріал, який ви тоді написали про Україну?
Для мене найважливіше — як матеріал сприймають мешканці країн, про які я пишу. В Україні його сприйняли дуже добре.
А в Італії я тоді вперше відчула, як працює пропаганда Росії. Серед італійців є проросійські читачі, особливо серед європейських лівих. Для них Росія — це Достоєвський.
Тоді ж я вперше помітила, що люди, які коментували мій матеріал у стилі «автор — дурень чи ідіот», дописували з фейкових акаунтів.
Як ви вийшли на міжнародний рівень у журналістиці?
Я жила у Бейруті і працювала там радницею з питань прав людини. Моє перше журналістське розслідування на той час уже опублікували в Італії, і воно було досить успішне. Головний редактор запитав мене, чи я хочу продовжувати писати для його видання. Я погодилася за умови, що писатиму про Близький Схід, адже тоді там мешкала. Крім того, тоді саме відбувалася Арабська весна. Так усе і почалося.
Тож ви далі працювали як правозахисниця і водночас займалися журналістикою?
Перші дві книги я написала як правозахисниця. Потім мене відібрали на посаду в ООН. Але довелося обирати, бо неможливо працювати у такій великій організації та писати. В ООН я не пішла, натомість кілька місяців ще працювала в Amnesty International. А потім вже стала фрилансеркою.
Чи не шкодуєте ви про це?
Звісно, шкодую! Бути фрилансеркою дуже важко. Молоді журналісти та студенти прагнуть мене наслідувати, але правда в тім, що працювати фрилансеркою на війні майже неможливо. Лише якщо чудово володіти англійською і якимось чином отримати місце у команді якогось провідного англомовного медіа. Але якщо ви такі, як я, то навряд працюватимете в редакції. А після п’яти років фрилансерства почуваєшся не просто виснажено, а фрустровано. Окрім того, за репортаж у італійських медіа платять 100 євро. За ці гроші навіть не купиш авіаквитки.
За що ви тоді живете?
За що завгодно, лиш не за те, що публікую в медіа. Переважно за гонорари від виданих книг. Інколи витрачаю гроші на дорогу, проживання, страхування, шукаю історію, врешті-решт пишу її, а видавець може відмовити лише через те, що зараз ця тема не актуальна. Але щоб таки не втратити історію, я публікую її на своїй сторінці у фейсбуці, і її читають безкоштовно.
Чому ви продовжуєте робити це?
Хороше запитання. Я не знаю, як довго ще цим займатимуся. Думаю, недовго. Це вже шостий рік, що я живу у такому темпі. Хочеться повернутися до нормального життя. З іншого боку, не хочу здаватися, бо багато початківців розчаруються не тільки у мені, а й у журналістиці.
А чи намагалися ви отримати місце в редакції?
Так, але ніхто не бере мене на роботу. І справа не в італійських медіа, — така ситуація у фрилансерів із більшості країн. Головна проблема фрилансерів у тім, що вони намагаються видати себе за успішних та добре оплачуваних журналістів, але фактично приховують правду. Ніхто не хоче бути лузером. Коли я опублікувала свій відомий текст у Columbia Review, вcі писали мені, що я зруйнувала репутацію фрилансерів. Мовляв, тепер про них думатимуть як про другосортних журналістів. Але ми такі і є. Тільки намагаємося це одне від одного приховувати. Але приховуючи, нічого не змінимо.
Але якщо ви вважаєте себе другосортною журналісткою, хто тоді першосортні?
BBC, The Guardian, The New York Times — це абсолютно інша планета. Раніше я думала, що поступово мені вдасться завоювати свою аудиторію. Але я помилялася.
В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що текст має переносити читача на місце подій. Чому?
Цього ефекту вдається досягти, коли пишеш справді дуже добре. Одного разу я поверталася до Італії з Іраку через Бухарест. Зі мною в автобусі було багато жінок, які працювали в Італії як прибиральниці чи доглядальниці за літніми людьми. Це були жінки не лише з Румунії, а й з Молдови та України. Я думаю, що це надзвичайно складна робота, а ці жінки — героїні. Але італійці навряд усвідомлюють це.
Тож я написала історію про жінку, яка сиділа зі мною поряд. Опублікувала текст у себе на сторінці у фейсбуці, і він мав розголос. Як італієць може стверджувати, що життя в Румунії його не обходить?
Так само і з Україною. Можна подумати, що італійцям наплювати на українців. Але це неправда. Бо Україна — це Європа. Все, що стається в Україні, впливає на Європу. Навіть якщо людина ніколи не була в Києві і не знайома з жодним українцем.
Переважно ви пишете репортажі, це суб’єктивний жанр. Чому ваше бачення має бути важливим для інших?
Я не думаю, що це лише моє бачення. Всі журналісти якимось чином впливають на ситуацію. Інколи вони виснажені та думають, що ніяк не змінюють світ. Але це неправда. Можливо, зупинити війну нам не під силу, але ми впливаємо на те, що діється у світі. Ми створюємо і моделюємо наратив.
Згадаймо, як декілька років тому багато іноземних журналістів раптом приїхали до України. Мало хто з них узагалі знав, що це за країна. І зараз я можу сказати, що ми всі не мали рації у тому, як висвітлювали події: для нас це виглядало як війна між Заходом та Сходом України, проєвропейськими та проросійськими українцями, які ненавиділи одне одного. Можливо, це почасти правда, але навряд вони дійсно ненавидять одне одного.
Деякі з журналістів говорили, що Україна — це нова Боснія, але українська ситуація не має нічого спільного з боснійською. Українці не вбивали одне одного. Окрім того, журналісти зовсім не висвітлювали важливу в українському контексті ситуацію з олігархами. Це було занадто складно для розуміння і вимагало більше часу та роботи. Натомість що робили журналісти? Вони їхали на Донбас, а там на передову, і — матеріал готовий. Насправді, вони дуже вплинули на перебіг подій. Бо головна мета Путіна, на мій погляд, — розрухати ситуацію на Сході, а потім заморозити її у такому безладі, — досягнута. І тепер Україна витрачає шалені кошти, час та ресурси на цей конфлікт, замість того, щоб спокійно займатися самою країною — її економікою, реформами тощо.
В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що світ здатні змінити лише активісти, яке ж тоді завдання журналістів?
Ми моделюємо наратив. Це основа для діяльності активістів. Я вважаю, що наша робота передує їхній. Наприклад, мало людей знають, що відбувається в Африці. Журналісти туди рідко їздять, бо це дорого. Про африканські війни не пишуть медіа. Але як їх зупинити, якщо про них навіть не знати?
Журналісти мають працювати в команді, і наше головне професійне завдання ми зможемо виконати лише працюючи разом. Один в полі — не журналіст.
