…Так, щоб ані автор, ані редактор не були цим травмовані.
Цей матеріал міг би складатись із одного слова: «ніяк».
По-перше, ділитись успішним досвідом може той, хто його має. Я ж постійно (і зараз теж) перебуваю в процесі випрошування, витискання й вичікування не менш ніж десятка текстів. І це випрошування далеко не завжди буває результативним.
По-друге, в ідеальному світі ніхто не повинен ні з кого нічого вибивати. Є дедлайн — наріжний камінь відносин редактора з автором. Автор зацікавлений у тому, щоби вчасно і якісно виконати роботу, бо отримує за це гроші. Не здасть матеріал — не матиме за що їсти (якщо позаштатний) або ризикуватиме втратити посаду в редакції (якщо штатний).
У нашій неідеальній українській реальності це так не працює. Принаймні, ні в мене, ні в багатьох знайомих редакторів, які неспроможні змусити авторів здавати тексти — не те що в обумовлений термін, а взагалі. Чому так?
Очевидна причина: гроші, які автори мають отримати за виконану роботу, їх не мотивують. Чому? Тут може бути кілька варіантів.
Гроші замалі. Мізерні гонорари — типова проблема видань із мізерними бюджетами. В таких випадках, як правило, автори погоджуються робити роботу з якихось інших мотивів: бажання поширити інформацію, розкрити важливу тему чи поділитись досвідом; приємність від співпраці з вами або вашим виданням; невміння відмовляти (дуже поширена проблема, сам усе життя страждаю) чи прагнення догодити. Така мотивація легко вивітрюється.
Іноді гроші наче й нормальні, але не відповідають докладеним зусиллям. Наприклад, людині потрібно на роботу три-чотири робочі дні, а гонорар за матеріал — тисяча гривень. Невигідно.
Гроші нормальні, але їх важко отримати. Наприклад, для цього потрібно приїхати в інше місто або на інший кінець мегаполіса, підписати купу договорів, висилати кудись якісь паперові листи, реєструватись як ФОП абощо. А потім чекати місяць або більше.
Якби серед медійників було заведено відкрито говорити про гроші, ці непорозуміння можна було б намагатись долати в зародку. Платити більше (якщо можливо) або у простіший спосіб, спрощувати завдання, аби на нього йшло менше часу й сил. Через те ж, що про гроші говорити соромно і «це ж не базар, щоб торгуватися», редактор може й не дізнатися, звідки в автора нехіть до роботи.
Проблема взагалі не в грошах. Просто людині важко чи й геть неможливо працювати над матеріалом. Саме цим або будь-яким. Із тих чи інших причин, а причин для цього може бути безліч. Деякі з них описані в матеріалі про те, як почати текст і дописати його до кінця.
Кидати камінь в авторів, які страждають від екзистенційних, психологічних, емоційних або організаційних негараздів і не можуть вчасно зробити обіцяний текст, я не буду. Ось цей матеріал я написав із затримкою в майже три місяці; весь цей час я пам’ятав про нього щодня, але не міг знайти три години для спокійного сидіння в навушниках, щоб обробити пряму мову.
Інший — про перемогу Зеленського на замовлення солідного аналітичного онлайн-журналу — пообіцяв, але навіть не починав, бо почувався морально розчавленим тією самою подією, про яку мав написати. Соромно страшенно.
Втім співпереживання авторам не розв’язує редакторської проблеми — відсутності запланованих до публікації текстів. Якщо редактор адекватний, то йому потрібен, по-перше, текст, а по-друге, продуктивна співпраця з автором, який не розчиниться в тумані зі словами «я поганий, я тебе підвів». Відповідно, й казати авторові «ти поганий, ти мене підвів» особливого сенсу нема.
На цьому місці потрібен ліричний відступ: обережно, особисті стосунки!
Серед авторів, із якими я працюю, є люди, яких я люблю й шаную. Друзі, приятелі, колишні студентки й колеги тощо. Думаючи, кому б доручити матеріал, я згадую насамперед про людей, яких знаю найкраще, чий потенціал і професійний рівень мені добре відомий і які — друзі ж! — не підведуть.
А потім… Потім наше спілкування перетворюється на череду повідомлень «ну шо там текст?» та винуватих відповідей… Або їх відсутності. Надмірний тиск може призвести до прикрого явища — ґоустингу, коли людина зникає чи починає вдавати, що тебе не існує (про це MediaLab незабаром розповість детальніше). Думки про те, що тебе підвела саме ця людина, залишають у душі гіркий осад, а її запевнення, що їй дуже соромно, не допомагають. Зрештою постає вибір: що для тебе важливіше — особисті стосунки з цією людиною чи робота, яку вона обіцяла, але не зробила? І якщо перше, то як припинити ображатись?
Якщо ви чекаєте на мораль «не працюйте з друзями й коханими», то ніт. Працюйте, звісно. Але і з близькими, і з далекими авторами спробуйте поговорити і з’ясувати кілька важливих речей.
Важлива річ №1: що вже зроблено. Якщо дедлайн минув, а робота ще й не починалась, тоді іноді легше скасувати замовлення і запропонувати натомість обрати тему, яка буде авторові більш до душі. А для незробленого знайти іншого виконавця. Буває, що така пропозиція стає чарівним пенделем, що допомагає авторові зібратись і зробити роботу швидко.
Синдром чистого аркуша — одна з найпоширеніших зараз, що не дають працювати. Порада «візьми й почни щось писати» — це щось на кшталт «просто взяти й припинити стріляти»: психологічний блок так легко не руйнується. Натомість навіть кілька пунктів загального плану, який ви запропонуєте авторові, може допомогти стартувати.
Якщо в автора є свій план, його можна обговорити, щоб уточнити або доформулювати візію майбутнього матеріалу. Якщо є чернетка, автор може погодитись показати або переказати її. Таке обговорення розгальмовує процес — або, знову ж таки, демонструє, що він опинився в глухому куті й потребує перезапуску.
Іноді, якщо йдеться про інтерв’ю з важливим і цінним героєм, яке автор не може довести до готового тексту, варто попросити сировину — запис або розшифровку, якщо вона є, — і зробити матеріал самому, перед публікацією узгодивши його з автором.
Трапляються й випадки, коли матеріал насправді готовий, але автор ним не задоволений і здавати соромиться. Тоді слід уважно вислухати, що саме, на думку автора, з текстом негаразд, а потім попросити його показати, аби скласти своє уявлення. Тоді, як правило, редактор може або доробити матеріал самотужки, або дати авторові достатньо конкретну інструкцію.
Важлива річ №2: що потрібно, аби доробити роботу. Це продуктивніше запитання, ніж «чому ти не зробила те, що обіцяла?», яке викликає почуття провини й заганяє в куток. Якщо потрібен час, то скільки? Якщо допомога, то яка саме? Якщо бракує коментарів або фактів, які важко добути, то чим їх можна замінити?
Не раз у моїй практиці траплялось, що текст зависав лише тому, що автор не отримував відповіді на повідомлення в соцмережі або не знав, де роздобути телефон героя. Якби це відбувалось у ньюзрумі, де редактор має право нависати й контролювати кожен крок роботи журналіста, проблему розв’язали б на раз-два. З позаштатниками важче — щоденний контроль виконання завдання редактори вважають недоречним і обтяжливим, а автори — образливим (я ж професіонал, сам розберуся!). Але пропозиція «хочеш, я тобі допоможу?» зазвичай дієва.
Повертаємось до тези Бориса Давиденка, що редагувати — це спілкуватися. Мрія редактора — автор, який вислуховує завдання, каже «угу», погоджується з дедлайном і присилає вчасно те, що треба. Насправді ж що більше часу ви витратите на формулювання та пояснення побажань, поради, зауваження і тому подібні не завжди прості переговори, то більші шанси отримати такий матеріал, який ви хотіли.
Важлива річ №3: чи можете ви розраховувати на текст. Це не значить, що вам слід вичавити з автора чергову обіцянку, яка не буде здійснена. Але ви можете чесно пояснити, коли і як сильно вам потрібен цей матеріал.
Деякі автори — особливо ті, що не працювали в редакціях і не знайомі з виробничим процесом медіа, — не розуміють або мають хибне уявлення про те, як це все працює. Вони можуть вважати, що після проваленого дедлайну їхній текст уже не потрібен (насправді в більшості випадків — потрібен), або що тексти валяться на редактора з неба чи ростуть на дереві — досить лише потрусити, тому одним менше, одним більше — не суттєво. Такій людині корисно розповісти — спокійно, без наїздів і повчання, — про те, як працює ваше видання і на що впливає відсутність запланованої публікації.
Поясніть, що ви все одно хочете мати цей текст, і готові зачекати — але не довше, ніж до такого-то числа, а тоді будете змушені віддати завдання комусь іншому. В залежності від реакції ви будете знати, чи перенести текст у категорію завислих (допише — буде приємний сюрприз, не допише — не біда), чи шукати іншого виконавця, чи сподіватися й чекати.
Чи запитувати «чому?» — залежить від того, наскільки (не)формальні стосунки ви маєте з автором. Якщо відчуваєте, що людина потребує моральної підтримки, краще запитайте. Не забувайте при цьому, що дружня розмова не замінить консультації психолога. Розумніше — обійтись без допиту, а натомість запевнити людину, що її здоров’я, щастя і спокій важливіші за будь-які дедлайни.
Але текст нехай все одно пише 🙂
Головне зображення Anthony Ginsbrook
