Як читачі часом знецінюють незалежні медіа, не розуміючи цього.

Нікого не дивує, що газети та журнали слід передплачувати. Коли ж онлайн-медіа взялися вводити подібний до паперових ЗМІ підхід, це зрозуміли не всі.

Чому ж в Україні багатьом читачам досі важко зрозуміти, що таке PayWall та як він працює? Що просити про донейти — це не жебрання, бо незалежні журналісти не можуть працювати безплатно. Чи можливо пояснити це читачам? І коли пояснювати не варто? Розповідаю про свій редакторський досвід. 

«Гріш ціна тому журналісту, що з простягнутою рукою».

У 2018 році наше видання Волинь Online розпочало роботу, повідомивши читачів, що ми звичайна команда журналістів, у яких немає жодного спонсора, стартового капіталу чи підтримки бізнесу. Ми вирішили, що будемо працювати за донейти. Тоді нас зрозуміли й підтримали одиниці. Решта обурювалася, що ми побираємося. Тоді ще мало видань в Україні працювало у такий спосіб. Іноді нам було навіть соромно нагадувати, що нам потрібна підтримка. Зараз я розумію, що соромно не має бути, бо це — норма. 

У 2019 році ми стали нагадувати про донейти частіше, бо зрозуміли, що видання не зможе вижити без підтримки читачів. Відтак ми стали частіше отримувати зневажливі коментарі, які знецінювати нашу роботу. Серед людей, які залишали ці коментарі, були навіть колеги з інших медіа. Вони говорили, що журналіст має працювати виключно за рекламу або завдяки багатому спонсору. 

Чим довше ми працювали, тим нестерпнішими ставали подібні висловлювання.

«Гріш ціна такому журналісту, що з простягнутою рукою!», «Ви стали жебраками!», «Ви вмієте лише просити гроші!», «Чи знають ваші батьки, чим ви займаєтеся?»… Ці та інші фрази я, як редакторка видання, отримувала і продовжую отримувати щодня. 

Люди, самі того не розуміючи, знецінюють нашу працю, говорять, що це не робота, що вона не повинна оплачуватися. Це дуже демотивує і часом змушує думати про те, що журналістика — найменш перспективна професія в Україні.

А потім ті ж люди просять розслідування про щось. Просять, аби ти, часом не маючи грошей навіть на дорогу, йшов і зробив їм великий та професійний матеріал. І сміх, і гріх.

PayWall міг би вирішити все. Але поки не вирішує.

У 2020 році за підтримки Інтерньюз-Україна та Швеції ми змогли втілити нашу мрію — стати одним із перших регіональних видань в Україні, яке встановило PayWall — платний доступ до окремих матеріалів.

Я довго вивчала досвід іноземних ЗМІ, дивилася, які матеріали вони ставлять на передплату. Ми вирішили публікувати за передплатою лише окремі матеріали. Якщо хтось хоче читати новини — вони є у вільному доступі. Крім того, у доступі залишалось чимало інших матеріалів. За передплатою ми публікували лише оригінальні тексти. 

Як на мене, то ідеальна модель роботи незалежних онлайн-медіа виглядає так: журналісти думають про якісні публікації, читачі роблять передплату і журналістам є за що працювати. Але поки цього не зрозуміють читачі, ця модель надалі залишатиметься ідеальною лише на словах. 

Звісно, ми не очікували, що всі масово кинуться робити передплати. Але і такого приниження за передплату теж не чекали. Люди стали ще більше обзивати нас продажними: «якщо ви чесні, то чого просите грошей?!», «це ви мені маєте заплатити, аби я читав / читала вас!» — подібні фрази у різних варіаціях траплялись ледь не щодня.

Чому так? 

Що відбувається? Чомусь багато людей не можуть зрозуміти дві прості речі: видання не може працювати без грошей, а принижувати незалежного журналіста за намагання заробити — це приниження його гідності та знецінення професії.

Я б виділила три основні причини, чому так стається. Хоча причин, звісно, більше. 

Перша: ще з часів «совка» у нас існує стереотип, що інтелектуальна праця — це не праця. Працювати потрібно лише фізично. Часи уже давно не ті, але підсвідоме нерозуміння інтелектуальної праці ще залишилося. 

«А ви, журналісти, що робите? Клацаєте щось там на ноутбуці… І все? Ще й жалієтесь!», — припускаю, подібне чули чимало з нас.

Друга: у 2000-ні роки незалежна преса пішла в інтернет, бо там не було цензури й можливості впливати на ЗМІ. Спочатку медіа заробляли на рекламі. Але, приміром, з появою соцмереж рекламні бюджети зменшилися — рекламодавці перекочували у Фейсбук, Google, Youtube тощо. 

Третя: існує багато видань, які фінансують депутати, політики та інші зацікавлені особи, аби маніпулювати суспільною думкою заради своєї вигоди. Доки вони будуть — будуть й читачі, які не розумітимуть, чому там безплатно, а тут — платно. 

Як пояснити, що донат це не жебрацтво, а PayWall це та ж передплата, що була і є у газетах та журналах?

Тим читачам, які відкриті для спілкування і справді хочуть зрозуміти, чому така підтримка важлива для медіа, ми постійно пояснюємо, що таке донейти та PayWall. Донейт і передплату ми розрізняємо і постійно наголошуємо на тому, що це два окремі способи монетизації.

Ми розповідаємо, що працюємо без спонсорів, які могли б диктувати нам, як працювати. Відтак якщо ми — незалежне видання, то для своєї роботи мусимо мати кошти. Ми пояснюємо нашим читачам, що якщо вони зацікавлені, аби ми швидше розвивалися і робили більше якісних статей та важливих розслідувань, то вони можуть підтримати нас прийнятною для себе сумою. Ці кошти йдуть на роботу видання. 

PayWall — це електронна передплата. У нас є два варіанти цієї передплати — на місяць і на рік. Для того, аби стати передплатниками, читачі реєструються на нашому сайті та обирають вид доступу. Після оплати читач отримує доступ до всіх публікацій, які вже наявні у рубриці, а також — за бажанням — поштову розсилку.  На всіх етапах ми консультуємо читачів, оскільки ця система ще не набула надто широкої популярності в Україні.

Ми пояснюємо, що передплати розвивають незалежні видання. Це кошти, які потрібні нам, щоб виготовляти нові якісні матеріали. Адже публікація — це не лише «сісти й поклацати». Це витрати на дорогу, техніку, сайт, який потрібно утримувати, це оплата того ж інтернету та електрики, це податки тощо.

Зрештою, журналісти не можуть ходити на інтерв’ю голі. І повітрям ми також не харчуємось. 

Якщо у вас виникають подібні проблеми, то читачам також варто пояснити, що якщо вони вимагають, аби журналіст працював безплатно, але водночас і не залежав від умовного власника, то вони позбавляють журналіста права на відпочинок та можливості оплачувати елементарні речі, які потрібні кожній людині. Виглядає банально, але часом про це справді слід нагадувати. Особливо, якщо від видання вимагають, аби журналіст орієнтувався у міжнародній політиці, ситуації в державі, громаді, викривав корупцію тощо. 

Той, хто цінує якісний контент, зазвичай не потребує пояснень. Того, хто сумнівається, чи варто довіряти, або ж не до кінця розуміє роботу медіа, є шанс переконати, якщо ви аргументовано поясните ситуацію. Потрібно лише знайти більше людей, які готові йти вам назустріч.

Ви повинні довести, що вам можна довіряти. Це головне. Нашому медіа давали пораду не розповідати про кількість передплат чи донейтів, аби інші думали, що нас підтримує багато людей, що це круто і треба долучатися. Однак я категорично проти: треба бути чесними.

Як ви будете звітувати, якщо донейт надішле одна людина, а ви скажете, що їх було багато? Не звітувати? Ні, для нас це не варіант — коли ми не звітували про донейти, то їх надсилали значно менше. Я не можу сказати, що зараз їх присилають достатньо, бо зазвичай нашому виданню не вистачає грошей на елементарне, але принаймні збільшилося коло тих, хто готовий підтримати.

Коли не допоможуть жодні пояснення і пояснювати навіть не варто.

Є випадки, коли пояснювати й вести конструктивний діалог на цю тему неможливо, бо вас просто не хочуть чути або не можуть зрозуміти. 

Не допоможуть пояснення, якщо: 

  1. Вас спеціально намагаються спровокувати чи створити негативний імідж редакції або журналісту. Таким користувачам насправді байдуже, що ви не жебраєте, що ви не продажні. Вони просто хочуть покритикувати вас, зловити на чомусь (часто без жодних підстав), навіть спровокувати. Це може бути будь-хто — герої розслідувань, недобросовісні конкуренти чи просто заздрісні знайомі. 
  2. Людина не планує платити й нічим, окрім ДТП та зґвалтувань не цікавиться. Їй просто хочеться написати гнівний коментар. Ви можете все пояснювати й аргументувати, але це нічого не дасть, бо людина прийшла вилити негатив. 

Я думаю, що найкраще ігнорувати таких людей. А якщо ви маєте сталеві нерви й можете зважено вести діалог — можете використати цю ситуацію для підняття посту у соцмережі й отримати від неї хоча б якусь користь.

Більше на тему:

Піонери пейволу
Вдячність і донейти
Говорити про гроші — не соромно
Скільки вам платять за текст?
Як легально й ефекивно зібрати пожертви на медіапроєкт

Головне зображення: Andre Taissin

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.