Італійська журналістка Франческа Боррі під час LMF 2021 розповіла про свій досвід висвітлення пандемії коронавірусу.
Франческа Боррі — італійська журналістка, яка спеціалізується на темах Близького Сходу та висвітлює військові конфлікти у різних країнах світу. Цьогоріч на Lviv Media Forum Франческа виступила із лекцією «Гірше, ніж війна. Моя репортерська подорож через COVID-19». Нижче — переказ найцікавіших тез з її виступу.
Франческа Боррі під час виступу на Lviv Media Forum 2021. Фото Стаса Юрченка.
Про початок пандемії в Італії
Я була першою з журналістів, хто застав початок пандемії в місті Бергамо — «гарячої точки» COVID-19. Я була першою з останніх.
7 березня 2020 року, п’ятниця. Я приїхала за пару годин до того, як офіційно запровадили перший локдаун. Моя віза до Лівії закінчилася. У посольстві мені сказали, щоб я повернулася до них в понеділок.
Бергамо — за три години їзди від мого будинку. Як і багато з нас, тоді я думала, що вся ця історія з вірусом — роздута. Але потім я побачила труни на вулицях. Померлих було занадто багато для того, аби ритуальні бюро могли з цим впоратися.
Сьогодні ми звикли працювати онлайн, мені не раз казали: «О, ти була в полі», але це звучить дивно. Де ще я мала би бути? Коли я приїхала у Бергамо, люди там помирали від ковіду вже протягом двох тижнів. Та проблема була не лише у тому, щоб висвітлювати те, що відбувається навколо. Розуміння чогось — недостатньо. Потрібно бути там.
Отже, я почала висвітлювати ці події в новинах. Але наприкінці я представила більшу роботу — розслідування про те, що було не так. Бо чимало померлих насправді померли не від ковіду, — а радше від того, що уряд на той момент не зміг дати достойну відсіч коронавірусу.
Через наказ не перенавантажувати госпіталі деяких пацієнтів відправляли додому. А сімейні лікарі не мали достатніх інструкцій щодо того, як вони мають діяти та яке лікування мають виписувати хворим.
Ось чому було стільки смертей. Неважливо, про що йдеться — коронавірус чи ні, але, наприклад, пневмонію не вилікуєш медом та молоком.
Чи було це важко зрозуміти? Чи було важко бачити те, що навколо тебе? Насправді важливо було знаходитися там і висвітлювати те, що відбувається, аби це не повторилося. Аби попередити другу хвилю.
Це був початок, вірус не був досліджений, тому мені, як і всім, було страшно. Я перебувала там три місяці — не три дні, а три місяці — і до цих людей ніхто не приїжджав.
Про принцип роботи репортера
Жодна газета не може дозволити собі наукового кореспондента, адже наш науковий кореспондент тепер — це Вікіпедія. Йдеться не тільки про ресурси, не тільки про журналістику — мова про журналістів. Адже ми описуємо. Тільки описуємо.
До прикладу, висвітлюючи конфлікт між Ізраїлем та Палестиною, ми телефонуємо експертам і даємо слово людям з обох боків. Ось як ми підходимо до роботи.
Тобто у випадку з коронавірусом з одного боку тут — експерти, які говорять, що все так і є насправді. З іншого — ті, хто каже, що це — афера. З одного боку — ті, хто рекомендує вводити локдаун, а з іншого — ті, хто виступає проти цього. Хтось робить якусь заяву, а хтось її заперечує. Хаотично, чи не так? Працювати в таких умовах важко.
Наша роль — не зробити інтерв’ю з кимось, хто скаже, що йде дощ, а потім з кимось, хто каже, що дощу нема. Наша роль — це відкрити двері, вийти та поглянути на власні очі, якою є погода на вулиці.
Ми тут для того, щоб виступати в ролі свідків. Наша роль — думати, перевіряти та переперевіряти. Так, у випадку з коронавірусом, коли ти відкриваєш умовні двері, щоб подивитися на погоду за вікном і бачиш там туман, ти береш і описуєш туман. Я маю на увазі, що на початку пандемії ніхто достеменно не знав, які наслідки має цей вірус, як довго все це триватиме. Тобто картинка дійсно виглядала туманно.
В таких випадках не варто грати на контрастах та писати про дощ з одного боку та сонце з іншого. Пишіть про питання більше, ніж про відповіді. Ставте ці питання.
Під час висвітлення пандемії ми всі фокусувалися на тому, що відбувається з пацієнтами, на госпіталях, на тих, хто потребував інтенсивної терапії, на смертях, на забезпеченні кисневими балонами тощо. Але забули про одну важливу річ: як уникнути потрапляння в ці госпіталі. Ми не зосередились на тих, хто планував вийти з цих лікарень. А це і була та історія, яка могла б змінити хід подій та вплинути на розгортання другої хвилі. І на третю, і на четверту хвилі також. Що ще? Історії лікарів, які продовжують працювати. Питання, яке тоді постало переді мною — як зробити так, щоб ці історії сприймали правильно.
Як на мене, додаткова місія журналістики — не просто писати щось, а й критикувати. «Поєднувати крапки», тобто додавати одне до іншого, шукаючи відповідей на питання. Ми маємо досліджувати теми і у горизонтальних, і у вертикальних координатах.
Журналісти зазвичай не є експертами у тому, про що пишуть. Але коли ми працюємо над історією, — не так важливо, про що вона і скільки ми над нею працюємо — ми є експертами в порівнянні, в «поєднанні крапок», в аналізі.
Про коронавірус у світі
Після висвітлення подій в Бергамо я вирішила попрацювати над дослідженням теми ковіду у світі. Почала з Великобританії, але потім побувала в різних країнах.
Досліджуючи пандемію, я зацікавилася не так дослідженням самого вірусу, як його роллю як каталізатора, що вийняв назовні всі інші проблеми — те, що раніше залишалося «за кадром», тобто всі ці соціальні та політичні аспекти.
З усіх країн, де я була, найбільше мене вразила Південна Африка. Станом на зараз* вакциновані там лише близько 5% населення, а найпоширенішим методом лікування коронавірусу й досі залишається імбир та часник. І поки ми думаємо, що нам вже час вакцинувати підлітків, в інших країнах досі не можуть забезпечити вакциною навіть своїх власних медпрацівників.
Якщо ж ми, наприклад, говоримо про Індію, то задумаймось, як вони сприймають таке поняття як локдаун? Що це для країни, де для великої частини населення вулиця — це і є дім, а дім — це і є вулиця? І ще одна дуже масштабна проблема для Індії — це не коронавірус, а туберкульоз. Попри те, що вакцина від туберкульозу була винайдена ще в минулому сторіччі, в Індії показники захворюваності на нього досі залишаються високими.
Швеція — єдина країна, яка досі не вводила локдаун. Там діють певні рекомендації, яких всі дотримуються. Наприклад, соціальна дистанція у 2 метри, а не у півтора, як заведено в інших країнах. Швеція — та країна, яка має власну стратегію протидії ковіду. І ця стратегія працює. Завдяки їй країні вдалося мінімізувати соціально-економічні наслідки пандемії для себе.
Зараз я висвітлюю вплив коронавірусу на Південну Америку. Також мені цікава Куба як країна, в якій економіка, фактично, давно стоїть на місці. А на Медіафорум я прилетіла із Туніса, — країни, в якій президент «заморозив» дію парламенту, заявивши про відставку прем’єр-міністра та позбавивши недоторканності всіх депутатів. Але навіть у таких умовах в країні не забувають про заходи безпеки під час пандемії: там діє 14-денний карантин для всіх, хто в’їжджає в країну, включно з тими, хто вакцинувався двома дозами.
Про моральний вибір
Чому коронавірус такий непередбачуваний? Чому пандемія зачіпає по-різному не тільки різних пацієнтів, а й, наприклад, різні країни? Складно зрозуміти природу вірусу, аналізуючи тільки пацієнтів. Так само складно робити масштабні висновки про пандемію, аналізуючи події тільки в одній країні. Треба побачити більше. Адже це і є наша робота — вийти на вулицю і побачити, якою є погода.
Журналістика — це часто і про моральний вибір. Я маю на увазі ту історію про три місяці, протягом яких ніхто не приїхав висвітлювати події в Бергамо. Працюючи там, я боялася, як і всі інші. Але питання не в тому, чи історія — небезпечна. Питання в тому, чи варта історія небезпеки та ризику. Звісно ж, Бергамо було варте ризику. Але ніхто так і не приїхав. Кажучи це, я маю на увазі не лише журналістів, а й міністрів, політиків та членів парламенту. Навіть єпископи — і ті не приїхали.
Я зупинилася неподалік від Бергамо, у невеликому містечку Альцано — там, де померла перша жертва коронавірусу. Там, де для Італії все почалося. І в моїй уяві образ пандемії — це не лікарі в халатах, а вид, що відкривається на Альцано з оглядового майданчика на горі. Це безлюдні вулиці та порожні будинки, власники яких померли.
Коли вийшов один із моїх матеріалів, я чула на свою адресу, що це — фейк. Мені навіть довелося зробити селфі, щоб довести, що я дійсно знаходжуся там. Я знаходила під дверима моєї оселі цукерки, печиво, одного разу навіть шкарпетки. Адже коли я прибула в Бергамо, то не планувала залишатися там на тривалий час. Тож я не брала з собою багажу. А коли я збиралася покидати місто, власниця кав’ярні, яка робила мені каву, сказала, що рада бачити мене в роботі, як завжди. Я чула від людей, що їм було приємно спостерігати за тим, як я висвітлюю події, адже я нагадувала їм про нормальне життя.
Ця подорож була фізично та психологічно дуже нелегкою. Я була виснажена. До цього подібний досвід я мала в Сирії. І зовсім не очікувала, що мені доведеться пережити щось подібне всього в годинах їзди від Мілану. Покидаючи Алеппо, ми були спустошені та виснажені, але казали собі, що більше не хотіли б ніколи допустити нічого схожого.
Я продовжую роботу. І вже цього вересня я збираюся відвідати Афганістан — нову гарячу точку на мапі. Так, я б хотіла забути все це. Але я не покину Кабул. Як не змогла покинути Бергамо.
* — серпень 2021 року
Матеріал підготовано у межах VIII Lviv Media Forum, який реалізовується за підтримки Українського культурного фонду. Його зміст є виключною відповідальністю організаторів і не відображає позицію Українського культурного фонду.
Більше матеріалів на тему:
Я висвітлюю пандемію
Журналістика рішень у час пандемії
Можливості, які коронавірус дав медіа
Американська журналістика і пандемія
Як преса висвітлювала пандемію 100 років тому
Матеріал підготувала Олександра Горчинська
Головне зображення: Jan Kopřiva
