Читати/слухати/дивитись — цікавіше, ніж зубрити дату Люблінської унії.
Нещодавно ми розповідали, як писати про історію простими словами. А якщо хочеться не писати, а читати про минуле? І бажано не підручник, а щось живе, засноване на людських історіях, гарно ілюстроване, можна навіть інтерактивне… Два цікаві українські проекти, WAS.media та журнал «Локальна історія», MediaLab уже описав. Кілька наступних радить журналіст і працівник Центру міської історії Центрально-Східної Європи Тарас Назарук. Він вважає, що історія — це передусім розповідь про різні людські досвіди, які допомагають нам краще зрозуміти самих себе.
Сто років за сто хвилин
WiseCow («Мудра корова») — вільний відеолекторій, який спеціалізується на літературі, кіно, урбаністиці, моді та інших речах, серед яких також історія. Разом із українським істориком Георгієм Касьяновим лекторій вирішив подивитись на Україну двадцятого століття не як на суцільні «жертви, плач, утрати чи боротьбу», а як на частину ширшої східноєвропейської історії. Теми лекцій мало різняться від тем шкільної програми, але стиль зовсім не схожий на підручник.
Цикл складатиметься з десяти лекцій по десять хвилин кожна. Вони охоплять сто років історії України. Ще один цикл Касьянова на WiseCow, «Страх та ненависть у 1917-1921 роках», у п’яти лекціях описує події кінця Першої світової війни, революцій у Росії та визвольних змагань.
Жива пам’ять про Голокост
Ще одна трагічна лінія європейської історії загалом та української зокрема — Голокост. Історія вбивства євреїв на теренах сучасної України досліджена менше, ніж у Західній Європі. Ізраїльський режисер Борис Мафцир вважає, що західним символом жертви Голокосту стала Анна Франк, місцем трагедії — концтабір Аушвіц, а символом ката — Адольф Айхман. Проте в десятках українських міст і містечок історія винищення євреїв присутня (хоч і не завжди видима) в дуже конкретних місцях та особистих історіях. Саме такі історії віднаходить проект Searching for Unknown Holocaust.
Мафцир створив документальний фільм «Дорога до Бабиного Яру» — про одну з найтрагічніших історій масового вбивства євреїв в Україні. Режисер через розмову з істориками та очевидцями розповідає про перші сто днів нацистської окупації.
А ще глибше зрозуміти масштаби трагедії допоможе карта французького проекту Yahad-In Unum із позначеними місцями масових вбивств євреїв, розповідями очевидців та поясненням контексту, у якому це відбувалося.
Важливим джерелом знань про минуле є література факту — художні репортажі і спогади. Цікаві приклади можна знайти у циклі репортажів «Наші інші» Олесі Яремчук, що вийшов книжкою у видавництві «Човен». Репортаж «Де мама» через історію однієї людини, яка сама вже надто квола, щоб свідчити, розкриває забутий культурний ландшафт галицького містечка. Досвід літньої єврейки, яка втратила пам’ять, авторка вловлює лише через мимовільні прояви свідомості, свідчення близьких чи розуміння часу й місця, в якому героїня росла, жила й вижила. Розповідь про останню єврейку Бродів змушує замислитись про те, яку пам’ять може й хоче мати місто, де колись мешкали переважно євреї.
Репортаж як історична альтернатива
Герої інших репортажів циклу «Наші інші» — представники національних менших і етнічних груп України — говорять про минуле з позиції історичної пам’яті своєї спільноти. Точніше, не герої, а переважно героїні, адже, за словами самої Олесі, говорити з нею погоджувались переважно жінки. Це важливо, адже історію переважно пишуть чоловіки, і розповідає вона здебільшого про чоловічий досвід. Тому медіа мають звертати увагу і на жіночі оповіді. Прикладом такого жіночого наративу є лекція Франсуази Тебо «Історія жінок у великій війні», історичні репортажі Марти Гавришко, збірка «Українські жінки у горнилі модернізації».
Автори нон-фікшну постійно звертаються до сюжетів із минулого. Торік у «Видавництві Старого Лева» вийшла книжка польського репортажиста Вітольда Шабловського «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей із Волині». Автор шукає свідків і пам’ять про масове вбивство польського населення Волині влітку 1943 року. Звинуваченням, якими обмінюються польська та українська сторони вже не перший рік, Шабловський протиставляє задокументовані історії порятунку й допомоги.
Інший цікавий приклад історичного репортажу — «Цісар Америки» Мартіна Поллака (видавництво «Книги-ХХІ», 2015 рік) про міграцію з Галичини до Америки на початку двадцятого століття. Автор пише так, наче бачив усе на власні очі.
Історія стін
Архітектура двадцятого століття все більше цікавить не тільки в дослідників, а й в журналістів і фотографів. З’являються проекти, які документують і популяризують архітектуру міжвоєнного модернізму з несподіваними рефлексіями.
Ось, наприклад, онлайн-проекти про естетику модернізму у Львові та Ужгороді. Проект Центру міської історії «Модернізм у Львові» — це інтерактивна мапа з 23 найцікавішими львівськими будинками двадцятого століття. Натиснувши на іконку, можна побачити фото будівлі та прочитати її історію.
Тим часом дослідники Олексій Биков і Євгенія Губкіна готують до публікації проект Soviet modernism. Brutalism. Post-modernism. Автори дивляться на покоління архітекторів 1960-х, які будували українські міста, та знаходять мотиви модернізму в їхніх роботах. Історії цих архітекторів забуті, а їхні проекти часто зруйновані або перебудовані. Спроба зберегти пам’ять про радянський модернізм є також спробою розповісти українську частину світової історії. «Вони програли свою революцію. Такі ж революції були програні в усьому світі», — кажуть автори.
Про літературний модернізм у радянській Україні розповідає онлайн-проект «Будинок Слово». Це історія десятків письменників, серед яких Майк Йогансен, Микола Куліш, Володимир Сосюра й Микола Хвильовий. Їх об’єднав легендарний житловий будинок у Харкові й радянська репресивна машина 1930-х. Режисер Тарас Томенко зняв документальний фільм «Будинок Слово», а зараз працює над художнім.
Вусатий фанк
Частиною світових тенденцій були й українські аналоги західних Beatles i Rolling Stones — ВІА «Кобза» чи «Смерічка». У 60-ті та 70-ті вони грали музику, водночас самобутню й співзвучну з західною модою. Документальний фільм «Вусатий фанк» мали завершити восени 2018 року, але зйомки затягнулися.
Цікавість до історії «українського фанку» змушує переслуховувати музику сорока-п’ятидесятирічної давнини, яка збереглась на вінілових платівках. І навіть міксувати її, як це зробив одеський діджей і музикант C.J.Plus.
А видавництво «Артбук» і громадська організація «Культурний код» пропонують поглянути на мистецьке життя другої половини двадцятого століття в Україні через історію родини художників Якутовичів. Автори проекту Yakutovych Academy взяли на озброєння інструменти інформаційної журналістики. За допомогою запитань «хто?», «коли?», «де?», «як?» і «навіщо?» вони склали маршрут нелінійної подорожі світом Якутовичів. Тут можна дізнатись про те, як створювався фільм «Тіні забутих предків», про Покоління київського вокзалу та інші мистецькі середовища, важливі для того періоду української історії.
Дев’яності онлайн
У добірці цікавих видань про культуру є проект Amnesia, який нагадує про героїв і культурний контекст минулих десятиліть. Не менш наочним нагадуванням про особливі часи, коли хтось із нас був молодим, а хтось іще взагалі не народився, є навчальний проект Центру міської історії «(Ви)жити у 90-х». Його створювали студенти, водночас відкриваючи для себе часи, коли студентами було покоління їхніх батьків. Більше про історію створення проекту читайте тут. І почалося все, до речі, з виставки робіт фоторепортера.
«(Ви)жити у 90-х» — це інтерактивна розповідь про повсякденне життя Львова кінця радянського періоду та початку незалежності: кравчучка, дефіцит, купони, варені джинси, човники, «Вивих», «Червона Рута»… Для тих, хто не любить просто читати, тут є фактчекінг-тест або, наприклад, нагода дізнатися, хто ти з 90-х.
Головне зображення Sindre Aalberg
